По той бік виборів: як працює штаб мажоритарника

Активна фаза виборчої кампанії минула, тож чимало людей, які буквально цілодобово працювали у штабах партій і окремих кандидатів, можуть зітхнути з полегшенням. Дійсно, велося команді будь-якого політгравця впродовж передвиборчого періоду дуже несолодко: щоденна титанічна праця із присмаком маразматичності, десятки запланованих невідомо з ким і для чого зустрічей, заклеювання листівок опонентів власними агітаційними матеріалами, роздача газет-"одноденок" і пильний контроль того, що де-факто контролювати неможливо - ось далеко не повний перелік усього, чим жили задіяні у виборах кадри останні кілька місяців. І знаю я це не з пліток, оскільки на нинішніх виборах ризикнув приміряти на себе роль журналіста у штабі кандидата-мажоритарника. Ім'я кандидата не розголошую з етичних міркувань...

Починалося все так невинно!

Той, хто уявляє собі передвиборчий штаб як офіс із певною кількістю людей, які мають конкретно визначені обов'язки, може помилятися. Такий стан справ більше характерний для кандидатів від партій або ж для тих, хто як мінімум має достатньо грошей. У самовисуванців, так би мовити, "середньої руки" штабом називається група людей, котрі працюють спільно, не маючи при цьому конкретного місця зборів. У такій ситуації робота перетворюється на постійні стреси - хай і тому, що невідомо, чи потрібно сьогодні з'являтися на засідання команди, а якщо так, то де воно взагалі відбуватиметься.

Я долучився до роботи на кандидата в депутати по одному зі столичних округів за півтора місяці до дати виборів. Тоді все виглядало більш-менш спокійно: раз на тиждень ми випускали газетку про те, що хорошого наш висуванець неодмінно зробить у Верховній Раді, та й розвозили її разом із прапорцями-календариками-листівками по кількох наметах для подальшої роздачі тамтешніми агітаторами. Моє завдання як журналіста на початках зводилося до написання двох-трьох матеріалів на актуальні для округу теми та моніторинг основних тез, що їх виголошували кандидати-опоненти на зустрічах із виборцями (наш же політик чогось розпочинати спілкування з людьми не хотів).

Не сильно напружувалися й інші члени штабу. Фактично, окрім мене, працювали ще з десяток агітаторів, які розповсюджували друковану продукцію, кілька контролерів для перевірки ефективності роботи перших, а також голова прес-служби, що займався наповненням офіційного сайту та проведенням соціологічних опитувань. Вряди-годи були ще якісь "аналітики" та "голови служби безпеки", які дуже швидко змінювалися на інших або ж зникали зовсім. От і все.

Утім, таке дармовиння тривало недовго. Коли до дня голосування залишалося трохи менше місяця, до мого кандидата, врешті-решт, дійшло, що в окрузі про нього знають дуже мало, а інші претенденти на тепленькі парламентські крісла тим часом уже встигли і перед виборцями засвітитися, і біг-борди околицями розставити, і дитячі майданчики повідкривати, і навіть кілька масових заходів для самопросування організувати. "Чим я гірший?" - подумав, вочевидь, шеф. І понеслося...

Як бозна-хто казна-чиї гроші привласнював

Перш, ніж розповідати далі, варто зробити поправку на дещо досить суттєве. Справа в тому, що у кандидатів (а поготів коли вони є самовисуванцями) найчастіше існують великі недоліки у роботі служби кадрів. Простіше кажучи, до штабу напередодні виборів на роботу потрапляє абихто. Контролювати, чим займається певна людина та наскільки ефективно вона це робить дуже складно, позаяк, по-перше, невідомо, що взагалі вона має робити, а по-друге, контролери самі часто-густо є безвідповідальними і потребують нагляду над собою.

У результаті створюється розгалужена піраміда, на дні якої перебувають рядові агітатори (роздача листівок та іншої подібної продукції), трішки вище виконують свої обов'язки контролери агітаторів (перевірка належного виконання "рядовими"), ще на щабель угору - контролери над контролерами, потім контролери контролерів над контролерами роботи агітаторів - і так далі, аж поки все це не впирається в одну відносно надійну людину. Але цілком очевидно, що однісінький працівник фізично неспроможний устежити за всім, а поціновувачі "халяви" тільки на це і чекають.

Вищеокреслений розклад є не лише причиною відвертої бездіяльності рівно половини передвиборчої команди, але й дієвим механізмом розбазарювання фінансування: кандидатом щодня виділяється визначена сума для розрахунку з кожним агітатором, але кожний "контролер контролерів контролерів..." уважає за святе покласти частину ввірених йому коштів до кишені, заплативши нижчій ланці на десять-двадцять гривень менше. Відповідно, чим довший ланцюжок посередників - тим менше отримує пересічний агітатор за трудодень.

Робота 24/7

Отже, за місяць до голосування кандидат, із яким я працював, "заворушився": почалися щоденні зустрічі з виборцями, організація й проведення концертів, відкрита "війна агіток" і взагалі всі ті принади, що традиційно супроводжують політичну колотнечу. У зв'язку зі стресами через понаднормову роботу величезна частина людей зі штабу, наситившись удосталь дармовими грішми, просто пішла геть од гріха подалі. На решту ж наявних штатних одиниць (зі мною включно) лягло вдесятеро більше навантаження. Тепер, наприклад, контролер роботи агітаторів уже не лише ходив і перевіряв агітаційні намети, але і сам роздавав газети, клеїв листівки, допомагав забезпечувати порядок на масових заходах і так далі.

Мені ж, журналісту, перепало вести сайт кандидата, моніторити активність інших висуванців по округу, писати докладні звіти з кожної зустрічі з виборцями аж до деталей на зразок хто і коли прокашлявся, паралельно готуючи десятки прес-релізів із подій, які цікавими назвати досить складно, складаючи основні тези прийдешніх промов мого шефа, дописуючи до все тих же газет-"одноденок", тиражі та обсяг яких напередодні волевиявлення зросли втричі, а також контролююючи роботу низки працівників із малозрозумілими обов'язками.

Слово "божевільня" - це всього лише приблизна характеристика того, що відбувалося у штабі мого кандидата-самовисуванця. Я упродовж дня відвідував щонайменше дві тригодинних зустрічі із виборцями, а за ніч писав зо три десятки сторінок зі звітами та замітками з них. Додайте сюди необхідність зранку наповнювати газету та підписувати її у світ - і маразм стане повним.

Тим часом кадри нашої команди змінювалися настільки швидко, що ніхто просто не встигав зрозуміти, до кого по що звертатися і перед ким звітувати. Одні люди просто йшли геть од виснаження, інших звільняли, треті в один момент змінювали "кольори" і починали підпрацьовувати на опонентів... Словом, моїми безпосередніми керівниками було, певно, чи не з десяток людей у різні часи. А що діялося в інших галузевих напрямках роботи штабу - взагалі історія для окремого матеріалу.

Саме собою, про жодні вихідні впродовж кампанії не йшлося. Як і про хоча б якось нормований графік роботи.

Чорний PR: міф чи дійсність?

Нині, коли виборчі перегони вже позаду, можна легко дослідити "війну" різних кандидатів у народні депутати між собою: Інтернет рясніє повідомленнями, приміром, про поширення певної поліграфічної продукції нібито від певного висуванця, але насправді без відома і згоди останнього. Такий прийом використовують, як правило, штаби опонентів задля створення негативного іміджу того чи іншого діяча серед громадськості. Це є одним із чудових прикладів застосування технологій так званого "чорного піару", народнішою назвою якого є поливання одне одного брудом.

Чи був поширений чорний піар на виборах, які відбулися? Так, але не скрізь. Найчастіше ці брудні прийомчики застосовують одне проти одного ті кандидати, які мають реальні шанси виграти за результатами волевиявлення. Такими гравцями, як показала практика, частіше за все є представники кількох добре відомих політичних партій.

У середовищі самовисуванців (не декларативних, а дійсних) чорного піару менше в рази. У ньому просто відпадає будь-який сенс. Проте, якщо безпартійний кандидат стрімко набирає оберти, такі випадки стають реальнішими. Приміром, опісля тритижневої кропіткої праці нашого штабу я помітив листівки на стовпах, розвішані по виборчому округові у величезній кількості. У них мій шеф нібито звертався до громадськості з заявою, що знімає свою кандидатуру на користь провладного кандидата. Більшої маячні годі було чекати, позаяк од самісінького початку нашої кампанії він заявив про свою опозиційність, але хтось усупереч здоровому глуздові таки вирішив зіграти таким чином. Ніхто, звісно, не поставився серйозно до провокативних листівок, а невдовзі вони взагалі зникли (не без участі наших агітаторів).

Судячи з усього, розповсюдження неправдивої інформації, буцім котрийсь із опонентів знімає свою кандидатуру, стало "фішкою" виборів цього року. Мій колега, який працював із самовисуванцем у Кіровоградській області, у телефонній розмові повідомив, мовляв, щось подібне було і в них. "Уявляєш, старий, - казав він мені весело, - хтось видавав газету, яка дизайном і кольорами практично повторювала нашу! Там якісь дурниці були написані, а мій кандидат публічно заявив про непричетність до цієї періодики, тож наступного ж дня їхнє видавництво накрилося".

День виборів

Штаб мого кандидата "вколював" і вдень, і вночі. І от, десятки зустрічей, сотні листівок, тисячі рядків тексту у газетах залишилися у минулому, а календар показав день голосування.

На відміну од партійців, мажоритарники рідко висувають велику кількість спостерігачів, адже під кінець кампанії їхні гроші вичерпуються, а жодного громадського об'єднання як джерела дармового людського ресурсу під боком просто немає. Деякими нашими не надто порядними опонентами була втілена цікава стратегія: десятки вчорашніх агітаторів із їхніх наметів відправилися під дільниці "спілкуватися з електоратом" усупереч забороні агітації.

Відверто кажучи, мені невідомо, чим займався штаб кандидата у день виборів. Скажу лиш, що колеги не виходили на зв'язок дві доби, лишивши на мене якнайшвидшу обробку величезного масиву нікому не потрібного тексту анкет попередніх соціологічних опитувань громадської думки та мною ж написаних звітів - для узагальнення всієї кампанії.

Результатом усієї нашої бурхливої діяльності стало дев'яте місце по округу. Не виграшне, звісно. Але коли врахувати два десятки інших претендентів та фактичну невідомість кандидата ще за місяць до дати голосування, показник можна вважати непоганим. Проблема будь-якого виборчого штабу, а зокрема того, в якому мені довелося пропрацювати півтора місяці, полягає у нечіткому розподілі обов'язків між його працівниками, постійній зміні кадрів та їхній професійній непідготовленості до виконання довірених обов'язків. Ось чому (і далеко не тільки через заявлені фальшування!) значна частина потенційно перспективних мажоритарників по Україні пролетіли, як фанера над Парижем.