Геноцид на Волині 1943-го: недоведений злочин

Група із 148 українських депутатів в кінці минулого тижня зробила безпрецедентний у світовій практиці крок: звернулась до політиків іншої держави з проханням визнати, що окремі члени їхньої нації в минулому скоїли геноцид. Звичайно, за їхньою аргументацію, публічно засудивши злочинні дії ОУН-УПА, вони підтвердили відданість європейським цінностям. Однак насправді вони перетворили дискусію навколо Волинської трагедії в політичний фарс та продемонстрували повну зневагу до українських істориків. Вітчизняні спеціалісти відчули себе, м’яко кажучи, ошуканими: їхню десятилітню працю щодо встановлення правди про Волинські події викинули на смітник заради політичних інтересів.

У зверненні до членів нижньої палати польського парламенту (Сейму) представники Партії регіонів та КПУ попросили підтримати рішення вищої палати (Сенату) та визнати масові вбивства польського населення загонами УПА у 1943 році "геноцидом". Насправді польський Сенат не кваліфікував ті події як "геноцид", хоча на цьому і наполягали депутати з правого табору. Була прийнята більш поміркована позиція, що у 1943 році на Волині відбулись "етнічні чистки з ознаками народовбивства (польський аналог англійського терміну геноцид)". Це був нелегкий компроміс між представниками правих партій, урядом, який дбає про збереження дружніх відносин з Україною, науковцями з Інституту національної пам’яті та кресовими організаціями (від словосполучення "креси всходнє" - "східна окраїна" - польська назва територій сучасних України і Білорусі, які входили до складу Польщі). Тепер справа за Сеймом. Однак звернення українських депутатів, швидше за все, остудить гарячі голови у польському парламенті, які вимагають справедливості для волинських жертв. Польські праві - антикомуністи з сильними антиросійськими настроями - навряд чи зраділи підтримці з боку українських комуністів та русофілів.

Провідну роль у польських публічних дебатах щодо Волинської трагедії відграє Інститут національної пам’яті, який, на відміну від свого української тезки, є потужною організацією з розслідування злочинів проти польського народу. Саме на його висновки опираються польські політики в історичних питаннях. З кінця 1990-х років Інститут відстоює думку, що у 1943 році на Волині відбулось "народовбивство". Однак це виглядає як вердикт, винесений до закінчення слідства. Як визнають польські історики, обставини, причини та учасники злочину залишаються невідомими. Наразі існують три версії перебігу антипольських акцій на Волині: перша – це була спланована та керована керівництвом УПА акція на винищення польського населення; друга – провідники ОУН і УПА лише прагнули змусити поляків залишити Волинь, але у певний момент події вийшли з-під їхнього контролю; і третя – це був результат місцевих конфліктів, а рішення про атаки приймали окремі ватажки. Загалом, у першому випадку йдеться про класичний приклад геноциду, в другому - про етнічні чистки, а в третьому - про братовбивчий конфлікт. Наразі жодна з цих версій не здобула остаточної перемоги: перші дві підтримують польські дослідники, а на останній наполягають українські науковці. Є й ті, хто взагалі заперечують можливість визначення подій на Волині, які фактично були війною у війні, у сучасних категоріях.

Для визнання масового вбивства геноцидом замало того факту, що жертвою була чітко окреслена національна група, потрібно ще довести наявність умислу. Доказів того, що керівництво ОУН та УПА свідомо ставили за мету фізичну екстермінацію представників польської нації, наразі немає. Крім того, українські історики категорично не погоджуються з вживанням терміну "геноцид", адже тоді нівелюються десятки тисяч жертв з українського боку, які загинули внаслідок рейдів Армії Крайової. Доктор політичних наук, професор Владислав Гриневич наголосив, що на сьогоднішній день ні в Польщі, ні в Україні не дійшли одностайності щодо характеру та причин тих трагічних подій. "Десять років тому було зрозуміло, що це спільна трагедія. За минуле десятиліття не було зроблено жодних історичних викриттів, які б внесли кардинальні зміни, що дозволили б сказати, що винна лише одна нація", - відзначив історик.

Найактивніше тезу про "геноцид на Волині" підтримують т.зв. кресові організації, які взяли на себе роль двигуна публічних дискусій щодо Волині. Загалом польське суспільство має досить розмите уявлення про ті трагічні події. Опитування, проведене CBOS, показало, що трохи менше половини поляків щось чули про Волинську трагедію, третина - взагалі про них нічого не знає і лише 28% поляків більш-менш обізнані в цій темі. Разом з тим навіть ті, хто заявляє, що щось чули про події на Волині, не можуть точно сказати, хто був жертвою, а хто злочинцем. Підозрюю, що для українського населення ці показники будуть на порядок менші, однак у Польщі, де до своєї історії ставляться з пієтетом, подібна ситуація викликає здивування.

Праві та кресові організації пов’язують відсутність у поляків чіткого уявлення про Волинь з політикою примирення та взаємного вибачення, яку активно пропагували у відносинах з Україною за президентства Кваснєвського. На їхню думку, замовчування конфліктних моментів польсько-української історії заради сучасних політичних інтересів не призвело ні до чого хорошого: в той час, як поляки "забули" про десятки тисяч своїх безневинно вбитих сородичів, в Україні розпочалась реабілітація їхніх вбивць з УПА. Але це лише одна точка зору, для багатьох в Україні і Польщі Волинська трагедія, незважаючи на всі історичні суперечки, залишається прикладом успішного примирення двох народів.

Історик Андрій Портнов підтвердив, що довгий час "офіційна Варшава та значна частина польських інтелектуальних еліт воліла не акцентувати цього питання, вважаючи, що Україні треба дати час дозріти до відповідальної розмови про темні сторінки минулого. У спільній заяві 1997 року президентів України і Польщі "До порозуміння і єднання" Волинська трагедія згадується у досить завуальованій формі як "кров, пролита на Волині, у 1942-1943 роках". Лише у 2000-х роках польські політики дійшли висновку, що підняття цієї теми не зашкодить двостороннім відносинам, тим паче, що на рівні науковців вдалось досягти певного порозуміння. "Сватання" було успішним - і у 2003 році офіційно розпочався т.зв. процес примирення на основі формули: вибачаємо і просимо пробачення.

60-річницю Волинської трагедії президенти Кваснєвський і Кучма зустрічали разом у селі Павлівка, Волинської області. У присутності десятків журналістів, політиків та науковців вони вшанували пам'ять усіх загиблих у ході "кривавого братовбивчого конфлікту" і засудили "дії, які призвели до злочинів і вигнання українського і польського цивільного населення під час Другої світової війни". Павлівка, колись Порицьк, було обрана для зустрічі невипадково: 11 липня 1943 року бійці УПА вдерлись до костьолу під час недільної служби і розстріляли близько 200 жителів села польського походження.

Зміст спільної заяви Кваснєвського і Кучми був компромісно-розпливчастим. Однак у своїй промові Кваснєвський поклав тягар провини на представників українських націоналістичних організацій, а українська сторона вдала, ніби цього не помітила. Курс на взаємне вибачення був підтверджений через три роки, коли польське керівництво, долаючи жорстку протидію націоналістичних організацій, погодилось на відкриття меморіалу загиблим українцям. У 2006 році президенти Ющенко та Качинський в селі Павлокоми вшанували пам'ять 366 українців, які були винищені 2-3 березня 1945 року бійцями Армії Крайової.

Професор В.Гриневич відзначає, що прийняття Сенатом постанови про визнання Волинських подій "етнічними чистками з ознаками геноциду" ставить під сумнів позитивні здобутки польського-українського діалогу. "Замість формули "вибачаємо і просимо пробачення", в якій йдеться про взаємне вибачення двох сторін і примирення, приймається формула, в якій винною фактично проголошується одна сторона, яка й повинна вибачатись", - зазначив науковець. Разом з тим він припустив, що загострення ситуації довкола вини українців у Волинській трагедії може відповідати інтересам третьої сторони. "За спробами проголосити українців "геноцидною нацією" простежується вплив третьої сили, яка зацікавлена в тому, щоб спровокувати історичний конфлікт між Україною і Польщею", - заявив В.Гриневич.

Зменшити градус дискусії щодо Волинських подій як в Україні, так і в Польщі могло б спільне вшанування жертв трагедії лідерами двох держав. Безсумнівно, Коморовский сподівався саме на такий сценарій, анонсуючи свій візит у Луцьк 14 липня. Однак за два тижні до призначеної зустріч, Янукович заявив, що з "об’єктивних причин" не зможе взяти участь в урочистостях 14 липня. Що за загадкові причини заважають українському президенту приєднатись до свого польського колеги у Луцьку, громадськості не повідомили. Коморовський, зі свого боку, теж дипломатично промовчав. Складається враження, що за відсутності чіткої позиції з ряду історичних питань українське керівництво просто намагається уникнути дискусій чи заходів, які могли б бути двозначно потрактовані.

Повертаючись до заяви 148 народних депутатів, хотілось б наголосити на кількох важливих моментах. Якби не хотів т.зв. антифашистський блок у Верховній Раді засудити націоналістичні погляди "свободівців", використання для цього історії може мати дуже небезпечні наслідки. По-перше, навіть обережні польські науковці часто забуваються і замість ОУН-УПА говорять "українці", а пересічний поляк навіть не буде над цим замислюватись. По-друге, ОУН та УПА - це не якісь "організації з космосу", це частина історії українського народу. Майже кожна сім’я на Західній Україні має родича, який воював у рядах УПА чи іншим чином її підтримував, а тому для звинувачення їх в геноциді потрібно мати беззаперечні докази. А як вже було зазначено, навіть польські науковці, які наполягають на вживанні терміну "геноцид", досі не до кінця довели вину "обвинуваченого". По-третє, геноцид – це офіційно визнаний найважчий міжнародний злочин, і його жертви можуть претендувати на відшкодування. Чи готові борці за правду з Партії регіонів та КПУ платити компенсацію нащадкам волинських поляків?