Душевные стихи Лины Костенко

Лина Костенко - украинская писательница-шестидесятница и поэтесса празднует сегодня свое 85-летие. В честь дня рождения поэтессы, мы сделали небольшую подборку ее красивых, душевных стихов.

Видео дня

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум'ям згорю

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

Я кину все. Я вірю в кілометри —

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

Котра була богінею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддалю,—

ні спогаду з тобою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев’яні зебри,

пасуться в запорошеній траві,—

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю - ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це - витвір самоти,

нехай це - вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїм.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Коли у тузі вічної розлуки

супутник людям голос подає, -

я думаю - у точності науки

яке мистецтво і натхнення є!

Ані строфи сумнівної, ні слова,

ані одного зайвого рядка...

А скільки в нас поезій випадкових

з нічого й ні для чого виника!

Байдужих слів металу нетривкого,

думок затертих

і порожніх слів...

Зроби супутник із добра такого, -

напевно, вище носа б не злетів.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Коли я буду сивою

І життя моє піде мрякою,

Для тебе я буду красивою А для інших, може ніякою.

Ще для когось відьмою, коброю,

А між іншим, якщо відверто,

То була я дурною і доброю

Безборонною і несинхронною.

Ні з теоріями, ні з практиками, Боліла в душі іронія

Всіма ліктиками і галактиками.

І не знало міщанське кодло

Коли я захлиналась лихом

Що душа на люди виходила Забинтована білим сміхом. А в житті як на полі мінному Я хотіла би в цьому сторіччі Хоч би той магазинний мінімум, Люди будьте взаємоввічливі! І якби на те моя воля, Написала б скрізь курсивом - Як багато на світі горя,

Люди будьте взаємокрасивими!

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, як не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип'ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті