Що таке цензура і як із нею боротися?

Голова Національної спілки журналістів України Ігор Любченко скликав прес-конференцію для київських журналістів, де проблема дещо прояснилася. Присутній на прес-конференції представник Уповноваженого з прав людини і відповідальні працівники Генеральної прокуратури підтвердили те, що ми й самі знаємо – журналістів утискають і навіть тупо б’ють по голові, як це трапилося з головним редактором “Столичной газеты” Володимиром Кацманом. Редакторові спорідненої газети “Столичка” по пошті прийшов конверт з білим порошком і лист із погрозами.

Міру журналістського обурення цими фактами продемонстрував колега, який сидів поруч зі мною. Він сказав, що Кацман сам собі розбив голову, але для чого це йому знадобилося і як саме він бився маківкою об стінку чи об підлогу, сусід не пояснив. І свого імені теж не назвав.

І все ж не від дубин найманців найбільше потерпає омріяна свобода слова. І якщо злочинців, які нападають на журналістів, ще можна іноді спіймати та судити (щоправда, це трапляється так нечасто, що потерпілий Кацман втрачає надію на торжество правосуддя), то армію злочинців, які свідомо й цинічно порушують закон про ЗМІ і навіть Конституцію, ловити не тільки не хочеться, а й не можеться.

Йдеться про цензуру.

Частина 3 статті 15 Конституції складається з двох слів, вартих цілих томів: “Цензура заборонена”. І якби цієї норми дотримувалися хазяї “заводов, газет, пароходов”, ми б мали не тільки вільну пресу, але й демократичну державу. А відтак і заможне населення, оскільки мовчання преси – це та передумова, за якої обкрадати населення стає до смішного простим.

Утім, цензура панує чи не в кожному засобі масової інформації, і коли наївний журналістик таки напише про хабарництво чи афери когось із сильних світу цього, матеріал має всі шанси летіти в кошик. Інакше герой публікації або затаскає автора і редакцію по судах, або вдасться до більш дієвих заходів. Через що головний редактор перебирає роль цензора на себе, і стаття не виходить.

Редактор, якщо він хоче лишитися редактором, категорично забороняє своїм людям бодай натяком образити не тільки хазяїна видання, але й можновладця, з яким хазяїн не хоче псувати відносини. І диктатура хазяїна стає безмежною.

Одну київську газету високий посадовець перекупив через підставних осіб, бо не мав права займатися бізнесом. Наступного ж дня всі працівники редакції усвідомили, що як самого посадовця, так і структуру, котру він очолює, можна згадувати лише “с чувством глубокого удовлетворения”. Я б назвав ім’я цієї людини, якби колеги з його видання поділилися бодай малою частиною документів, котрі підтверджують сказане.

Але колеги стоятимуть до останньої краплі чорнил. Цензура сильніша.

Боротися із цим злом у судовому порядку можна було б, якби закон дав його визначення. Закон визначає, що таке крадіжка, грабіж і розбій, і таким чином суд має можливість відрізняти одне від одного і карати крадіїв, грабіжників і розбійників у відповідності до скоєного.

На згаданій прес-конференції я спитав у працівників прокуратури: що таке цензура? І не одержав відповіді. Її не існує в природі. Тож армія цензорів, яка сильніше за бандитів залякує журналістів, непереможна. “Я за свободу слова", – скаже редактор, викидаючи вашу статтю на смітник і резюмує: – Це не цензура. Ви поясніть мені, що маєте на увазі під цим некрасивим словом”.

І він не одержить від вас такого пояснення.

Але боротися з цензурою можна. Для цього не треба звертатися до Конституційного Суду, аби він дав визначення цензури. Їй треба протиставити нашу журналістську принциповість і журналістську ж солідарність.

На жаль, поки що до цього так само далеко, як далеко нам до добробуту, заради якого людство й вигадало демократію та безцензурну пресу.

Володимир ЗАМАНСЬКИЙ, спеціально для “КИЯН”