УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

«Ати-бати, ми в дисбаті!»

1,0 т.
«Ати-бати, ми в дисбаті!»

Радянська армія... Удень у ній навчали бити ворога. Бажано на чужій території. А вночі майже в кожній казармі свій виховував свого. Старший воїн лупив молодшого. Тріщали щелепи, розпухали вуха, травмувались нирки - ось далеко не повний перелік виховних заходів, які широко застосовувалися у колишній армії, що наводила жах на весь світ. А на ранок у військових частинах так звані замполіти до хрипоти в голосі ознайомлювали особовий склад з наказами командирів. Вони стосувалися солдатів і сержантів, упійманих на порушенні статутних стосунків. Більшість із них потрапляли до дисциплінарних батальйонів. Скільки їх було в тодішньому Союзі, навіть і сьогодні достеменно невідомо. Можна лише здогадуватися. Зважаючи на масштаби самої Радянської армії та кількість злочинів, що скоювали воїни.

Краєвиду ліпшого немає

Для потреб Українського війська наші генерали залишили тільки один дисциплінарний батальйон. Дислокується він у Києві. На вулиці Бориспільській, 16. Місце тут казкове. Повітря чисте й навіть цілюще. Завдяки столітнім соснам, що, власне, і утворюють хвойний ліс. Його з дисбатом розмежовує неширока дорога. По ній лише вряди-годи проїжджає автомобіль. А так ідеш і милуєшся краєвидом, що ліворуч. А праворуч тягнеться довжелезний кількаметрової висоти бетонний паркан. Над ним - колючий дріт. І вишка з озброєним вартовим.

До контрольного пункту військової частини А 0488, як зазначено на табличці, ведуть дві доріжки, акуратно укладені тротуарною плиткою. Не інакше як виготовленою руками тутешніх зеків-солдатів. Про це можна здогадатися з реклами, яка закликає всіх, хто бажає, безперешкодно побувати на території дисбату. Тимчасово, зрозуміло.

Морозної неділі 2005-го

Ми ж одного недільного дня завітали не за плиткою. Приміром, для дач.. А ознайомитися з життям-буттям засуджених військовослужбовців. Аби потрапити до командира дисциплінарного батальйону підполковника Олександра Афанасьєва, довелося певний час провести на контрольно-пропускному пункті. Солдати-строковики на чолі, очевидно, з черговим прапорщиком надто мляво виписували перепустки, а потім, не кваплячись, відмикали ґрати...

Зустрів нас пан підполковник дещо прохолодно й насторожено. Покликав свого заступника з виховної роботи майора Миколу Петелька. Удвох офіцери намагалися з'ясувати мету нашого візиту. Усе доводили, що сенсації в їхньому господарстві ми не знайдемо. Розмова зводилась до того, аби відмовитись від екскурсії по дисбату, а просто з кабінету командира попрямувати додому. Той аргумент, що тут також перебувають члени нашого суспільства й платники податків хочуть знати, куди спрямовуються їхні гроші, переконав-таки командира. Олександр Геннадійович вирішив дещо показати й розповісти. Щоправда, скільки засуджених солдатів перебуває у його підрозділі, так і не зміг сказати. Либонь, неабияке хвилювання перед журналістами завадило. Точною копією свого безпосереднього начальника намагався бути й майор Петелько. Обидва рішуче відмовилися розмовляти при увімкненому диктофоні. А ми, до речі, під стіл чи під стілець техніку для аудіозапису не ховали... Ба, врешті-решт, завітали з чистими й відкритими намірами.

«Що ти там нишпориш?»

...Під орудою двох гідів - командира та його заступника - виходимо на ґанок штабу. Навпроти перед казармою вишикувалися голомозі й без ременів строковики. Готувалися зайти до спортивного залу, що в приміщенні штабу. Ми ж попрямували до зони, де за височезними воротами й колючим дротом мешкають засуджені солдати. З дверей кімнати для побачень виходили батьки дисбатівців. Із задоволенням. Красно дякували пану підполковнику. Підбадьорений Олександр Геннадійович вирішив завести до приміщення, аби продемонструвати, як відбуваються короткотермінові побачення засуджених із рідними. Але стався конфуз. Кілька строковиків із знайомим нам уже по КП «прапором», схоже, нишпорили по передачах дисбатівців. Ми пройшли вперед, а командир затримався, аби дати прочуханки прапорщику. Розмовляв із тим підвищеним голосом: «Не чіпай того, я ж тобі казав! Що ти там нишпориш?»

Третя рота

Залізні масивні тюремні ворота нарешті відчинилися. За ними - широченний плац. А праворуч у кутку кількаповерхова будівля. Складена з білої цегли. Тут мешкають засуджені воїни.

Перша рота -в наряді. Тож одразу сходами подалися нагору. До третьої. Зустрів, як і годиться, днювальний (їх, до речі, двоє, як і в звичайній армійській частині, щоправда, засуджені, а черговий по роті - зі строковиків). Одразу ж підійшов і старшина роти старший прапорщик Валерій Гуменюк. Він, власне, і повідомив, що у ввіреному йому підрозділі покарання відбуває 41 засуджений. Казарма - типова армійська. Лише ґрати на вікнах та всіх дверях зайвий раз доводять, що ми таки в дисциплінарному батальйоні. Проте хлопці, схоже, цим не переймаються. Як-то кажуть, змирилися зі своєю долею. А тому активно відпочивають. Одна група воїнів уважно спостерігає за баталією, що точиться між їхніми товаришами на тенісному столі. Інша прикувала увагу до більярдного столу. Оглядаючи казарму, ми побачили кілька вільних ліжок. У кінці приміщення, на стіні - сучасна імпортна відеодвійка. Трохи нижче - двері до народознавчої світлиці. Тут знайшлося місце навіть для піаніно. У невеликій комірчині, вмонтованій в стіну, - з десяток затертих кишенькових книжечок. Виданих, зрозуміло, в Росії. Автори: Чингіз Абдуллаєв, Олександр Бушков та їм подібні. Одне слово, хлопці читають про розбірки, кров, убивства та насилля. Імпортною мовою.

«Товаришу відбив селезінку»

На наше прохання батьки-командири покликали одного із засуджених. Ним виявився Микола Жалдак. При розмові були присутні всі супроводжуючі особи...

Воїн родом із Кіровограда. Служив у Севастополі. На флоті провів два роки. Мав демобілізуватися, але потрапив на лаву підсудних.

- Свого товариша по службі зробив інвалідом, - зізнається Микола, -відбив селезінку. За це отримав два роки дисбату.

За колючим дротом прослужив уже 1,5 року. Ходить у наряди, виготовляє тротуарну плитку, бетонні паркани. Старшина зазначив, що цей солдат доволі добре виконує свої обов'язки.

- Які саме? Коли когось треба відлупцювати? Адже за армійськими поняттями Микола - справжній дід, - пожартували ми.

Супроводжуючі зареготали. А старший прапорщик зауважив, що хлопці тепер і не думають пускати в хід кулаки. Інакше звідси - прямий шлях до тюрми.

- Дисбат - добра наука на майбутнє життя, - додав колишній моряк Микола Жалдак. - Тепер завжди і в усьому буду обережним, уважним і ретельним, аби не вскочити в схожу халепу.

Командир дисбату похвалив підлеглого за таку відповідь. Певно, задоволеним залишився підполковник Афанасьєв: виправляється солдат.

«У нас тут добре»

Крокуючи підрозділом, Олександр Геннадійович повідав, що через нестачу в частині офіцерів довелося зробити дві роти. Одначе, як пояснили згодом обізнані із життям-буттям у дисбаті люди, засуджених із другої роти амністували: на День Перемоги і День Конституції. Тим-то її двері були опечатаними.

У першій же налічується 40 воїнів. Можливо, вам здасться, що інтелект у засуджених солдатів надто низький. Але це не так. Фактично всі, скажімо, відають, як ходять шахові фігури. Хлопці уміють грати в шахи!

- У нас тут добре, - глянувши на кота, що дрімав на одному з підвіконь, зауважив майор Микола Петелько. Підійде солдат до тваринки, погладить її, і йому так добре-добре стане на душі, - проявив сентиментальність Микола Володимирович.

Батьківське око

- Хотілося б, аби командири були щирими й відвертими з тими, хто в армії зробив неправильний крок. До речі, в більшості випадків не через власну невихованість. Умови, створювані офіцерами, нерідко спонукають до насильницьких дій у солдатській казармі, - в один голос заявляли батьки, чиї діти перевиховуються на Бориспільській, 16.

Звісно, назвати їхні імена не можемо, аби не нашкодити синам. Саме за цієї умови вони погодилися викласти, свої спостереження.

- Чомусь командири не показали вам кімнати для довгострокових побачень. Воно й не дивно, - зітхають батьки. - Улітку там душно, взимку холодно. Холодильник ледь працює, закип'ятити воду на плиті фактично неможливо. На кухні немає водопроводу, лише - в туалеті. Розетки зі стін вивернуті. Зачиняють нас із дітьми на три дні. А раптом треба вийти? Ключа конвоїри шукають ' без особливого натхнення. А час іде...

Ось за такі «зручності» з кожної людини стягують по 8 гривень. Скажімо, приїхали батько, мати, бабуся - заплати 24 гривні. Гроші збирають солдати. Куди їх передають - невідомо. Здачі не дають.

- Ми розуміємо: дисбат - не курорт. Тут шкідливе виробництво. Діти дуже тяжко працюють. Проте за свою роботу не отримують жодної копійки. Якщо гроші їм заборонено видавати й передавати, як, власне, чай і каву, то мали б перераховувати на їхні ж спеціально відкриті рахунки. Наскільки нам відомо, таке не практикується. Подейкують, що всі зароблені кошти витрачають на утримання засуджених у дисбаті. Даруйте, але ми своїм дітям регулярно передаємо всі туалетно-побутові речі. Навіть папір і пральний порошок.

Щоправда, перед Новим роком командири оголосили, що засуджені солдати можуть скласти список продуктів, які хотіли б побачити на святковому столі. їм обов'язково їх придбають.

Офіцери дисбатівців особливо не опікають. Вони самі між собою з'ясовують стосунки. От і попередника підполковника Афанасьєва нещодавно поміняли. Через позастатутні стосунки. Хтось комусь із засуджених відбив селезінку. І це, й інше, звісно, не до честі сучасному українському війську. Але знати про те, що там відбувається, і про такі дисбати зокрема, громадськість має право. Тож хай не роблять із цього трагедії високі військові начальники. Якщо йдемо до Європи і реформуємо армію на європейський кшталт, то й закритих тем не повинно бути.

Олег МАХОВСЬКИЙ, Євген ХОРУНЖИЙ