ТОП-5 гучних політичних прем’єр року

З п’яти претендентів на "Золотий глобус" в номінації "Кращий драматичний фільм" троє – це політичні драми. Оскільки "Золотий глобус" часто називають репетицією "Оскара", не залишається сумнівів, що політичне кіно знову домінуватиме на головній кінопремії року. За омріяну статуетку змагатимуться фільми про ЦРУ та американських президентів. І поки критики оцінюють художній рівень стрічок та гру акторів, історики та політики вже сперечаються щодо їх правдоподібності та політичної ангажованості.

Ціль номер один (Zero dark thirty)

"Найбільше полювання в історії", - так коротко описує сюжет свого нового фільму Кетрін Бігелоу. Після оскароносного успіху стрічки "Володар бурі" Бігелоу вирішила продовжувати знімати серйозне політичне кіно і взялась за сценарій фільму про ЦРУ. В процесі підготовки до зйомок прийшла новина про ліквідацію "терориста номер один". І перш ніж хтось в Голлівуді встиг зрозуміти, що відбувається, Бігелоу уже зарезервувала за собою право екранізувати один з найцікавіших сюжетів у новітній історії. Двогодинний фільм розповідає про десятирічне полювання американських спецслужб за лідером Аль-Каїди, починаючи від теракту 11 вересня 2001р. і закінчуючи вбивством бен Ладена у травні 2011р.

Підозріла реалістичність фільму Бігелоу вже стала причиною політичних скандалів та не одного внутрішнього розслідування. Хоча автори сценарію постійно підкреслювали, що отримали всю інформацію з відкритих джерел, члени Республіканської партії звинуватили Адміністрацію Барака Обами та ЦРУ у передачі кіношникам секретних даних. Не забуваймо, що це був рік президентських виборів у США, а тому все набувало політичного значення. В результаті реліз фільму, запланований на початок листопада 2012 року, довелось перенести на період після виборів. Коли ж критики нарешті побачили стрічку, вибухнув новий скандал: цього разу Бігелоу звинуватили у виправданні тортур як методу отримання важливої інформації. Справа в тім, що після трьох років розслідування комісія Сенату дійшла висновку, що застосування ЦРУ тортур не принесло відомству справді цінної інформації. У фільмі Бігелоу цієї однозначності щодо "результативності" тортур немає, натомість є довгі сцени їхнього застосування.

Гострі суперечки навколо фільму, який має всі шанси здобути головний "Оскар" у березні 2013 року, зайвий раз засвідчили, що необхідно зберігати певну часову дистанцію. Цілком можливо, що через десять років, коли політичні пристрасті вщухнуть, а з документів знімуть гриф секретності, цю історію розкажуть зовсім по-іншому.

Арго

Політичний трилер Бена Аффлека "Операція "Арго" - ще одна цьогорічна екранізація суперсекретної операції ЦРУ. Однак на відміну від фільму Бігелоу, "Арго" розповідає історію, яка відбулась більше тридцяти років тому, більшість матеріалів уже розсекречено, а її безпосередні учасники можуть відносно вільно розповідати про ті події. Під час ісламської революції в Ірані 1979 року натовп штурмує посольство США в Тегерані. Персонал дипмісії перетворюється на заручників, але шістьом американцям вдається втекти і сховатись в домі канадського посла. Ситуація складна: спроба вивести з країни втікачів може обернутись смертною карою для заручників. І тут один з агентів Тоні Мендес, роль якого у фільмі зіграв сам Бен Аффлек, придумав зухвалий план. Мендес пропонує розіграти перед іранцями цілий спектакль і видати дипломатів-втікачів за членів знімальної групи науково-фантастичного фільму "Арго". Мендес вилітає до Голівуду в пошуках режисера та сценаристів для свого уявного фільму…

Здавалось, "Арго" був приречений стати успішним і водночас правдивим фільмом про унікальну операцію спецслужб. Однак виявилось, що окремі моменти цієї історії не зовсім вписуються в режисерський задум і заради драматичного ефекту ними пожертвували. У фільмі головну роль відіграє ЦРУ, а внесок посла та спецслужб Канади у спасіння американців суттєво применшений. Таке собі відновлення історичної справедливості, адже у 1979 році ЦРУ повністю заперечувало свою причетність до операції "Арго". Щоб вберегти десятки дипломатів, які залишались заручниками у Тегерані, всі лаври за спасіння шести втікачів дістались канадському уряду.

У Канаді фільм Аффлека прийняли прохолодно, з розчаруванням. Намагаючись знизити рівень критики, Аффлек змінив постскриптум, і тепер фільм закінчується фразою: "До сьогоднішнього дня ця історія залишається прикладом безпрецедентної співпраці між двома урядами". На фільм також образились у Британії. В інтерпретації Аффлека британські дипломати закрили свої двері перед втікачами. Насправді спершу американці переховувались саме у посольстві Сполученого королівства і з міркувань безпеки перебрались до посольства Канади. Британській пресі Аффлек пояснив, що історію дещо змінили, адже потрібно було підкреслити безвихідне становище шести американців. Зрозуміло, творці фільму додали історії драматизму заради високих касових зборів та омріяного "Оскару". Сподіваюсь лише, що фільм "Арго" не перепише історію про події в Тегерані у листопаді 1979 року.

Лінкольн

Те, що досі ніхто не зняв епічного фільму про 16-го президента США Абраама Лінкольна, здається якимось непорозумінням. Виправити цю несправедливість по відношенню до одного з найулюбленіших та найавторитетніших американських президентів взявся не хто інший, як сам Стівен Спілберг. У фільмі розповідається про останні чотири місяці життя Лінкольна, протягом яких він намагався змусити Конгрес США прийняти 13-ту поправку до Конституції, що формально скасовувала рабство. Деніел Дей-Льюїс настільки блискуче справився з роллю президента, що критики в один голос вже пророкують йому "Оскар". Сам фільм теж отримав дуже позитивні відгуки, однак за межами Штатів емоційна сила цієї патріотичної американської стрічки буде значно меншою.

Іншим країнам можна лише повчитись в американців, як треба знімати кіно про своїх національних героїв. У фільмі неодноразово підкреслюється сила характеру Абраама Лінкольна, його історичне призначення змінити Америку. Спостерігаючи за тим, як Лінкольн веде війну на кількох фронтах (реальну з військами Конфедерації та словесну у стінах Конгресу), починаєш трішки заздрити американцям і гадати, чому у нас немає таких лідерів? Лінкольн давно вже перестав бути просто великим лідером, він став іконою, уособленням ідей справедливості та рівності. Не випадково ж, коли чуєш "Лінкольн", у пам’яті одразу виринає величний пам’ятник у Вашингтоні. Творіння Спілберга певним чином завершить міфологізацію Лінкольна, і замість того, щоб читати підручники з історії, американські школярі дивитимуться фільм. Як сказав один американський історик, "Лінкольн" не ідеальний фільм, але дуже важливий.

Гра змінилась

На порозі чергових президентських виборів у березні 2012 року один із головних телеканалів США HBO випустив політичну драму "Гра змінилась". Таке собі осмислення попередньої виборчої кампанії напередодні нової. Головна героїня стрічки - Сара Пелін, кандидат у віце-президенти від Республіканської партії. Однак це розповідь не про неї, як може здатись на перший погляд. Феномен Сари Пелін продемонстрував прихід "нової політичної ери" в США, коли на одну з найвищих посад у державі може претендувати людина, яка не знає, що СРСР розпався.

Роль Пелін неперевершено зіграла Джуліан Мур, її гра настільки переконлива, що десь у середині фільму відрізнити її від прототипу вже неможливо. Сама Сара Пелін та Джон МакКейн назвали фільм "голлівудською вигадкою", ряд працівників їхнього предвиборчого штабу заявили, що автори не просто розповіли правду, а вловили дух та емоції тієї кампанії. Чергуючи новинні репортажі з ігровими сценами автори досягли ефекту "документального кіно". Відвертість та реалістичність фільму "Гра змінилась" - рідкісне явище для Голлівуду, яке можна порівняти хіба що з фільмом HBO "Перерахунок" про скандальні президентські вибори 2000 року. Справа в тому, що авторам телевізійних фільмів, на відміну від їхніх колег з "великого кіно", не потрібно перейматись касовими зборами, вони можуть просто знімати максимально правдиве кіно. Критики надзвичайно позитивно оцінили цьогорічну політичну драму від HBO, на рахунку "Гра змінилась" вже п’ять нагород "Еммі" та стільки ж номінацій на "Золотий глобус".

Гайд-Парк на Гудзоні

На перший погляд цьому фільму не місце у списку. На його рахунку немає великих нагород та номінацій (і навряд чи з’являться), критики досить прохолодно оцінили фільм, який мав стати продовженням оскараносного "Король говорить". Незважаючи на все це, "Гайд-Парк на Гудзоні" - дуже особлива стрічка, певна противага грандіозному фільму Спілбега "Лінкольн".

В елегантній, комедійній манері британський режисер Роджер Мічел розповідає про одні унікальні вихідні у червні 1939 року. Європа стоїть на порозі Другої світової війни, в Лондоні розуміють, що без підтримки колишньої колонії, а тепер однієї з найсильніших держав світу, США виграти у цій геополітичній грі з Гітлером буде надзвичайно важко. Король Георг VI (той самий, якому знадобився логопед-психіатр) разом зі своєю дружиною Єлизаветою приїжджають у США погостити у президента країни Франкліна Делано Рузвельта. Досі жоден британський монарх не ступав на територію Штатів. Аби зменшити офіціоз і поспілкуватись у неформальній обстановці, Рузвельт запрошує королівську родину до своєї резиденції у Гайд-Парк на Гудзоні.

Особливість цієї стрічки полягає в тому, що глядачі знайомляться із зовсім іншим Рузвельтом, у виконанні неперевершеного Білла Мюррея. Один із найулюбленіших президентів Америки, якого називають просто F.D.R., виявляється справжнім "дон жуаном". Через хворобу майже весь час Рузвельт змушений проводити в інвалідному візку, однак це не заважає йому крутити романи зі своєю секретаркою і далекою родичкою Маргарет Саклі. Саме завдяки останній Америка отримала змогу розкрити для себе іншого Рузвельта. Саклі вела детальний щоденник, який знайшли після її смерті у віці 99 років. Парадоксально, але ряд голлівудських критиків з обуренням сприйняли вторгнення авторів фільму у приватне життя Рузвельта. Що ж, кумир мільйонів виявився звичайною людиною зі своїми слабкостями…