Блог | "Никогда не говори никогда": почему Россия может открыть "второй фронт" на Балтике

В социальных сетях обсуждают возможность нападения РФ на страны Балтии. И если полтора года назад эта тема вряд ли вызвала бы ажиотаж, то теперь ей уделяют гораздо больше внимания, пишет Павел Казарин для Slawa.tv.

Далее текст на языке оригинала.

Трансформація "межі можливого" є найвизначнішою в усій цій історії. Півтора року тому парасолька безпеки Північноатлантичного альянсу вважалася непорушною. США обіцяли захист своїм союзникам у Європі. А Україна говорила про те, що її членство в Альянсі може бути тим кроком, який зупинить Росію.

З того часу все змінилося. Дональд Трамп встиг ввести санкції проти Європи. Обіцяв силою забрати Гренландію. Скоротив контингенти американських військ на європейському континенті. Розпочав війну на Близькому Сході — і різко критикує союзників по НАТО за їхнє небажання приєднуватися до його операції.

З моменту свого створення Альянс ще ніколи не був настільки вразливим. Фактично сила НАТО полягала не в тому, що Альянс вигравав війну – його сила полягала в тому, що війни з ним ніхто не починав. Цей статус-кво базувався на американській присутності в Європі — і на готовності Білого дому реагувати на будь-які загрози на адресу союзників. Ба більше, за останні тридцять років позиція Вашингтона призвела до того, що всі інші члени Альянсу (за винятком Польщі та Туреччини) дозволяли собі скорочувати військові витрати.

Сталося "отруєння безпекою", коли європейські держави не розглядали військові загрози як те, що потрібно брати до уваги.

Як наслідок — коли до війни Україна попереджала ту саму Німеччину про те, що "Північний потік-2" може становити ризики для безпеки — Берлін відмахувався і говорив, що йдеться лише про економіку.

Якщо ви від природи маєте чудове здоров’я — ви будете ігнорувати заклики стежити за ним. Якщо у вас багаті й щедрі батьки — ви навряд чи будете розуміти ціну грошей. Рівно за цією ж логікою європейські члени НАТО тривалий час не звертали уваги на власні армії та військово-промисловий комплекс.

Розраховуючи на те, що на них ніхто не наважиться напасти, а якщо таке трапиться — то американська армія зможе розв’язати всі їхні проблеми.

У результаті континент зустрів президентство Дональда Трампа з бонсай-арміями. Уся сухопутна компонента армії Великої Британії налічує менш ніж сто тисяч осіб. У Німеччині трохи менше, у Франції трохи більше.

Усі ці армії готові брати участь в експедиційних операціях проти слабоозброєних партизанських рухів, але навряд чи готові протистояти кадровій армії, що має досвід сучасної війни. Наприклад, російській.

До того ж тривалий час фактичний внутрішній консенсус НАТО зводився до того, що Сполучені Штати беруть на себе основний тягар стримування, а європейські країни — купують натомість американську зброю. Ця схема могла працювати доти, доки США були вірні своїм союзницьким зобов’язанням, але перестає працювати, коли Білий дім оголошує ізоляціонізм своїм пріоритетом.

Щоб наростити європейські військово-промислові м’язи, потрібен час, і не факт, що Москва має намір цей час континенту давати.

Тому чутки про можливу атаку чи провокацію російської армії проти країн Балтії вже не виглядають як конспірологія. США ризикують все глибше загрузнути у війні з Іраном. Лояльність американської адміністрації до європейських союзників перебуває на рекордно низькому рівні.

Європейські армії ще не оговталися від трьох з половиною десятиліть миру. А європейські суспільства можуть виявитися неготовими до кровопролитної війни з країною, у якій людське життя коштує настільки дешево, що вона буквально завалює поля битв в Україні тілами своїх солдатів.

У такій ситуації Владімір Путін і справді може вирішити перевірити НАТО на міцність. У разі військової провокації проти Естонії, Латвії та Литви нестача солідарності призведе до того, що Північноатлантичний Альянс просто перестане існувати.

Бо головна зброя НАТО — це репутація. Якщо її не підтвердити — НАТО зникне.

А країни Балтії можуть виявитися потенційними об’єктами атаки не лише з огляду на географію. Проти них грає ще й їхній розмір. Зрештою, українська армія вже п’ятий рік успішно тримає оборону проти російської, зокрема й з огляду на територіальний чинник. Українській армії є куди відступати, є куди евакуювати та розосереджувати тили.

У країн Балтії такого привілею просто немає. До того ж оборонна концепція невеликих країн — членів НАТО могла будуватися на концепції "тримаємо оборону до підходу союзників". Що могло бути цілком реалістичним планом з урахуванням величини арсеналів і мобілізаційного ресурсу в країнах Балтії.

Але як бути, якщо головний союзник у вигляді американської армії не прийде на допомогу? А інші європейські армії виявляться паралізованими через брак політичної волі?

Час від часу лунають голоси, які стверджують, що Росія не витримає "другого фронту" і що для нападу на ті ж країни Балтії Москві спершу потрібно заморозити війну в Україні. Але в тому-то й річ, що це не обов’язкова умова.

Якщо адекватно оцінювати масштаб боїв, які відбуваються в Україні, то для нападу на Естонію, Литву та Латвію Росії сьогодні достатньо припинити наступ на запорізькому напрямку. Вивільнених там сил цілком може вистачити для наступальної операції на Балтиці.

Європейський континент знову став заручником Дональда Трампа і його амбіцій. Спочатку ця людина підірвала довіру до своєї країни, потім встигла наговорити образливих речей на адресу союзників, а відтак — поставити під сумнів зобов’язання перед Північноатлантичним альянсом.

У результаті, якщо Москва вирішить акумулювати сили й знову розпочати наступ на Київ — то, з великою ймовірністю, вона знову застрягне в лісах Київської області й до української столиці не дістанеться.

А якщо Кремль акумулює ударну силу і розпочне наступ на Таллінн, то НАТО може зникнути.

Останні чотири роки привчили Україну "ніколи не говорити ніколи". Тепер черга Європи звикати до цього ж.