Заступниця міністра оборони Ганна Маляр: війна закінчиться нашою перемогою, але Росія – ворог назавжди

Українці дали гідну відсіч російським окупантам після початку повномасштабного вторгнення, яке відбулося 24 лютого 2022 року, проте до закінчення війни ще далеко. Щодня наші воїни проливають кров, захищаючи рідну країну, страждає і мирне населення. Мільйони жінок та дітей були евакуйовані із зони бойових дій.

В інтерв'ю OBOZREVATEL заступниця міністра оборони Ганна Маляр розповіла про те, як змінилася тактика агресора, що за цим стоїть, та про те, як Україні перемогти у війні. Про це та багато іншого читайте в нашому матеріалі.

– Важко повірити, але йде вже 57-й день від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Хоча війна у нас з 2014 року, ми, напевно, вперше спостерігаємо настільки сильне єднання всієї нації і, зокрема, настільки ефективну роботу силових відомств, а також потужну інформаційну протидію.

– Зараз дійсно вперше в Україні працює справжній державний Стратком, коли об’єднані між собою всі силові структури, Міністерство культури, цифрової трансформації та ін. І ми таким потужним фронтом працюємо зараз разом.

Це дуже потужний механізм, який створює величезний контент і для країни-агресора, і для західного світу. Але це не тільки контент, це різна інформаційна робота – видима і невидима.

Багато експертів визнають, що Україна виграє інформаційну війну. Наприклад, очільник британської спецслужби теж наголосив, що українці перемагають російське "мракобєсіє". Ба більше, це прямо чи опосередковано визнають і самі росіяни.

Нам вдається працювати і з їхніми споживачами інформації. Кампанія, про яку можна публічно говорити і яка була дуже вдалою, це з матерями російських військових. Вона була спрямована на те, щоб пробити інформаційну блокаду в РФ і щоб там було зрозуміло, що є війна.

– На самому початку російське Міноборони взагалі заперечувало втрати, але й зараз їхні цифри, м'яко кажучи, далекі від реальних.

– Абсолютно правильно. Тому для нас було важливо працювати із живими людьми, а не тільки через інтернет чи ЗМІ. З матерями, у яких тут, в Україні, загинули діти.

Ми зв’язалися з організаціями солдатських матерів – у Росії є цілий рух. Раніше, ще до війни, ми через правозахисну діяльність один одного бачили. Звісно, будучи на посаді (заступника міністра оборони. – Ред.) я вже не комунікувала ні з ким із них, але склалася така ситуація, коли довелося напряму зв’язатися. І ці організації солдатських матерів категорично проти, щоб їхніх дітей відправляли в Україну.

І коли ми разом із МВС створили гарячу лінію (це було терміново, в пожежному порядку), то в перші дві доби ми отримали вісім тисяч дзвінків із Росії – від мам, які шукали своїх дітей.

І по суті це є наші агенти впливу. Тому що цю інформацію вже не закриєш, це живі люди, у яких є родичі, знайомі і вони почали говорити.

– Ба більше, російські матері ризикують не побачити навіть тіл, не отримати їх назад.

– Це окрема проблема – ставлення російської армії до загиблих. Це – цинізм вищого рівня. Вони не забирають своїх, у них дуже високі втрати серед поранених, тому що дуже погано організована допомога. Так, логістику ми їм знищили, але у них саме ставлення таке.

У нас зовсім інше. Якщо до мене звертаються родичі загиблих наших воїнів… Я пишу комбригу, що мати шукає свого сина, допоможіть знайти, бо вона хоче поховати – тут миттєва реакція. Людська. Повірте, ми робимо все можливе, ми ризикуємо. Це – висока цінність людського життя і кожного нашого бійця.

Очевидно, що вони ще не хочуть платити за загибель своїх військових, а це вже понад 20 тисяч особового складу.

– Якщо загиблий російський солдат лежить десь у полі, це буде "зник безвісти"?

– Очевидно. Ну, у нас є місця, де тіл взагалі дуже багато і росіяни їх не забирають. Ми працюємо як держава, щоб після завершення бойових дій передати, як передбачається міжнародним правом, ці тіла. Але росіяни часто залишають за собою заміновані простори, тому нам спочатку треба все розмінувати.

– А це час.

– Так, це час. І це згубно впливає на стан тіл. Але ще є один момент, про який говорять їхні аналітики. Те, що ми постійно активно передаємо туди інформацію про кількість загиблих з їхнього боку, публікуємо достовірні дані, деморалізує російську армію, б’є по бойовому духу.

– Недавно була інформація, що під Харковом знайшли документи, які стверджують, що половина особового складу відмовилась йти в Україну. Тобто більшість російських військових знали, куда саме їх відправляють. Можливо, крім деяких строковиків.

– Саме цей випадок я не можу підтвердити, але така тенденція є – що частина відмовляється. А взагалі вони дуже добре все усвідомлювали – куди і чому вони йдуть.

Найімовірніше, там є дві мотивації. Більшість військових у РФ з першого року підсаджують на іпотеку і заради цього вони підуть куди завгодно. Друга – в Росії дуже добре працює пропаганда. І якщо нас цим переконати складно, ми не підемо нікого захоплювати, то на їхню ментальність це нормально лягає.

– Ну гаразд, росіянам, скажімо так, зрілого віку ще могли вкласти в голову це марення, але молоді... Як?

– Імперські амбіції, які притаманні соціуму. Оце бажання переваги… Тут же важливо, коли пропаганда працює, щоб вона співпала з внутрішнім відчуттям – тоді це ефективно. У них (росіян. – Ред.) це внутрішнє відчуття – воно їм природне.

Я свого часу проходила курс перемовників в умовах гарячої війни – в Нідерландах, в Інституті міжнародних відносин, який готує кращих перемовників у світі і зокрема дипломатів – хто займається перемовинами. Ми проходили навчання в природніх умовах з російською стороною, з тими, хто реально переконаний у своїх поглядах.

Це був не тренінг у сенсі, що зараз ви граєте цю роль, а ви цю, ми реально займалися перемовинами – але не домовились. І фахівці намагалися зрозуміти, де ж та проблема між нами. В кінці курсу вони висловили таку позицію, що в основі будь-яких перемовин лежать потреби, і потреба російської сторони – домінування. А для нас ключова – в безпеці. Тому в нас із росіянами взагалі не перетинаються потреби і неможливо задовільнити обидві сторони.

Але принаймні ми зрозуміли цю природу – від чого це.

– А білоруси?

– А ось бачите – вони сповідують інші погляди. І там суспільство розділилось. Ми не можемо говорити, що воно однозначно проукраїнське і, як показав їхній Майдан, який не вдався, білоруси все одно бачать себе у дружніх стосунках з Російською Федерацією і більшість сприймають її як материнську державу.

Якщо росіяни – загарбники споконвіку, то у білорусів інша ментальність: це мирна нація і, можливо, у них є страх війни, який не дозволяє їм до нас йти. Навіть гімн РБ починається з "мы, белорусы – мирные люди".

Але у росіян між іншим є страх загибелі і залишитися інвалідом на війні. Вони хочуть сюди йти, але бояться смерті.

– Логічно, що бояться – і гинуть. У мене перед очима весільне фото однієї пари росіян, і ось той хлопець на іншому знімку вже загиблий.

– Ми дуже багато доклали зусиль, щоб у Росії замислилися, заради чого вони приходять в Україну. Щоб так загинути? Такі фото і відео на них дійсно справляють враження.

– Більшість російських окупантів гине абсолютно безславно, після ганебного мародерства, вкрадених в українців речей, коштовностей.

– У них від орди залишилися всі атрибути, включаючи оцю ментальність. Якщо зануритися в цю проблему, що вони постійно нас намагаються завоювати, це якраз зіткнення цивілізацій, про яке ще Самуель Гантінгтон колись писав. А у нас воно ось тут, коли дика орда, абсолютно не цивілізована, в якій хто сильний, той і правий, фактично хоче знищити українську цивілізацію, яка по суті є взірцем демократичного суспільства. І воно демократичне не тому, что хтось у Конституції йому це прописав, а тому, що це є наша ДНК.

Ці три чинники зараз є, вони всі працюють, нема слабкого місця. Ми повинні дотиснути і використати цей історичний шанс– щоб цивілізація перемогла дику орду.

– З початку повномасштабного вторгнення і станом на сьогодні як змінювалася тактика Росії?

– Вони планували миттєво захопити територію. І очевидно, що в Кремлі є проблема з інформуванням, тому що по певних регіонах України, східних, вони розраховували, що російських військових будуть зустрічати хлібом-сіллю. Це було видно навіть по тому, що вони спочатку не підтягували війська, наприклад, до Маріуполя.

Цілей у Росії було декілька, і тому спочатку ми не бачили того утворення псевдореспублік, які вони робили у 2014 році. Росіяни намагалися взяти Київ і у такий спосіб – усю владу. Це був план-максимум.

План мінімум – це географічні кордони Донецької і Луганської областей і вихід, щоб завести воду в Крим. Ці два рубежі вони не взяли, але деякі території захопили – це не секрет. Але навіть там місцеве населення чинило шалений опір.

І те, що мене вразило до сліз – коли наші люди відмовлялися брати у росіян їжу, хоча це ціна життя. І це те, що ніколи росіянам не зрозуміти в українській натурі, що ми за свободу готові померти.

Тоді вони почали застосувати ракети – це психологічний вплив для того, щоб ми здались, бо Росії важлива наша капітуляція. Ракетні удари дуже складно перенести психологічно. Коли це твоє рідне місто, твої рідні люди – це неймовірно.

Збільшення ракетних обстрілів – це для того, щоб зламати нас психологічно, нашу владу, наше населення.

– Але російські військові б’ють і по об’єктах.

– Так, передусім за їхньою тактикою вони знищують військові об’єкти та ті об’єкти інфраструктури, які можуть живити наші Збройні сили. Це не стало несподіванкою для наших військових. А от тотальне руйнування ракетами цивільних об’єктів не може не викликати подив.

Коли у 21-му сторіччі ракетами рівняють із землею цілі міста, знищують лікарні, школи, садочки – це просто не вкладається у голові. Але у цих, на перший погляд, ірраціональних ракетних обстрілів є практична мета – залякати нас. Так само, як і звірство щодо мирного населення має на меті залякування.

– Ви вірите в ефективність переговорів за участю міжнародних партнерів?

– Треба використовувати всі можливі способи припинення війни, всіх цих руйнувань, смертей, але я впевнена, що сила України в її озброєності. Це ключовий аргумент будь-яких перемовин.

Я публічно це відстоювала і до призначення – як фахівець у сфері злочинів проти основ національної безпеки. Запобігання агресії, побутовою мовою – війні, забезпечується всього двома факторами: потужною економікою і потужною мілітаризацією. Третій фактор – це безпекові союзи з іншими державами, але це історія дискусійна. В той час як мілітаризація і економіка – це речі базові.

І те, що кілька місяців тому президент ухвалив рішення збільшити її чисельність на 100 тисяч – абсолютно правильно. Ця цифра обґрунтована і розрахована Збройними силами. Тобто вони методично розрахували, скільки їм треба, щоб реалізовувати відсіч.

Те, що ми останні роки почали інтенсивно озброюватись є якраз підготовкою до відсічі. І ми отак повинні бути готові до війни завжди.

Війна завершиться нашою перемогою, але Росія нікуди не зникне – це ворог назавжди. І ми назавжди повинні бути потужно мілітаризовані – найсучаснішим озброєнням, самі його розробляти і виробляти, а наші військові мають бути постійно в бойовій готовності.

Професія військового повинна бути престижною. Зараз ми до цього підійшли.

– Росіяни позиціонували свою армію як одну з найсильніших у світі, проте ми побачили, що це, м'яко кажучи, не зовсім так.

– Не треба недооцінювати ворога, він потужний і роками готувався до цієї війни. У росіян є кількісна перевага (це відкриті речі, які навіть Google знає), і вони використовують потужну техніку. І те, що наші військові зупинили на деяких напрямках наступальну активність ворога і російська армія зазнала втрат – це показник професійності нашої армії і нашого сильного духу спротиву.

Тобто вони дивляться по ситуації, щоб хоча б щось з цього виграти, але загальна концепція – повний політичний контроль над Україною – у них не скасована.

Цілі у них є. І якщо не вдасться в найближчій перспективі, вони будуть намагатися це робити надалі. Ми, все українське суспільство, повинні зрозуміти це і набратися сил та терпіння – це буде тривалий час. Тому що перед нами стоїть масштабна ціль: наша державність. А масштабні цілі не досягаються швидко, на них завжди потрібні великий час, великі зусилля і, на жаль, у них висока ціна – це життя наших людей.

Кожен із 42 мільйонів повинен щось робити для перемоги. Просто почекати, поки повоює армія – це згубна позиція, потрібно налаштуватися на тривалий шлях до нашої перемоги, яка безумовно буде за нами.