Сповідь емігрантки: як жилося українці на острові Ява

Катерина Полякова, за освітою журналістка, зараз живе і працює в Києві. Одного дня вона отримала листа, зміст якого змінив хід її розміреного життя. Відповівши на виклик долі згодою, 16 лютого 2016 року вона опинилася в Індонезії, де провела півтора роки, навчаючи студентів місцевих вузів.

Як реагують на світлий колір шкіри, чому лікарі-чоловіки не обстежують жінок, а представники фауни розміром із крокодила на вулицях не дивують, читайте в історії від сміливої українки, яку вона розповіла "Обозревателю".

Історія переїзду

Час від часу з’являлися думки, що можна було б кудись поїхати, повчитися чомусь новому, змінити обстановку. Але в мене була хороша робота в Україні, тому думки залишалися думками.

Одного дня на електронну пошту надійшов лист від подруги, яка на той момент була в Індонезії за державною програмою "Darmasiswa". Вона переслала інформацію про програму одного з кращих університетів Яви (найбільш заселений і найважливіший в політичному, економічному та етнокультурному плані острів Індонезії) із залучення іноземних інтернів для вивчення індонезійської мови, культури і, власне, викладання в цьому університеті.

До того я взагалі не розглядала Індонезію як варіант для тривалого перебування, тож довго вагалася. Врешті заповнила заявку за день до дедлайну. Успішно пройшла співбесіду, отримала запрошення.

Читайте: Як живеться українцям у Чорногорії: сповідь емігрантки

Однак остаточно наважитися на переїзд було важко. Країна із найбільшим мусульманським населенням світу. Все абсолютно інше – клімат, люди, їжа, звичаї. Тож недивно, що мої наміри змінювалися майже щогодини – їду-не їду. Але мене підтримала мама. Спостерігаючи за моїми ваганнями, впевнено й спокійно сказала: "Немає чого боятися. Це можливість побачити на власні очі щось незвичайне і цікаве. І ти в будь-який момент можеш повернутися".

Так у лютому 2016 року після 32-х годинного перельоту я опинилась у місті Маланг.

Перші враження

Індонезія – країна шалених контрастів, які складно описати словами. Із самого початку мене шокував трафік. Те, що там відбувається на дорогах, – хаос. Тисячі мотобайків на вузесеньких вуличках, відсутність пішохідних зон та переходів, світлофори, що переважно не працюють або на них ніхто не зважає, як і на інші правила дорожнього руху, – все це доводило мене, яка звикла переходити дорогу на "правильне" світло й у "правильних" місцях, до сказу.

Наступний момент – постійний шум. Перший місяць в Індонезії запам’ятався хоча б тому, що я майже не спала. І справа була не тільки у зміні часових поясів, а й у постійному розмаїтті звуків навколо, від якого хотілося лізти на стіни. Цикади, ящірки, птахи, кажани – все говорить і співає.

Апогей драми приходив із молитвою о третій годині ночі, коли голоси гучномовців двох сусідніх мечетей зливалися в суцільну какофонію десь посеред кімнати. Врятували беруші, які я завбачливо взяла з собою із України.

Якщо ти біла, маєш світле волосся й довгий ніс, для дівчат ти – об'єкт заздрощів, а для хлопців – бажання. Ще з колоніальних часів в індонезійців чітко сформувався стереотип: біла означає гарна.

Тому в Індонезії, наприклад, складно знайти косметичний засіб (крем, лосьйон, тонік) без вибілюючого ефекту. І, якщо в Маланзі це закінчувалося вигуками: "Hello. How are you?" (це все, що вони знають англійською), – то в Паданзі (Західна Суматра) неможливо вийти на вулицю. Кожен перший кричить щось услід. Водії сигналять! Просять із тобою сфотографуватися, а якщо відмовляєшся (після 100-го селфі!), фотографуються на твоєму фоні без дозволу.

Читайте: Як живеться українці в Австрії: сповідь студентки

Вони переслідують, ходять за тобою, кричать голосами різних тварин, дивно жестикулюють, аби тільки ти звернула на них увагу. Таким переважно займаються чоловіки. Причому наявність поруч дружини (в хіджабі або без) і дітей не має ніякого значення.

Однак такі казуси трапляються переважно в нетуристичних місцях, а більшість індонезійців – виховані й дуже приємні люди, готові поділитися останнім і допомогти, особливо іноземцю. І, якщо бути відвертими до кінця, інколи ми користувалися цією "популярністю" – нас часто запрошували на фотосесії чи цікаві заходи, вважали почесними гостями та "native speakers", робили компліменти та пригощали смаколиками.

Також індонезійці вірять у привидів, тому бояться темряви і вночі не вимикають світло в прилеглих приміщеннях. Від місцевих ми неодноразово чули, що в саду перед нашими будинками повно духів.

Не дивлячись на те, що деякі фотографії з моїх соціальних мереж виглядають як рай на землі, а природа Індонезії справді неймовірна, в сукупності індонезійці й чистота знаходяться в різних площинах. Острів Ява, де я жила півтора роки, забруднений індустрією та вихлопними газами і дуже перенаселений: 150 мільйонів жителів!

Раніше індонезійці використовували лише органічні речовини (наприклад, бананове листя замість пластикових обгорток), які не наносили шкоди навколишньому середовищу. Зараз же часи змінилися, а звичка викидати всі рештки своєї життєдіяльності під ноги залишилася. Тому в туристичних місцях, якщо вони не є приватною власністю, часом немає де стати.

Мова

Індонезія – четверта у світі країна за кількістю населення, що складається із понад 240 мільйонів представників різних етнічних груп. Причому кожна має свою власну мову, й понад 720 із них досі "живі"! Сучасні індонезійці часто білінгвали з дитинства, оскільки переймають від родичів мову свого регіону, а вже в школі вивчають індонезійську.

Однак острівні мови використовуються винятково в побутовому спілкуванні. Найпоширеніша серед них яванська, якою говорить населення центральної та східної Яви, а це близько 75 мільйонів носіїв. Яванська мова має давню історію – перший знайдений напис датується 732 роком, дві форми – "просту" та "ввічливу", а для її запису в оригіналі використовується яванське письмо чаракан, схоже на санскрит.

Усі острівні мови дуже специфічні й мають різні системи написання. Тож, аби уникнути ситуації, подібної до будівництва Вавилонської вежі, в умовах боротьби Індонезії за незалежність від Нідерландів розпочалося формування єдиної державної мови – Bahasa Indonesia, – яка мала на меті об’єднання усього населення.

Основою для Bahasa Indonesia взяли малайську, яка давно обслуговувала регіон як мова торгівлі. Зараз у побутовому спілкуванні державну мову використовує близько 20 мільйонів індонезійців, а 200 мільйонів знає її на різних рівнях. Однак під час подорожей я зустрічала людей старшого віку, які не знають Bahasa Indonesia й говорять лише рідною острівною.

Індонезійська доволі проста для вивчення. Наприклад, дієслова тут не мають часів, а іменники не змінюються за відмінками. Артикуляція дещо подібна до української, тому індонезійці з легкістю промовляють наші слова.

Хоч вивчення мови було частиною нашої програми, більшу частину я вивчила під час подорожей і спілкування з людьми на вулицях. Індонезійці переважно не знають англійської, і, якщо ти говориш до них їхньою мовою, це відразу налаштовує їх на позитивний лад. Коли вони зустрічають іноземця, традиційно ставлять багато запитань: Dari mana? – Звідки ти? Ke mana? – Куди йдеш? Sudah mandi? – Чи вже купався? Sudah makan? – Чи вже їв? тощо.

Останні два спершу звучать дивно, однак потім до цього звикаєш. У будь-якому разі привітність і мінімальне знання мови дуже доречне – на базарі й у магазинах роблять знижки (або принаймні не завищують ціну), більш охоче допомагають, пригощають і запрошують додому.

Читайте: Як живеться українці в США: сповідь емігрантки

Оренда житла

Оскільки я викладала в індонезійському університеті за програмою (internship), нам надавали житло в котеджах на території студентського гуртожитка. Умови були чудовими, тож шукати житло для постійного проживання не доводилося. Однак із цінами я більш-менш знайома.

Знайти кімнату в будинку з господарями без особливих зручностей (наприклад, без гарячої води, яка тут не особливо поширена), але в нормальному районі на місяць можна за 400 тисяч індонезійських рупій, що в перерахунку становить близько 800 гривень. Орендувати ж невелику квартиру або будинок із гарячою водою коштуватиме від 2-2,5 мільйонів (4-5 тисяч гривень).

Якщо ж ви подорожуєте, кімната в хостелі на двох за ніч обійдеться, в середньому, 120 тисяч (240 грн.). Звичайно, чим вище клас хостелу/готелю і чим більше "білих" туристів навколо, тим вище ціни.

Транспорт

Найпоширеніший вид транспорту тут – скутер або мотобайк. Орендувати "залізного коня" не складе труднощів навіть без водійського посвідчення. Місячна вартість – починаючи від 400 тисяч (800 грн). Літр бензину – 8 тис. (16 грн). До речі, в Індонезії є тільки одне державне підприємство-монополіст, що має ліцензію для АЗС, – Pertamina.

У подорожі байк можна орендувати на короткий час. В середньому, доведеться викласти близько 100 тисяч (200 грн) за день. Але технічну справність ніхто не гарантує.

Із громадським транспортом практично по всій Індонезії туго. Але в Маланзі він все-таки є. Це маленькі сині "маршрутки" – анкоти. Розвага не для людей зі слабкими нервами! Вартість однієї поїздки – 4 тисячі (8 грн), зате вражень, особливо в перший раз, – на тиждень уперед.

Уся справа в тому, що ці тісні машинки, вщерть наповнені людьми, їздять містом із відчиненими дверима, не гальмуючи на поворотах і обганяючи інший транспорт. Тож треба добре триматися, аби не випасти, та, якщо маєте проблеми із вестибулярним апаратом, запасатися таблетками проти загойдування.

Зважаючи на те, що Індонезія – найбільша острівна країна світу, тут чудове авіасполучення, а ціни на квитки по всій південно-східній Азії приємно дивують.

Робота

У Маланзі я викладала журналістику в Університеті Мухаммадія Маланг (інд. – Universitas Muhammadiyah Malang, UMM). За цей час мала дві дисципліни – Basics of Journalism (на кшталт нашого "Вступу до журналістики") та Journalism (на кшталт "Теорії журналістики"). Мої пари відвідувало 14 груп, а це близько 650 студентів і 490 годин лекцій.

Університет Мухаммадія Маланг – приватний університет, заснований у 1964 році під патронатом основної ісламської неурядової організації в Індонезії Muhammadiya. До слова, вони володіють понад 30 університетами, десятками шкіл, дитячих садків і лікарень.

Зараз університет налічує 10 факультетів, що складаються із 52 кафедр, а кількість студентів цього року досягла 33 700. Завдяки цьому UMM вважається найбільшим університетом Східної Яви.

Кафедра, де я працювала, насправді значно масштабніша, ніж переважна більшість українських факультетів – це понад 40 викладачів і 3 тисячі студентів. А також низка високо технологічних лабораторій (телестудія, лабораторії графічного дизайну та редагування цифрового відео, аудіожурналістики, фотографії, міні-театр та моделювання зв'язків із громадськістю).

На відміну від української традиції, пари тут тривають 2,5 години, починаючись о 7 ранку й закінчуючись о 18:00. Однак інтенсивність як аудиторної, так і позаудиторної роботи значно нижча, ніж у нас.

Крім викладання й вивчення індонезійської мови та культури, ми мали змогу організовувати власні проекти чи долучатися до проектів інших. Я, як співкоординатор програми, була доволі активною в цьому напрямку.

Серед іншого, я бачила свою місію перебування там, на іншому кінці світу, й у тому, щоб розповідати про Україну, підвищуючи її рейтинг в очах навколишніх. Не тільки словами, але й власним прикладом – відповідальністю, ініціативністю, хорошими ідеями. Адже я була оточена не тільки студентами, а й колегами-інтернами, яких налічувалося 22 із 12 країн.

Хтось знав про Україну менше, хтось більше, а хтось взагалі нічого – навіть про те, що така країні існує. Однак майже всі індонезійці чоловічої статі, яких я зустрічала, знають футболіста Андрія Шевченка і київське "Динамо".

У загальному ж в Індонезії можна знайти роботу або підробіток. Біла шкіра й знання англійської перетворюють вас на носія мови. Багато шкіл шукають викладачів на постійну або погодинну зайнятість, а вартість півторагодинного уроку коливається від 120 до 200 тисяч (240-400 грн).

Читайте: Сповідь емігрантки: як жилося українцям в Південній Кореї

Багато вихідців зі Східної Європи працюють на найвідомішому острові Індонезії Балі інструкторами із серфінгу, дайвінгу, фітнесу, гідами, а також фотографами й моделями. Як на мене, з роботою краще орієнтуватися на місці. Для Балі достатньо знання англійської, російська буде перевагою. Що ж до інших частин країни, там бажано знати індонезійську, але все залежить від галузі й очікуваного рівня заробітної плати.

Медичне обслуговування

Оскільки Індонезія – країна потенційно небезпечна (складний трафік, багато отруйних комах і плазунів, хижаків, вулканів, диких печер, водоспадів), про якісне страхування життя варто подбати заздалегідь. Я обрала пропозицію польської компанії, що неодноразово ставала мені в нагоді.

Загалом людям зі слабким імунітетом та серйозними хронічним захворюванням, які складно контролювати, я би не радила оселятися в Індонезії. Не зважаючи на те, що приватні клініки тут оснащені дуже добре, рівень медицини залишає бажати кращого. Крім того, великий вплив має загальна культура суспільства та мусульманські традиції.

Наприклад, після серйозної аварії мою подругу не перевіряли на наявність внутрішньої кровотечі понад півгодини після прибуття до лікарні, оскільки в приймальному відділенні в той момент не було жінки, яка б могла це зробити, а чоловікам релігією заборонено торкатися до дівчини.

Інша подруга із розсіченим підборіддям, яке треба було зашивати, чекала на лікаря з п’ятничної молитви. А в колеги на парі зі студента, в якого був епілептичний напад, виганяли духа. При чому цим займався охоронець в присутності медичного працівника!

Я ж на третій місяць перебування в Індонезії підхопила паратиф, яким хворіла понад два місяці. На моє щастя, його все-таки діагностували й призначили адекватне лікування. Однак це був єдиний вдалий випадок мого звернення до індонезійської лікарні.

Потім доводилося шукати лікарів в Україні й консультуватися з ними, надсилаючи результати клінічних досліджень, тому що їхні індонезійські колеги, наприклад, не могли прочитати рентгенівський знімок.

Кращим варіантом будуть лікарні, які належать та обслуговують етнічних китайців. Однак заможні індонезійці у випадку серйозних захворювань лікуються в сусідніх Малайзії чи Сінгапурі.

Сервіс

Як і в більшості східних країн, в Індонезії треба торгуватися. На базарі й у сувенірних магазинах тут немає цінників, тож знання мови хоча б на побутовому рівні дуже допоможе не пошитися в дурні.

Часто торгуватися доводиться за вартість проїзду чи отримання елементарної послуги. Тож краще заздалегідь гуглити і запитувати людей навколо, щоб розуміти реальну ситуацію.

Оскільки для індонезійців "білий" апріорі означає не тільки гарний, але й багатий, то різниця для туристів і місцевих інколи дуже разюча – в п’ять і більше разів. Подекуди швидко вдається сторгуватися до прийнятної вартості, але часом на це можна витратити годину-півтори й не досягти бажаного результату.

У популярних місцях із цим складніше. Коли йдеться про гроші, усміхнені індонезійці, розбалувані туристами, перетворюються на агресивних і злісних, а відсутність конкуренції це узаконює. Наприклад, у деяких районах Балі стоять забороняючі знаки для виклику Uber чи Grab. Причому місцеві таксисти буквально переслідують "клієнта" і вимагають суми, які перевищують реальні в три-чотири рази.

Недоліком індонезійського сервісу є надмірний спокій і, як наслідок, повільність персоналу. Ні, мова не про затримку на 10 хвилин. Йдеться про години безперспективного чекання. І, якщо ти звик мати чіткий план, в Індонезії про це краще забути, тому що жодних нервів не вистачить.

Люди тут розслаблені, не поспішають, а відтак не розуміють знервованих іноземців, які намагаються отримати послугу вчасно або хоча б раніше, ніж за три години після замовлення. Це стосується буквально усього. І для цієї риси індонезійців є навіть спеціальний термін – jam karet, або у перекладі "гумовий час".

Безпека

Моє життя в Індонезії було постійною боротьбою зі страхами й звичним для мене порядком речей. Наприклад, я боюсь (чи краще сказати – боялася) змій. Але там це звичне явище, тим паче в дощових лісах чи джунглях, де часто бувала. Зустріч із ними все ще не викликає у мене захвату, але ми жартували, що змії – це найменше, чого варто боятися в Індонезії.

До речі, тут купа всякої живності повсюди – ящірки розміром із середнього крокодила (і я не перебільшую!) в стічній канаві в центрі міста, павуки розміром із яблуко, а в нашому будинку, крім сотні маленьких ящірок, ще жила родина геконів токей по 30-35 сантиметрів довжиною. Періодично вони "заходили в гості" до моєї кімнати. Але до цього звикаєш і сприймаєш як частину реальності навколо.

Читайте: Сповідь емігрантки: як живеться українці в Берліні

Одним із викликів стало відвідування двох диких печер на острові Сумбава. Там немає звичних сходів, абсолютно немає світла, зате є тисячі кажанів, підземні озера, малесенькі проходи, дуже слизько й, відверто кажучи, страшно. І, хоч ми були з місцевими, я все одно трохи переживала. Це була моя перша далека подорож Індонезією, після якої де нас тільки не носило, але ті печери мені чомусь запам’яталися особливо.

Що ж до соціальних загроз, то там я почувала себе безпечніше, оскільки на вулицях немає п’яних. Плюс, індонезійці в загальному дуже спокійні та неконфліктні. Однак із поліцією бажання спілкуватися в нас не виникало. В Індонезії високий рівень корупції, тож зайвий раз наражатися на увагу з їхнього боку не хотілося.

Резюме

Для мене перебування в Індонезії – це, скоріше, особистісний досвід, ніж професійний, оскільки в Україні (принаймні в організаціях, де я працювала і працюю) значно професійніший підхід до всього, ніж там. Однак я стільки всього бачила, стількох шалено цікавих людей зустріла, стільки неймовірних місць відвідала, що це однозначно розширило горизонти. Я навчилася ладнати зі своїми емоціями, в спілкуванні зважати на культурні й емоційні особливості співрозмовника, поважати будь-який вибір, не дратуватися через дрібниці. Цей список можна продовжувати безкінечно.

Півторарічна пригода закінчилася, але попереду нові мрії й горизонти. Напевно, я ще не усвідомила до кінця, що Індонезія – це не сон, а частина моєї реальності. Ніби вчора я збиралася в далеку дорогу, пакувала речі, прощалася із батьками в Борисполі, а сьогодні, обертаючись назад, відчуваю легкий смуток за яскравим індонезійським сонцем.

Не зважаючи ні на що, я впевнена: це було найкраще рішення із усіх можливих. І стає тепло від того, що на іншому кінці світу є ті, до кого хочеться повертатис