В СРСР хизувались українським "золотим" хлопцем і зламали йому життя: трагічні долі зірок спорту – від першої красуні тенісу до "робота"-бігуна

Спорт був одним із пріоритетів СРСР, але навіть найяскравіші зірки не були застраховані від сумного фіналу, адже були потрібні лише доти, доки вигравали нагороди та прославляли режим. А от із хворобами вони залишались сам на сам. Як, наприклад, олімпійський чемпіон з легкої атлетики Володимир Куц чи "золотий" хлопчик із сектору для стрибків у висоту Володимир Ященко.

Відео дня

OBOZ.UA зібрав декілька найцікавіших і найдраматичніших історій українських чемпіонів, які мали трагічний фінал.

Володимир Куц – легенда з військового корабля

Дворазовий олімпійський чемпіон з України Володимир Куц і досі залишається одним із найвидатніших бігунів на довгі дистанції в історії легкої атлетики. Кар'єра уродженця села Олексине, що на Сумщині, вийшла стрімкою та дуже яскравою. Однак організм, який працював на межі, та нещадна радянська система, призвели до смерті у 48 років.

Найкращий стаєр світу середини 50-х почав бігати на фініші Другої світової війни, у 1945 році, коли служив матросом на Балтійському флоті. При цьому 1943-го 16-річний хлопець приписав собі два роки, щоб вирушити на фронт, і дослужився до звання старшини першого рангу, йому довіряли командувати артилерійським розрахунком.

Але як пізніше розповідав близький друг легкоатлета Володимир Казанцев, жахи війни позначилися на психіці українця, якого фактично до кінця життя мучили кошмари: "Якось ми поверталися на теплоході зі Швеції після переможного виступу, і Володя розповів мені несподівану річ. Він служив тральником мін. З того часу йому ледь не щоночі снилися кошмари, в яких міни спливали з дна та розривали людей на шматки. Чесно кажучи, я був вражений..."

А професійна кар'єра легкоатлета, який народився в Харківському окрузі та жив там до армії, стартувала тільки 1951-го. У той самий час він почав готуватися під керівництвом тренера Леоніда Хоменкова та показувати перші результати.

1953-го Куц уперше став чемпіоном СРСР, після чого почав штампувати перемоги й на міжнародних стартах. А підтвердив свій статус світового лідера на Олімпіаді-1956, вигравши дистанції 5000 і 10 000 метрів. Хоча за прямолінійний стиль бігу Куца спортивні оглядачі називали "роботом" та "людиною-машиною"... А одна з мельбурнських газет відверто не вірила в нього: "Чи зможе "робот" перемогти спортсменів-мислителів?" "Ні, в хитромудрій боротьбі такі спортсмени, як Куц, перемогти не можуть".

Головний конкурент Куца британець Гордон Пірі був просто розчавлений: "Він убив мене швидкістю і зміною темпу. Він занадто гарний для мене. Я б ніколи не зміг бігти так швидко. Я ніколи не зміг би побити Володимира Куца!"

Представники радянської команди потім розповідали, що після 10 000 метрів Куц ледве міг стояти на ногах, не те що бігати, а замість нігтів була синя пухлина. Але його вмовив стартувати на "п'ятірці" голова радянської делегації, пообіцявши навіть генеральську пенсію. І за першою олімпійською перемогою представника СРСР 28 листопада послідувала золота медаль на 5000 метрів.

Після Олімпіади в Мельбурні лікарі виявили у нього підвищену проникність капілярів ніг, але навіть із таким діагнозом він ще змагався до 1959 року та встановив світовий рекорд на 5000 м, який протримався 8 років – 13.35,0.

Але у 1959-му кар'єра стаєра завершилася так само швидко, як і почалася. Адже бігун страждав через сильні болі в животі та ногах, що були спричинені обмороженням під час проходження служби на Балтійському флоті. До того ж Володимир украй болісно переживав розлучення з першою дружиною.

Його стан погіршував алкоголь, і 1973-го чемпіон пережив інсульт. А через два роки у віці 48 років Куц помер від передозування снодійного, яке він, імовірно, запив горілкою. Вважається, що це було самогубство.

"Куц – це не машина. Його мозок настільки ж чудово підготовлений, а його мислення настільки ж досконале, як і його тіло", – писав про українця журналіст Роджер Банністер.

Марина Крошина: "Я не збігалася з кліше радянської чемпіонки"

Українська тенісистка з казахстанським корінням Марина Крошина була справжньою красунею та однією з найобдарованіших спортсменок свого покоління. У 1971 році вона стала чемпіонкою юнацького Вімблдону та подавала великі надії. При цьому в СРСР її постійно критикували за "антирадянську" манеру гри. А життя Марини закінчилося дуже трагічно...

Крошина народилася в Алма-Аті у 1953 році. Її батько художник-архітектор мріяв, що дочка піде його стопами та вибере мольберт і пензель. А мама Марини була успішною у Середній Азії шахісткою. І хоч у шахах тенісистка не дуже розбиралася, проте зазначала, що від мами їй дістався смак до комбінаційної гри, ретельного передматчевого аналізу та вміння зібратися у найважливіші моменти.

Щоб покращити свою гру, юна Крошина перебралася до Києва та залишилася в Україні назавжди. У 1971 році 18-річна Марина стала чемпіонкою юнацького Вімблдону, заробивши у Великій Британії свій перший гонорар, та ще й у фунтах стерлінгах.

"За перемогу мені вручили мініатюрний срібний кубок, на якому було вигравіюване не моє ім'я, а лише – Wimbledon 1971 Girls Invitation Competition Winner, і "астрономічну" суму грошей – 20 фунтів! Це був мій перший тенісний гонорар, і я змогла купити десяток кошиків знаменитої полуниці з вершками", – згадувала Крошина у книзі "Тенісні билиці".

Крошину цінували за її безкомпромісність та боротьбу до останнього м'яча. Вона стала чотириразовою чемпіонкою Європи, виграла Універсіаду та дійшла до півфіналу Відкритого чемпіонату США. Знаменита американська тенісистка Кріс Еверт після свого поєдинку з Крошиною якось поскаржилася: "Що за чортеня! Куди не вдариш – а вона вже там, чекає на м'яч!".

Але влада СРСР не дуже любила Крошину за її "антирадянський" стиль: "Я не збігалася з кліше радянської чемпіонки: відсутність атлетизму ("гладить м'яч, як кішка лапою"), шахово-інтуїтивна манера гри, прихильність до задньої лінії і навіть хода виявилися ідеальною мішенню для критики. Тільки хватка не викликала сумнівів".

Проте чоловіки були в захваті від мініатюрної білявки. Перед чарами Марини не встояв замолоду навіть відомий режисер Микита Міхалков. Але роман Крошиної та Міхалкова закінчився, коли того забрали до армії. До того ж вона вона не розглядала майбутнього путініста як чоловіка: "Просто не хотіла пов'язувати життя з людиною, окремі риси якої не могла прийняти..."

І якось на турнірі у Донецьку зустріла кохання свого життя. На корті тенісистка отримала травму та впала й уже крізь сльози побачила, як до неї підійшов високий, стрункий брюнет у блакитній сорочці та лакованих туфлях, підняв і на руках виніс із кортів. Спочатку Лоллій Сирота став її особистим лікарем, а потім Марина вийшла за нього заміж і прожила разом 27 років.

Після закінчення кар'єри Крошина стала затребуваним тренером, писала книги для тенісистів, але життя затьмарила хвороба. Подруги згадували, що тенісистка боялася болю та смерті, але довго мужньо терпіла. Однак 4 липня 2000 року викинулася з вікна квартири у Києві, коли в сусідній кімнаті перебували чоловік Лоллій, рідна сестра, племінниця та доглядальниця.

Володимир Ященко – дивовижний геній, якого загнала влада СРСР

Геніальний стрибун у висоту Володимир Ященко мав штампувати рекорди та виграти не одну Олімпіаду, проте хрест на кар'єрі талановитого легкоатлета поставили примхи влади та некомпетентність радянських лікарів, а остаточно занапастив алкоголь. На момент смерті чемпіону Європи було лише 40...

Хлопець із Запоріжжя прийшов у легку атлетику у 12 років. Високий і худорлявий, але дуже атлетичний – у 16 років вибігав із двох хвилин на 800-метрівці, летів за позначку в 11 метрів у потрійному стрибку, штовхав ядро на 18 і стрибав у висоту на 203 см. Під керівництвом Василя Телегіна Володимир додавав від старту до старту й невдовзі потрапив до юнацької збірної СРСР.

1976-го 17-річний українець встановив світовий рекорд для юніорів, перемахнувши через 222 см. Але справжній фурор Ященко зчинив 2 липня 1977 року під час матчевої зустрічі юніорських збірних США та Союзу в Річмонді. В Америці Володимир встановив одразу три рекорди: спочатку підвищив світовий серед юніорів до 227 см, за кілька хвилин оновив показник для дорослих у Європі – 231 см, а потім на сантиметр перевершив світовий рекорд Дуайта Стоунза – 233 см.

Це було неймовірно, глядачі не вірили своїм очам, дивлячись на виступ 18-річного парубка. Натовп у Річмонді розривав унікального чемпіона, який був ще й гарний. Володимира завалили квітами, брали автографи, а одяг, у якому він виступав, розтягували на сувеніри.

"Це був талантище милістю Божою. Геній, чистий геній! По суті, він злітав десь на 2,50, але через технічні помилки брав менше, ніж насправді міг. А скільки він міг – одному Богу відомо. У всякому разі, я цього так і не зрозумів, хоча дещо у стрибках розумію", – розповідав тренер Володимир Дячков, який готував олімпійського чемпіона у стрибках у висоту Валерія Брумеля.

Сходження атлета продовжилося 12 березня 1978-го на зимовому чемпіонаті Європи в Мілані, де 19-річний стрибун подолав висоту 235 см і встановив новий світовий рекорд для залів. А 16 червня того ж року у Тбілісі покращив свій світовий рекорд для відкритих стадіонів, перелетівши 234 см.

Ященко розглядався як головний претендент на "золото" Олімпіади-1980 у Москві, і спортивне керівництво Союзу взяло його на контроль, спостерігаючи чи не за кожним кроком хлопця. Тренери збірної представили свій план змагань для Володимира, який відрізнявся від того, який склав його особистий наставник.

Українець виграв три чемпіонати Європи, причому останній – за рік до Ігор і, за планом Телегіна, мав узяти паузу. У Володимира боліло коліно, та брати участь у всіх турнірах він просто фізично не міг. Але це не хвилювало керівництво СРСР, яке користувалося спортсменом як метод ідеологічної боротьби та пропаганди комунізму.

Спортком змусив стрибуна вирушити ще й на Кубок світу-1979, щоб похвалитися своїм "золотим" хлопчиком перед конкурентами, а італійці буквально захворіли на українця, який затьмарив навіть зірок футболу та "Формули-1". Але пошкодження нікуди не поділись. І під час відбірного старту у Вільнюсі, куди запорожець приїхав без свого тренера, пошкодив зв'язки коліна на поштовховій нозі.

Володимира треба було терміново оперувати, але він панічно боявся радянських лікарів: "Вони мене заріжуть. Вони нічого не вміють. Не знаю, хто мені допоможе". І немов передбачив трагедію. Адже перша операція справді пройшла невдало. Як і друга. Дарма, що її провела Зоя Миронова, яка вважалася фундатором спортивної травматології в СРСР.

Стрибуна треба було рятувати та везти за кордон. На нього вже чекали в Зальцбурзі, але радянська сторона відмовлялася давати гроші. Володимиру не одразу дали дозвіл на виїзд, навіть коли австрійка Анна-Ліза Прокоп запропонувала оплатити операцію Ященка в клініці знаменитого ортопеда Ганса Баумгартнера.

А сам Баумгартнер після роботи з Володимиром розніс лікарів із СРСР. Мовляв, так звані радянські фахівці фактично знищили коліно легкоатлета. І зібрати його вдалося буквально дивом. Про Олімпіаду-1980 довелось забути, до своїх минулих показників Володимир уже не повернуся і пішов зі спорту у 24 роки...

Нереалізованість величезного потенціалу та забуття надломили Володимира та завдали глибокої душевної травми. Він пройшов службу в армії, працював у дитячій спортивній школі та навіть був нагороджений медаллю за визначні спортивні здобутки від Міжнародної федерації легкої атлетики. Але не міг знайти себе за межами сектору.

Володимир почав пити, не спілкувався ні з ким із колишніх колег, а у 28 років мама відправила його на лікування до психіатричної лікарні. Але це не допомогло. Ященку, мабуть, судилося літати, а на землі він почувався некомфортно.

Володимир запивав свою трагедію – і до 40 років колись непереможний красень здав і почав втрачати зір. Наприкінці листопада 1999-го Ященка доправили до реанімаційного відділення міської лікарні Запоріжжя з діагнозом алкогольної грудки. Лікарі намагалися врятувати 40-річного стрибуна, але виявилися безсилими. 30 листопада колишній чемпіон помер, не приходячи до тями.