Легенда СРСР копав могили, а чемпіон Олімпіади з України скінчив самогубством: відомі спортсмени Союзу, життя яких занапастив алкоголь

Що б там не писали про взірцевість радянського режиму й ідеальний образ спортсменів Союзу, багато хто порушував заборони – привозили з-за кордону речі для перекупників, заглядали у пляшку. Насправді алкоголь не тільки зламав кар'єри цілої низки висхідних зірок, але й занапастив життя чемпіонів, що відбулися. Серед них – відомі футболісти і хокеїсти, переможці Олімпіад і світової першості.

Відео дня

OBOZ.UA зібрав декілька прикладів, коли пияцтво зламало майбутнє зіркового спортсмена або навіть підштовхнуло до смерті. Наприклад, один із найвидатніших бігунів на довгі дистанції в історії легкої атлетики Володимир Куц за допомогою горілки звів рахунки з життям.

Від світової зірки до могильника на кладовищі

Один з найкращих хокеїстів свого часу Олександр Альметов народився в Києві 18 січня 1940 року у сім'ї військового, але менш ніж за півтора роки до УСРС докотилася Друга світова війна, і скоро родина офіцера опинилася у Москві. Там закоханий у хокей Олександр щодня їздив на тренування до Сокільників, де тоді базувався ЦСКА.

Альметов був настільки захоплений хокеєм, що навіть маючи срібну медаль після закінчення школи, відмовився від юнацької мрії йти стопами батька і вступати до академії бронетанкових військ. Новою ціллю Олександра стала гра за за хокейний клуб ЦСКА. А батько хлопця визнавав: "Йому нічого, крім хокею, не потрібно".

І сьогодні точно невідомо, як саме Альметов врешті-решт опинився в армійському клубі. Його майбутній партнер за ланкою Костянтин Локтєв розповідав, що саме він порадив легендарному тренеру Анатолію Тарасову взяти в команду талановитого хлопця. Але Тарасов стверджував, що він сам помітив перспективного гравця ще у 15-річному віці.

"Вже тоді мені імпонували майстерне ведення Олександром шайби, класичне становище – високо піднята голова, розкутий тулуб, такий собі танцювальний, без зусиль, маневр – обведення, готовність виконати будь-який прийом як за всіма канонами, так і залежно від ігрової ситуації", – розповідав Тарасов про Олександра.

Альметов швидко прогресував і у 19 років замінив Олександра Черепанова у трійці з Костянтином Локтєвим і Веніаміном Олександровим, які грали у першій ланці армійського клубу. З того дня і до закінчення ігрової кар'єри трійка виступала саме в такому складі. А її мозковим центром був молодший за своїх партнерів Олександр.

У 1960-х ланка Локтєв – Альметов – Олександров просто розривала суперників спочатку у внутрішньому чемпіонаті, гарантувавши уродженцю Києва титулів першості Союзу. А потім вийшла на міжнародний рівень, ставши основою збірною СРСР. Їхній перший прорив відбувся на Олімпіаді-1960, яка пройшла в американському Скво-Веллі. Незважаючи "лише" на бронзову нагороду, трійка Альметова проявила себе вище за всілякі похвали.

"Душою трійкою був її центрфорвард. Саша Альметов, який хитрував, завжди ставив суперника в глухий кут, не перетримував шайбу в болісних пошуках найкращого рішення – він знаходив його миттєво. Надзвичайно висока техніка дозволяла йому творити дива у найскладніших ситуаціях. А результативність часом викликала здивування. Якось у матчі з московським "Динамо" він закинув шість шайб і налякав всіх суперників на цілий сезон", – згадував триразовий олімпійський чемпіон Анатолій Фірсов.

Олімпіада в Інсбруку-1964 та наступні міжнародні турніри стали зірковим часом цієї трійки. Багато в чому завдяки Локтєву, Альметову та Олександрову збірній СРСР вдалося взяти золото Ігор. А ще й п'ять титулів не чемпіонатах світу. На турнірі-1965 у Фінляндії Альметов та Локтєв увійшли до символічної збірної та потрапили до топу бомбардирів. А роком пізніше Олександров та Альметов очолили список найрезультативніших хокеїстів світової першості.

"Цьому майстру не було рівних в індивідуальній боротьбі, вміння потримати шайбу, в мистецтві захищатися проти чисельної переваги суперника. Альметов не соліст, але це гравець екстра-класу, зірка в хорошому сенсі слова", – писав про Олександра Тарасов.

Ніхто не очікував, але Альметов закінчить свою кар'єру передчасно у віці 27 років. Адже у радянському спорті максимальним віком, якого міг досянти спортсмен у професійній кар'єрі, вважалися 33 роки. Це суворо дотримувалося Тарасовим у світі хокею. Коли Локтєву виповнилося 33 і він пішов відпочивати, Альметов теж пішов, хоча був молодшим на 6 років.

Офіційно заявляли, що Олександр залишив лід, вважаючи, що без Локтєва він ніколи не зможе знайти свою гру. Однак свідки тих подій розповідали, що геній льоду любив випити і залишив команду після чергового загулу. "Саша міг грати й надалі. А те, що випивав, так усі випивали. Просто Альметов був зіркою. І вимоги до нього Тарасов висував підвищені", – згадував заслужений тренер СРСР Микола Епштейн.

Анатолій Тарасов не простив цю провину, а сам Альметов не став вибачався, кинувши насамкінець фразу: "Не любив я ваші складні тренування – вони мені завжди важко давалися. Іншим вони подобалися, і я не хотів бути в команді білою вороною". І пішов.

Після закінчення кар'єри у 27 форвард намагався влаштуватися тренером до улюбленого клубу, проте там швидко забули про відданість Альметова, який багато років відбивався від інших пропозицій. А ЦСКА просто наплював на свою зірку на пенсії, тривалий час незмінно відповідаючи йому відмовою. Виявилось, що для гравця з таким розумом вакансій не було. От така вдячність по-російські...

У спробах знайти хоч якусь роботу Альметов навіть став могильником на Ваганьківському цвинтарі. "Хоч якоїсь особливої уваги з боку ЦСКА він не дочекався. Найчастіше армійські хокеїсти залишали свій клуб у званні майора та могли розраховувати на гідну пенсію. Альметов йшов капітаном, на дуже маленьку допомогу", – розповідав один із його колег-могильників.

На початку 90-х Альметов спробував влаштувати життя в Америці, але за півроку повернувся назад, після чого від нього пішла дружина. Це стало останньою краплею для олімпійського чемпіона, який заливав своє горе і смуток алкоголем, а 21 вересня 1992-го у віці 52 років помер після тривалої пневмонії.

Володимир Куц – легенда з військового корабля

Дворазовий олімпійський чемпіон з України Володимир Куц і досі залишається одним із найвидатніших бігунів на довгі дистанції в історії легкої атлетики. Кар'єра уродженця села Олексине, що на Сумщині, вийшла стрімкою та дуже яскравою. Однак організм, який працював на межі, та нещадна радянська система, призвели до смерті у 48 років.

Найкращий стаєр світу середини 50-х почав бігати на фініші Другої світової війни, у 1945 році, коли служив матросом на Балтійському флоті. При цьому 1943-го 16-річний хлопець приписав собі два роки, щоб вирушити на фронт, і дослужився до звання старшини першого рангу, йому довіряли командувати артилерійським розрахунком.

Але як пізніше розповідав близький друг легкоатлета Володимир Казанцев, жахи війни позначилися на психіці українця, якого фактично до кінця життя мучили кошмари: "Якось ми поверталися на теплоході зі Швеції після переможного виступу, і Володя розповів мені несподівану річ. Він служив тральником мін. З того часу йому ледь не щоночі снилися кошмари, в яких міни спливали з дна та розривали людей на шматки. Чесно кажучи, я був вражений..."

"Якось ми поверталися на теплоході зі Швеції після переможного виступу. Стояли на палубі, і Володя розповів мені несподівану річ. Він служив на Балтійському флоті тральщиком мін. З того часу йому мало не щоночі снилися кошмари, в яких міни спливали з дна і розривали людей на шматки. Чесно кажучи, я був вражений...", – розповідав Казанцев.

Професійна кар'єра легкоатлета Куца стартувала вже 1951-го. Коли хлопцеві було 24 роки, він почав готуватися та показувати перші результати під керівництвом тренера Леоніда Хоменкова. 1953-го Куц вперше став чемпіоном СРСР, після чого почав штампувати перемоги і на міжнародних стартах. І підтвердив свій статус фаворита на Олімпіаді-1956, вигравши дистанції 5000 та 10 000 метрів.

Щоправда, перед Олімпіадою закордонна преса більше робила ставки на австралійців Лоуренса та Стівенса та англійців Пірі та Чатауея. За прямолінійний стиль бігу Куца спортивні оглядачі називали "роботом" та "людиною-машиною"... Одна з мельбурнських газет запитувала: "Чи зможе "робот" перемогти спортсменів-мислителів?" І сама відповідала: "Ні, в хитромудрій боротьбі такі спортсмени, як Куц, перемогти не можуть".

Ці висловлювання засмучували Володимира, і на Ігри він їхав з одним бажанням – виступити успішно та довести, що всі ці фахівці помилялися. Перший раз бігун вразив світ 23 листопада 1956 під час забігу на 10 000 метрів.

Володимир запропонував суперникам "рваний біг", вимотуючи опонентів то різким збільшенням, то так само різким зниженням швидкості: "До фінішу залишалося ще більше 3 кілометрів, коли багато хто остаточно вирішив, що золота медаль у руках англійця Пірі. А в цей час я готувався до останньому, вирішальному ривку, який, на мою думку, мав початися на 20-му колі".

Куц навіть дозволив англійцю вийти вперед, а коли побачив його пониклу постать, а на обличчі – граничну втому, то зробив вирішальне прискорення: "Остання крапля, мабуть, переповнила чашу втоми Пірі. І ось 25-й, останній круг. Він був пройдений мною за 66,6 секунди. Я буквально летів до фінішу..."

За першою олімпійською перемогою представника СРСР 28 листопада послідувала золота медаль на 5000 метрів. Захопивши лідерство зі старту, Володимир фінішував із новим олімпійським рекордом. Говорили, що після 10 000 метрів Куц ледве міг стояти на ногах, не те що бігати, а замість нігтів була синя пухлина. Але його вмовив стартувати на "п'ятірці" голова радянської делегації, пообіцявши навіть генеральську пенсію.

А Роджер Банністер, який називав українця "безжальною машиною", після цього написав: "Куц – це не машина. Його мозок настільки ж чудово підготовлений, його мислення настільки ж досконале, як і його тіло".

Головний конкурент Куца британець Гордон Пірі був просто розчавлений: "Він убив мене швидкістю і зміною темпу. Він занадто гарний для мене. Я б ніколи не зміг бігти так швидко. Я ніколи не зміг би побити Володимира Куца!" Українець став головною зіркою австралійський Ігор та прикрасив усі світові ЗМІ.

Але 1959-го кар'єра стаєра завершилася так само швидко, як і почалася. Однією із слабкостей геніального бігуна був алкоголь. З Мельбурна радянська делегація поверталася теплоходом "Грузія". Рейс до Владивостока тривав понад три тижні і, за свідченнями очевидців, Куц під час плавання пішов у важкий запій.

Проте хрест на кар'єрі Володимира поставило не алкоголь, а здоров'я. Бігун страждав через сильний біль у животі та ногах, що було викликано обмороженням під час проходження служби на флоті. Після Олімпіади в Мельбурні лікарі виявили у нього підвищену проникність капілярів ніг, але навіть із таким діагнозом він ще змагався до 1959 року і встановив світовий рекорд на 5000 м, який протримався 8 років – 13.35,0.

А ось після завершення кар'єри Куц не зміг себе знайти у тренерстві, а без регулярних тренувань та бігу сильно погладшав і важив понад 100 кг. Його стан погіршував алкоголь, і 1972-го чемпіон переніс інсульт. До того ж, він вкрай болісно переживав розлучення з першою дружиною.

А останньою краплею для Володимира стала історія з недопуском до Олімпіади у Мюнхені-1972, куди Куц отримав персональне запрошення від організаторів. Але, дбаючи про своє обличчя, радянська влада не збиралася показувати світові чемпіона, який після інсульту міг ходити лише з палицею.

Життя легенди перетворилося на жах, і 16 серпня 1975 року 48-річний Володимир помер від передозування снодійного, яке він, ймовірно, запив горілкою. Про це повідомив стаєр Сергій Скрипка, який на той час жив у квартирі Куца. За його словами, тренер випив одразу велику дозу ліків і запив його алкоголем. Зупинити вчителя Сергій не встиг.

Досі достеменно невідомо, чи був вчинок олімпійського чемпіона самогубствам, чи він випадково перейшов межу, намагаючись заглушити фізичний і душевний біль... Хоча більшість знайомих на той час схилялася до суїциду.

Майстерність від Бога, яку не пропити

Заглядали до пляшки і відомі у минулому футболісти. Так, всі знали, що головним гулякою київського "Динамо" 1950-х був Віталій Голубєв – геніальний захисник, який полонив серця київських уболівальників і вразив зірок з Бразилії.

Віталій пройшов Другу світову війну, а у 1945 році він почав брати участь у футбольних поєдинках у складі команди групи радянських військ у Болгарії. Після цього певний час виступав за ворошиловоградське "Динамо" та київський клуб Окружного Будинку Офіцерів. А в "Динамо" Голубєв потрапив вже у достатньо зрілому віці.

Олег Ошенков саме шукав міцного атлетичного захисника на роль чудово підходив Віталій. Тому, не зігравши жодного матчу за дубль киян, захисник став незамінним у головній команді. Голубєв був справжнім новатором для свого часу, діяв нестандартно і неймовірно різноманітним технічним арсеналом та вродженою холоднокровністю. Казали, що це саме він диктував умови форвардам команд-суперників. А журналісти називали таку манеру гри "голубєвською".

1957 року в рамках світового турне до Києва завітав відомий бразильський клуб "Васко да Гама", у якому виблискували Белліні, Пінга та інші. І після перемоги над мадридським "Реалом" та лісабонською "Бенфікою", бразильці поступилися "Динамо" з рахунком 1:3. А після матчу тренер бразильців окремо відзначив Голубєва, який позбавив його нападників вільного простору.

У 1952 році Віталій допоміг динамівцям стати срібними призерами чемпіонату СРСР. А вже 1954-го кияни завоювали перший у своїй історії Кубок Союзу. На той час Голубєв був вже капітаном команди і впевнено вів своїх партнерів до цього успіху. За збірну він зіграв лише один товариський матч. За офіційною версією не викликався через нелюбов до перельотів, але, за чутками, й через порушення режима і слабкість до випивки.

"Так, сильно пив. Іноді – за розповідями старих уболівальників, дозволяв собі "розговітися" прямо перед грою. Одного разу його застали на Хрещатику в такому стані, що він уже йти не міг: як дружину рідну обіймав стовп. А на звернення вболівальників "Вітю, завтра ж зі "Спартаком" грати!" відповів цілком конкретною адресою. Свідки того випадку розповідали мені, що наступного дня Вітя вийшов на поле як огірок і щільно прикрив Микиту Симоняна – дуже юркого та технічного нападника "Спартака", що дозволило киянам виграти", – згадував футбольний блогер.

За словами футбольних експертів, якби Голубєв не вирішив розслабитися із пляшкою у міжсезоння влітку 1960-го, то цілком можливо, зміг би залишитись у "Динамо" і вперше стати чемпіоном країни у 1961 році. А так догравав то у "Локомотиві" з Вінниці, то в сумському "Авангарді".

Правда, київський клуб не залишив свого легендарного захисника. В 1962 році, після завершення виступів, Віталій розпочав роботу в школі підготовки команди майстрів "Динамо", де працював 15 років. Однак змушений був залишити роботу, коли йому спочатку ампутували спочатку одну ногу, а потім і другу. Далися в знаки травми та ендартериїт – хвороба судин, при якій категорично не можна ані вживати алкоголь, ані палити...