Відео дня
"У Маріуполі звучать автоматні черги, все горить": чемпіон Європи розповів, як мама та 10-річна сестра вирвалися з жаху
Чемпіону Європи зі стрибків у воду Станіславу Оліферчику хочеться плакати, коли він дивиться фото та відео зі свого рідного, розбитого росіянами Маріуполя. Спортсмен більше двох тижнів не міг зв'язатися зі своєю сім'єю у заблокованому місті. Але зрештою рідним вдалося вирватися під обстрілами з того жаху.
В інтерв'ю OBOZREVATEL Станіслав розповів, як витримав ці тижні без зв'язку з рідними, що залишилося від його будинку у Маріуполі та як він готуватиметься до чемпіонату світу-2022.
– Коли почалася війна, я був на тренувальному зборі у Києві. Прокинувся, мабуть, о пів на шосту ранку від якихось дивних звуків. Чув якісь бахи, але думав, що мені здалося. В результаті я ще півгодини повалявся, намагаючись заснути, але не вийшло. А потім підвівся, відчинив вікно і побачив, що люди з речами вантажаться в машину і кудись їдуть.
Я не розумів, що відбувається, відкрив Instagram і там уже новин було достатньо. Стало зрозуміло, що Росія напала на Україну і розпочала повномасштабну війну.
– І що ви зробили?
– Ви не повірите, що я пішов у басейн "Ліко" на тренування. Оскільки я з Маріуполя, то у мене у 2014–2015 роках вже були схожі ситуації. Цього разу я теж подумав, що трохи постріляють і на цьому все скінчиться. І моє оточення, рідні з Маріуполя теж були в цьому впевнені. Ну, три дні постріляють, не більше. А потім розпочнуться якісь перемовини, і війна закінчиться.
Але такого масштабу бомбардувань та руйнувань взагалі ніхто не очікував, мабуть. І як до цього підготуватись? Ніяк...
– Майже протягом усього лютого казали, що Росія стягує війська до нашого кордону. Не думали, що все ж наважиться напасти?
– Я взагалі не вірив у це. Якось у голові не вкладалося, що у 21 столітті можливі військові дії і не можна вирішити все дипломатичним шляхом. Але у Росії чомусь виходить так, що обов'язково треба воювати. Розмова з нею не складається.
– Ваші рідні виїхали із Маріуполя?
– На щастя, так. Вийшло так, що до 2 березня зв'язок був хоча б раз на день. А потім узагалі зник. Я, напевно, протягом 15 днів не переставав дзвонити мамі, сестрі, рідним та друзям разів по 10 на день. Але ці дзвінки йшли просто в нікуди. Абонент поза зоною...
Стан мій взагалі нікому не побажаєш: паніка, нерви... На всіх цих емоціях я скинув 5 кг. Було дуже тяжко. Я нічим не міг себе відволікти. Буквально жив у Telegram-каналах, шукав хоч якусь інформацію про будинки, де мешкають мої рідні та близькі. То був жах.
– Як у результаті вашій сім'ї вдалося вибратися?
– Про те, як вони виїжджали із Маріуполя, можна зняти фільм. Вперше, коли оголосили зелений коридор, то мама та сестра сіли в машину до мого дядька і поїхали, але на найближчому блок-посту їх розгорнули. Сказали, що триває потужний обстріл, їдьте назад. Після цього ще 16 днів вони залишалися вдома.
Почалися активні бомбардування, у край нашого будинку поцілили. А в будинок бабусі та дідуся взагалі влетів снаряд, саме в їхню квартиру. Пощастило, що вони перебували в іншій кімнаті і не постраждали. Я був шокований, коли побачив, враховуючи, що я там провів все дитинство. А будинка практично немає, як і інших будинків в окрузі. Одні – зруйновані, інші – згоріли.
День на 14-й у нас під під'їздом стоїть 5 російських БТРів, і ці "визволителі" закінчені просто зайшли у квартиру до мами та сестри та запитали: "Як у вас тут справи?" Це взагалі як? Нормально? Як ще можуть бути справи у такій ситуації?!.. Вони ще походили по квартирі, щось подивилися і пішли.
У результаті сім'я вибралася 17 березня. Машина мого дядька була у центрі міста. До неї у нормальних умовах треба пройтися ще хвилин десять. Тобто він залишив машину десь у себе у дворах і йшов до них під обстрілами. А потім вони разом пробиралися до машини. Моя мама та 10-річна сестра, які взяли з собою лише невелику сумку, йдуть за дядьком, а попереду — обстріли. Стоїть техніка, звучать автоматні черги, все горить, все зруйновано.
Я не знаю, як по них не прилетіла якась шалена куля. Або хтось дорогою не вирішив підстрелити, бо це бачите переодягнені "нацисти". Жах, звичайно. Але врешті-решт вони виїхали, хоч і не без проблем. У машину десь біля місця водія потрапила куля Але, на щастя, все обійшлося.
– Відслідковували, чи цілий ще ваш будинок?
– Поки так, але у Маріуполі вже немає жодної цілої будівлі. У нас потрапило у край 9-поверхівки, а рідні живуть на першому поверсі.
А мій друг жив у мікрорайоні Східний – край міста, що ближче до Росії. І якщо 8 років тому він був удома і нічого не сталося, снаряд упав у сусідньому дворі. То цього разу на день його народження 1 березня знесли квартиру. На щастя, вдома його немає, він давно виїхав, але снаряд потрапив у його квартиру. А за 10 днів будинку вже не було. І люди з Маріуполя зараз реально безпритульні.
– Спілкувалися після початку війни із російськими спортсменами?
– У мене в принципі до них змінилося ставлення, починаючи з 2014 року. І ні з ким із них я особливо не спілкувався. Бувало, що при зустрічі міг сказати "привіт" та "як справи?" Або перекинутися словами, поки чекаєш чергу на трамплін. Але не більше. А коли все це почалося, то із нинішньої російської збірної ніхто навіть не написав: "Як справи?" Не кажучи вже про щось на кшталт "вибачаємось за нашого дебілоїда президента, який вас бомбить".
Лише два колишні російські стрибуни буквально на третій день війни запитали, як справи, як сім'я. А що ти відповиш? Нормально, бувало і краще. А так вони всі пішли російським військовим кораблем.
– Ви збираєтеся повернутися до Маріуполя після перемоги та вигнання всіх росіян?
– Хотілося б. У мене – Маріуполь це місце сили. Останніми роками я жив на три міста. У Києві, Запоріжжі та Маріуполі, куди приїжджав днів на 5. Я приходив на пірс, щоб зустрітися з друзями, могли посидіти у кафе з близькими людьми, щоби разом провести час. Мене це надихало, надавало сили.
У нас у Маріуполі якраз був ремонт у басейні "Нептун", і цього року його мали відкрити. У результаті під час війни там ховалися вагітні жінки і туди з літака також скинули снаряд. Ну як можна було? Не знаю, що зрештою з жінками, але сподіваюся, що все гаразд. І я зараз поки що взагалі не знаю, що робити далі.
– А ви зараз де? І як змогли після таких подій повернутись до тренувань? Зрозуміло, що сім'я виїхала, але війна триває, і в тому ж Маріуполі залишається дуже багато людей.
– Я зараз у Хорватії. І на тренуваннях якось простіше. Ми з хлопцями з команди відволікаємо одне одного, спілкуємось, намагаємося жартувати, щоб якось розрядити обстановку. Але коли залишаєшся віч-на-віч зі своїми думками, то це, звичайно, жахлива ситуація. Коли я дивлюся фото та відео з Маріуполя, то мені хочеться плакати. Та й на решту постраждалих міст дивишся – просто немає слів.
– У червні у Будапешті пройде чемпіонат світу з водних видів спорту. Як готуєтеся і десь ще збираєтесь виступати?
– Зараз збираємо стрибки для програми. На метровому трампліні у мене зібрано вже 4 стрибки, на 3-метровому – два. І там, і там має бути по 6. Думаю, що за два-три тижні програма у мене вже буде 100% готова. Залишиться її тільки настрибувати та готуватися безпосередньо до чемпіонату світу.
– Ну, ви хоч пораділи, що росіян усунули і від чемпіонату, і від інших міжнародних турнірів?
– Знаєте, з такою злістю порадів. Навіть не знаю, як це пояснити, але в мене останні півтора місяці повне спустошення всередині. Я вже не тішуся, не сумую. Я просто ходжу, немов не на цій планеті, думками десь не тут.
Усунули – чудово, рано чи пізно це мало статися. Я просто не розумію, чому з цим так довго тягли. Нехай сидять у себе або виступають на місцевих змаганнях із Вірменією, Киргизією, Північною Кореєю. Там, де немає сучасного світу, лише насильство, кров... А до нас, будь ласка, лізти не треба. Хоча вже полізли. Тепер йдіть швидше.
Раніше OBOZREVATEL повідомляв, що у 5-кратного чемпіона Європи зі спортивної гімнастики Ігора Радівілова у Маріуполі загинули бабуся та дідусь.