"Ховалися під сходами": чемпіонку світу вижили з Донецька, а тепер "русскій мір" намагається зруйнувати її будинок у Харкові

О восьмій годині вечора життя в Харкові під час війни завмирає, не горить жоден ліхтар, а ночами чути звуки вибухів. Про це розповіла дворазова бронзова призерка Олімпійських ігор та 11-разова чемпіонка Європи з синхронного плавання Марта Федіна. Але її батьки не захотіли залишати місто, незважаючи на постійні обстріли окупантів РФ.

Чемпіонка світу повернулася додому після шести місяців за межами України і в розмові з OBOZREVATEL розповіла про перші враження від Харкова та відмову батька "втекти" вдруге від "русского міра".

– Коли ти не був удома пів року, то радієш всьому. Щойно побачила у Львові наші потяги, нашу українську залізницю, провідників, то вже була дуже рада, і нічого поганого взагалі не помічала. Але, звичайно, у першу ж ніч у Харкові я чула вибухи, і батьки провезли мене таким маленьким колом по місту.

Звичайно, дуже багато в місті зруйновано, сильно постраждав центр, але мене порадувало, що, незважаючи ні на що, люди продовжують жити. Я можу сказати, що Харків теж продовжує жити, але, звичайно, у місті залишилося зовсім небагато людей, відсотків 10. І о восьмій годині вечора вже нічого немає, жоден ліхтар не горить. І це дуже сумно.

Але натомість у Харкові дуже швидко відновлюють те, що було зруйновано, і намагаються зробити все, щоб життя не завмирало, а тривало далі.

– Ваші батьки весь цей час залишалися у Харкові?

– Так. Тільки на початку повномасштабної війни я попросила тата, щоб він хоч довіз нас з мамою до західної України. Але тільки він нас відвіз, як відразу повернувся до Харкова і більше не виїжджав. Мама з подружкою була три тижні у Львові, після звільнення Київської області перебувала у столиці, але вже у травні вона повернулася до Харкова.

– Не намагалися їх якось умовити?

– Спробувала, але тато відразу сказав: "Я не буду нікуди їхати і нікуди бігти". Ми ж із Донецька, тому він каже, що один раз уже втікав. Після початку повномасштабного вторгнення він кинувся до територіальної оборони. В армію його не взяли, бо є проблеми зі здоров'ям, але він знайшов себе у волонтерстві. Вони з другом там працюють. І скільки там людей, і всі вони – цвіт нації, бо дуже добрі та всіх намагаються підтримати, вони цим живуть.

Мама приїжджала до мене на чемпіонат світу до Будапешта, і тоді я побачила її вперше за чотири місяці. Я казала: "Мамо, ну живи бодай у Львові з сестрою". Вона – ні, не залишу тата і не залишу свій будинок. Одного разу ми вже це зробили.

Але ми не те що тікали з Донецька, ми просто не хотіли жити у цій незрозумілій "республіці". Тож переїхали до Харкова, де була моя база, мій басейн. І вдруге залишати свій будинок батьки не хочуть.

– Батькам хоч є де ховатися?

– Загалом вони живуть на 16 поверсі, і до бомбосховища ніхто жодного разу не спускався. Тільки коли я була два тижні у Харкові на початку вторгнення, ми приїхали до друзів за місто і під час тривоги спускалися на перший поверх і сиділи під сходами, ховалися. А сходи були такі важкі. "Щоб уже відразу все у разі чого", – тоді відреагувала мати.