Чого Україна досягла у спорті за 29 років: тренди в цифрах до Дня Незалежності

  • За 29 років незалежності українські олімпійці здобули 129 медалей

  • В Україні є майже 97 тисяч об'єктів спортивної інфраструктури

  • На спорт випадає 1% фінансів країни

Андрій Шевченко та фанати збірної України

За 29 років Незалежності український спорт відзначився точковими успіхами і нагромадив системні проблеми.

У принципі, мало хто навіть із керівних спортивних функціонерів замислюється над місцем спорту в житті країни, його соціальним і економічним потенціалом. І над взаємним впливом спорту на країну та країни на спорт. На спорт у нас дивляться тільки у вимірі змагань, результатів і статистики вищих досягнень. Але є ще вимір смислів та ідей, яким традиційно нехтують. А саме він може пояснити результати й тенденції, дати оцінку і накреслити перспективи.

Відео дня

У площині фактів усе відомо й зрозуміло. Якщо хтось почне говорити про жалюгідний стан українського спорту, йому тут-таки назвуть імена великих чемпіонів — від братів Кличків і Андрія Шевченка до Василя Ломаченка та Ольги Харлан, нагадають про проведення Євро-2012 і успіхи наших паралімпійців. І запропонують не злостивитись.

Однак треба чітко розуміти, що спорт вирішує три основних завдання: 1) здоров'я нації; 2) співпричетності та віри у власні сили (в нас часто вживають словосполучення "престиж нації"); 3) підтримки і розвитку моделей поведінки, які дозволяють гідно конкурувати в мінливому світі (виховання). І якщо подивитися на 29 років українського спорту з цієї позиції, картина буде далеко не безхмарною.

У світовому рейтингу якості життя глобальної бази даних Numbeo Україна посіла 62-ге місце. У світовому рейтингу ВВП (список ООН) наша країна — 59-та. У світовому рейтингу здоров'я (компанія Bloomberg) — 93-тя (зі 169). На цьому тлі 32-ге місце України у зведеному олімпійському рейтингу виглядає нібито пристойно. Тобто український спорт відповідає загальному рівню розвитку країни.

Проблема в тому, що український спорт досі існує за радянськими принципами, управляється державою і об'єктивно переважно доїдає радянський спадок у вигляді інфраструктури та кадрів.

Радянська система спорту була ефективна для свого часу і свого суспільства — коли спорт перебував серед пріоритетів держави, виступав як інструмент престижу й показник переваги соціалістичного ладу. В умовах тоталітарної держави забезпечувалася масовість на вході й досягалися результати на виході. У суверенній демократичній і ринковій Україні така система не працює й продуктивною бути не може.

Наш спорт сьогодні — не гармонійний симбіоз державного, громадського та приватного секторів, як у передових країнах, а потворний гібрид, де елементи сучасних підходів розчиняються в інерційній пострадянській системі.

Українська спортивна система — окремий закритий кластер, слабко пов'язаний з іншими сферами життя країни. І сам він складається з кластерів (Міністерства спорту, Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, федерацій із видів спорту, фізкультурно-спортивних товариств, дитячо-юнацьких спортивних шкіл (ДЮСШ), шкіл вищої спортивної майстерності (ШВСМ), паралімпійського спорту тощо), замкнених на самих себе.

Що це дає і до чого призводить, подивімося.

129 медалей. Про що свідчить рахунок на табло?

Що стосується статистики, то самі собою цифри не завжди промовисті. Наприклад, за даними Мінспорту, в Україні сьогодні налічується майже 97 тисяч об'єктів спортивної інфраструктури. Це багато чи мало? Добре чи зле? До того ж у цій цифрі в одну купу звалені і НСК "Олімпійський", і дворові майданчики, і басейни в ТРЦ. І 60% від цього становлять шкільні майданчики. А ось той факт, що в Україні немає жодного (!) критого спортивного комплексу, який відповідав би сучасним міжнародним стандартам, значно більш промовистий і свідчить про незаперечну проблему.

Або, скажімо, кошти на спорт, виділені з центрального та місцевого бюджетів, в олімпійському 2008 році становили 2,064 млрд грн, а в олімпійському 2016-му — 4,528 млрд. Прогрес, чи не так? Але тільки в доларовому вимірі за рахунок різниці курсу отримуємо: у 2008-му — 412,8 млн дол., а 2016-го — 181,1 млн. Прогрес?

До того ж у нас часом неможливо знайти інтегральні дані щодо різних важливих показників. Вони розмазані по тих-таки окремих кластерах, по відомствах, кожне з яких зациклене тільки на собі.

Утім, є цифри незаперечні. Так, починаючи з 1994 року, українські спортсмени завоювали на літніх і зимових Олімпіадах 129 медалей (38 золотих, 32 срібні, 59 бронзових).

Однак динаміка результатів оптимізму не вселяє (див. таблиці).

Чого Україна досягла у спорті за 29 років: тренди в цифрах до Дня Незалежності

Чого Україна досягла у спорті за 29 років: тренди в цифрах до Дня Незалежності

Як бачимо, результати відчутно падають. Причиною вважаємо те, що в нас не сформульовано відповіді на запитання, які завдання і як вирішує спорт; не прийнято жодної комплексної програми розвитку спорту на жодному з трьох напрямів (здоров'я, співпричетність і віра у власні сили, підтримка та розвиток моделей поведінки). Тобто за 29 років цілей спорту в нашій країні так і не визначено. А проблеми й вади сховані за блиском певної кількості медалей.

І символом українського спорту можна вважати олімпійське золото фристайліста Олександра Абраменка (Пхьончхан-2018) на тлі трампліна в Миколаєві, на якому він починав свій зліт і який давно заіржавів та розвалився.

Будьмо здорові? У спорті лише кожен сьомий українець

Що стосується здоров'я нації, то Україні сьогодні хвалитися нічим. Ми посідаємо 93-тє місце у світі за рівнем здоров'я і 118-ме — за тривалістю життя.

В інформаційному довіднику "Україна спортивна-2018" відзначається, що всього 14,29% населення України регулярно займається спортом (для порівняння — у скандинавських країнах цей показник становить 75%). Із 7 млн дітей шкільного віку здоровими приходять у школу 70%, а виходять — менше 10%. Лише 10% українських дітей займаються спортом. Кількість уроків фізкультури в школі зменшується (два-три на тиждень замість необхідних шести).

У нас існує порочна піраміда. Згідно з даними Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, якщо серед дітей віком 10‒11 років фізичною активністю щодня займаються 30%, то серед 17-річних — таких усього 17%. Лише кожен сьомий студент українських вишів (14%) займається спортом. До дорослого, а потім літнього віку зазначений показник ще більше знижується.

Це, звісно, загальносвітова проблема. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) стверджує, що недостатня фізична активність — один із основних чинників ризику смерті у світі. За оцінкою експертів, у Польщі спортом регулярно займаються лише 28% жителів, а у Великій Британії — всього третина населення займається спортом необхідних 2,5 години на тиждень. І однак це значно вище за показники України.

Заняття спортом тісно пов'язані зі зміцненням здоров'я та профілактикою хвороб. А, в економічному плані, бути здоровою нацією — раціонально й вигідно. Добре здоров'я дозволяє заощаджувати на витратах на медицину. Зазначимо, що 2020 року бюджет Міністерства спорту в 37 (!) разів менший від бюджету Мінздоров’я: 3,07 млрд грн проти 114 млрд, відповідно.

Тим часом масовий спорт — основа здоров'я нації — залишається поза пріоритетами державної політики. Так, витрати Мінспорту України на масовий спорт (5 млн грн у 2019-му) перебувають у рамках статистичної похибки від його бюджету. Не вкладаємося в спорт, а потім витрачаємося на лікування.

Маленькі українці займаються спортом.
Рівняння на прапор! Інколи — на чужий

Коли у великих міжнародних змаганнях перемагають українські спортсмени, коли піднімається наш прапор і звучить наш гімн — це працює на престиж нації, на впізнаваність і авторитет України у світі. Критерій успішності й головний результат тут — позитивні емоції, відчуття співпричетності, натхнення та мотивація для молодого покоління.

Престиж нації — сфера спорту вищих досягнень, професійного спорту. Саме сюди держава в особі Міністерства молоді та спорту спрямовує головні ресурси. У 2019 році із загальних витрат ММС (3,6 млрд грн) на спорт вищих досягнень було виділено 74%.

Загалом витрати України на спорт із бюджетів усіх рівнів (центрального, місцевих, відомчих) сьогодні сягнули близько 11 млрд грн. Але річ не в абсолютних цифрах, а в тому, наскільки раціонально й ефективно вони витрачаються.

Передусім, сама така опіка над спортом вищих досягнень із боку держави не відповідає сучасним умовам. У цивілізованих країнах, де дотримуються принципу автономії спорту, спортом вищих досягнень займаються федерації з видів спорту в координації з національними олімпійськими комітетами; а провідних спортсменів готують не в державних структурах на кшталт наших пострадянських ДЮСШ, ШВСМ і навколодержавних фізкультурно-спортивних товариств, а в приватних клубах.

В Україні ж спортивні федерації (всього понад 160), за поодинокими винятками, — не самодостатні громадські організації, а структури, що сидять на державному фінансуванні й залежать від держчиновників. Є Національний олімпійський комітет, Національний комітет спорту інвалідів, Спортивний комітет (неолімпійські види спорту) — ті ж таки кластери, які вирішують свої локальні завдання і лобіюють свої інтереси. Загалом, ми сьогодні маємо складну й непрозору систему управління і взаємодії в галузі, що негативно впливає на рівень досягнень українських спортсменів.

Ще одна проблема — розпорошення державних коштів, які спрямовуються на підтримку безлічі видів спорту, не дуже популярних у нашій країні, в яких Україна не демонструє ні високих досягнень, ні масовості. Коли хай навіть чималі суми розмазуються тонким шаром по великій кількості неефективних структур, знижуються спортивні результати країни.

Одним із наслідків цього стало те, що за роки незалежності понад 140 українських професійних спортсменів змінили громадянство й виступали за збірні інших країн. Зворотний процес налічує одиничні випадки.

Тому часто можна почути, що успіхи українських спортсменів є не наслідком роботи системи, а результатом поєднання таланту і праці спортсменів із майстерністю та ентузіазмом тренерів. І приходять ці перемоги не завдяки, а всупереч.

Звісно, виробництво таких зірок як Еліна Світоліна, Олег Верняєв, Дар'я Білодід, неможливо поставити на потік. Але створити по всій країні оптимальні умови для їх появи й реалізації — завдання реальне.

Еліна Світоліна – найкраща тенісистка України
Спорт як система підтримки та розвитку моделей поведінки

Спорт не тільки розвиває фізичні та психічні здібності й можливості людей. Він по своїй суті прищеплює поняття чесної боротьби за чіткими правилами, формує відчуття солідарності. Спорт навчає дисципліни й самодисципліни, учить поважати наставників і майстрів, учить долати труднощі та вести здоровий спосіб життя.

Організована за сучасними підходами спортивна система може сприяти формуванню в Україні людей цивілізованого суспільства — законослухняних і непримиренних до порушення правил.

Звісно, у спорті є чимало порушень та зловживань. Досить згадати проблему допінгу, де Україна нині посідає ганебне третє місце у світі за кількістю позитивних допінг-проб (після Росії та Білорусі). Але в спорті "нечесна гра" недопустима й принизлива, суворо переслідується. Досягнення перемоги брудними методами засуджується. І все це має чинити відповідний виховний вплив на всіх нас.

Спорт — один із найважливіших елементів системи побудови довіри та готовності до солідарних дій у суспільстві. Це особливо важливо в умовах тієї роз'єднаності, яка спостерігається в нас. Запуск в Україні шкільних турнірів і ліг із різних видів спорту (передусім — командних) допоможе перезнайомити мільйони школярів із різних регіонів країни і сприяти взаєморозумінню та розширенню світогляду.

97 тисяч спортивних локацій. А де приймати чемпіонати світу?

В Україні є майже 97 тисяч об'єктів спортивної інфраструктури всіх форм власності — державних, муніципальних, відомчих, приватних. Але при цьому в нас немає жодного сучасного спортивного комплексу. Виняток можуть становити хіба що харківський палац спорту "Локомотив" і комплекс "Олімп" у Южному. Але місткість їхніх трибун (дві тисячі місць) не відповідає світовим стандартам. А, наприклад, у Стамбулі є аж шість арен такого рівня, з усіма параметрами, необхідними для проведення великих міжнародних турнірів (включно з місцями та зручностями для інвалідів, зоною преси, фуд-зоною тощо).

Палац спорту "Локомотив" в Южному приймає матчі БК "Хімік"

Радянські палаци спорту в наших містах давно застаріли й навіть після реконструкцій та ремонтів не відповідають сучасним вимогам. І за роки незалежності не побудовано жодного багатофункціонального залу, в якому можна було б прийняти міжнародні змагання високого рівня.

Крім того, в Україні вчетверо менше площ басейнів, ніж передбачено нормативами.

Єдиною національною програмою, реалізованою за роки незалежності в повному обсязі, можна назвати тільки футбольний чемпіонат Євро-2012. Та й то арени, побудовані до турніру, збиткові й на сьогодні мають багатомільйонні борги.

У рамках програми "Хокей України", прийнятої Кабінетом міністрів 2007 року, планувалося за десять років побудувати 60 льодових арен зі штучним льодом — скромних, але функціональних. На ці потреби передбачалося залучити 170 млн дол. (із них — 66 млн із держбюджету, решта — від приватних партнерів у містах). За сім років удалося побудувати 11 арен. Дві арени в Донецьку та одна в Луганську через війну на Донбасі у 2014 році вибули з ладу, арену ж у Севастополі не добудували через анексію Криму. У 2014-му програму згорнули у зв'язку з дефіцитом коштів через війну.

Україні, безумовно, потрібні сучасні спортивні комплекси й арени, басейни і корти, манежі та треки. З урахуванням місцевих можливостей і традицій. І обов'язково — доступні поля та майданчики для масового спорту по всій країні.

А поки що наші провідні спортсмени готуються до стартів на закордонних базах і об'єктах.

Ігрові види спорту: живемо спогадами

Спорт номер один в Україні — це, звісно, футбол. В улюбленій грі мільйонів ми за роки незалежності можемо пишатися виходом "Динамо" у півфінал Ліги чемпіонів (1999), "Золотим м'ячем" Андрія Шевченка (2004), виходом збірної України у чвертьфінал чемпіонату світу (2006), перемогою "Шахтаря" в Кубку УЄФА (2009), перемогою молодіжної збірної на чемпіонаті світу (2019).

Андрій Шевченко у формі "Мілана"

Та це, звісно, якщо вважати представниками українського спорту бразильських гравців і румунського тренера "Шахтаря". Та й Шевченко став найкращим футболістом Європи за рахунок успішних виступів в італійському "Мілані". Таку ж картину гордості українськими спортсменами, що проявили себе в закордонних клубах, можна побачити і в інших ігрових видах спорту: хокеїст Руслан Федотенко двічі вигравав Кубок Стенлі у складі клубів "Тампа-Бей Лайтнінг" і "Піттсбург Пінгвінс", а баскетболіст Станіслав Медведенко двічі ставав чемпіоном НБА з клубом "Лос-Анджелес Лейкерс". Але що відбувається з популярними спортивними іграми у нас вдома?

Професійний футбол стоїть окремо у просторі українського спорту. Він практично не пов'язаний із державою й існує на приватні гроші. Так склалося історично, що футбол, а також інші популярні в Україні ігрові види спорту (баскетбол, хокей, гандбол, волейбол) стали захопленням олігархів. Саме власники клубів забезпечують їхнє існування в наших ненормальних умовах з телевізійними правами, квитками на стадіони, продажем сувенірної продукції та іншими джерелами доходів футболу в усьому світі. Доля клубів тісно залежить від хазяйських успіхів у бізнесі. Якщо у власника клубу виникають проблеми з грішми, на футбол перестають витрачатися. Бо це дороге задоволення: мінімально необхідна сума на утримання клубу українського топ-дивізіону, за оцінками експертів, становить не менше 20 млн грн на рік. Претензії на європейські досягнення починаються з річних бюджетів приблизно 10 млн дол. на рік.

Серед клубів, які припинили своє існування останніми роками, призери чемпіонатів України — "Дніпро", "Металіст", "Металург" (Донецьк). А також клуби з багатолітньою історією — "Кривбас", "Металург" (Запоріжжя), ЦСКА, "Говерла"… З 1992 року в чемпіонатах України (вищій лізі, прем'єр-лізі) брали участь 16 команд, з 2014 року — 14, з 2017 року — 12.

"Дніпро" перед фіналом Ліги Європи-2015

Така ж картина й в інших ігрових видах спорту. У баскетболі припинили своє існування БК "Київ", "Азовмаш" (Маріуполь), БК "Донецьк", "Ферро-ЗНТУ" (Запоріжжя) та інші. У чемпіонаті України з хокею 2000 року грали 17 команд, 2019-го ледве набрали шість. Відійшли в історію колись славні київські клуби "Беркут" і "Будівельник". Аматори гандболу й волейболу зі смутком згадують часи, коли українські команди перемагали в єврокубках. Сьогодні київський жіночий гандбольний "Спартак", який у радянські роки 13 разів вигравав Кубок європейських чемпіонів, посідає останнє місце в чемпіонаті країни, в якому беруть участь заледве шість команд. До речі, єдина українська олімпійська медаль в ігрових видах спорту — бронза жіночої гандбольної збірної в Афінах-2004.

На наше переконання, ігрові види спорту в Україні мають стати предметом особливої уваги держави та муніципальної влади — зважаючи на їхню велику популярність і потенціал масовості.

Сильні духом — дорого. Скільки коштують 464 паралімпійські медалі

Спортом для людей з особливими потребами в Україні займається Національний комітет спорту інвалідів України (з 1992 р.) Із 1996 року Україна бере участь у всіх літніх і зимових паралімпійських іграх та дефлімпійських іграх (для глухих).

Показники тут разюче відрізняються від досягнень у звичайному спорті. Українські спортсмени виграли 374 олімпійські медалі на літніх і 90 медалей на зимових паралімпійських іграх. Таким чином, усього на паралімпіадах виграно 464 медалі, з них 145 — золоті.

На літніх Іграх-2016 у Ріо-де-Жанейро Україна стала третьою в загальному заліку. На зимових Іграх-2018 у Пхьончхані — п'ятою.

Українці на церемонії відкриття Олімпіади-2016

Статистика тішить і надихає. Але при цьому слід узяти до уваги кілька моментів. На паралімпійських турнірах програма ширша, ніж у здорових спортсменів (за рахунок численності різних нозологій), а рівень конкуренції та кількість учасників у кожному виді програми набагато менші. Тим часом спортсмени-паралімпійці та їхні тренери отримують від держави такі ж призові, як і звичайні спортсмени (125 тис. дол. — за золото, 80 тис. — за срібло й 55 тис. дол. — за бронзу). Так, за підсумками зимових ОІ-2018 чемпіонам і призерам було виплачено понад 90 млн грн. Із погляду політкоректності, це добре, але у спортивному сенсі — не факт. І слід відзначити ту обставину, що паралімпійський спорт для українських інвалідів є насамперед соціальним ліфтом — в умовах, коли назагал держава не створює їм таких умов, як у розвинених країнах світу.

Паралімпійський спорт в Україні теж є закритим кластером, що живе за своїми особливими правилами. І цей кластер не вирішує завдання соціалізації інвалідів через їх масове залучення до спорту, а націлений на здобування медалей невеликою групою перспективних спортсменів-паралімпійців. До речі, у проєкт Держбюджету на 2020 рік на підготовку та участь національних збірних команд у паралімпійських і дефлімпійських іграх закладено 930 млн грн (із них понад 800 млн — на призові для медалістів та їхніх тренерів).

Лідія Соловйова тричі вигравала "золото" Паралімпіад
Приватна ініціатива на 50 мільярдів

Коли в Україні на спорт припадає 1% фінансів країни, не говорять про економічний потенціал спорту.

А він величезний. За даними The Business Research Company, у 2018 році капіталізація глобального спортивного ринку становила 488,5 млрд дол. Ще у 2004-му сфера спорту в країнах ЄС сумарно генерувала 407 млрд євро (3,7% ВВП), даючи робочі місця 15 млн людей.

Україна теж не стоїть на місці: за роки незалежності в країні виник і успішно розвивається приватний сектор сфери спорту. Ця індустрія, створена з нуля з приватних ініціатив на приватні інвестиції без підтримки держави, нині вже генерує грошовий потік в обсязі, порівнянному з державним.

Приблизний розмір приватного сектора української сфери спорту експерти інформаційно-аналітичної платформи FitnessConnectUA a оцінюють у 50 млрд грн. Левову частку цієї серйозної суми дає ринок спортивних товарів та інвентарю (31,8 млрд). Крім того, 6,7 млрд становить річний оборот фітнес-послуг; 3,6 млрд — річний оборот спортивних гуртків і непрофесійних спортивних клубів; 3,9 млрд — річний бюджет клубів вищих ліг із футболу, хокею, баскетболу. Ще 3 млрд становить приблизний річний оборот беттінгу (ставки) і 1 млрд припадає на ринок кіберспорту.

Згідно з даними FitnessConnectUA, 2019 року в Україні було понад 1400 фітнес-клубів. Середня ціна річного відвідування українського фітнес-клубу становила 212 дол., при цьому 66% ринку перебувало в діапазоні середньорічних цін 120‒590 дол.

1,02 млн населення України користувалися послугами фітнес-клубів. Покриття фітнес-послугами становить 2,4%. Для порівняння: в сусідній Польщі фітнес-послугами у 2016 році було покрито 7,2% населення, а середньоєвропейський показник — 10,3%. Фахівці вважають, що для досягнення рівня Польщі українській фітнес-індустрії потрібні 2 млрд дол. інвестицій, а для досягнення середньоєвропейського рівня потрібно інвестувати 3,7 млрд дол.

Ринок фітнес-індустрії України оцінюють як перспективний, з хорошим потенціалом для розвитку. Її вважають привабливою для інвесторів, навіть попри загальне зниження інвестиційної привабливості нашої країни.

Україна як частина сучасної світової спільноти відображає всі її основні тенденції — зокрема й у сфері спорту. Причому в низці напрямів ми йдемо в актуальному тренді й глобальному руслі. Що стосується запиту на здоров'я і красу — це згадані вище фітнеси-клуби. Є кіберспорт, де Україна посідає третє місце у світовому рейтингу. В нас активно розвивається напрям спортивних челенджів для непрофесіоналів: воркаути, кросфіт, тріатлон, запливи на довгі дистанції тощо. Це такі ж невідворотні реалії сучасної цивілізації, як прихід у країну мобільного зв'язку або Інтернету.

Світло в кінці спортивного тунелю

29-ліття українського спорту слід розглядати як біг на місці, з погляду державної політики, і як величезний крок уперед у плані розвитку приватної ініціативи, що розвивалася, швидше, всупереч, а не завдяки діям влади.

А головним уроком цього етапу і стратегічним завданням на майбутнє треба вважати перезавантаження ставлення до спорту в головах можновладців і широких мас.

Тим більше що в нас є моделі, на які можна рівнятися. Українська федерація карате, створена 2009 року, працює за клубною системою, тривалий час (до отримання олімпійського статусу) практично не мала підтримки від держави. Починаючи з 2012 року, спортсмени УФК завоювали перші медалі чемпіонатів Європи і світу — в олімпійському карате, а не в стильових турнірах. Сьогодні Україна входить у топ-10 світового рейтингу, має дві ліцензії на ОІ-2020 у Токіо (правда, через коронавірус Ігри перенесли на 2021 рік) та ще трьох реальних претендентів на участь в Іграх. А кількість людей, котрі займаються спортивним карате в Україні, зросла всемеро й тепер становить близько 50 тисяч.

Завдання полягає в осмисленні та популяризації фундаментальних принципів, які можуть стати базовою основою спорту в нашій країні на найближчі роки. У тому, щоб сформулювати запит держави на спорт і спортивну індустрію, виробити чіткі критерії та зрозумілі правила. Мати системну картину здоров'я нації й економічний вимір спорту. І нарешті почати формувати раціональну стратегію перемоги — над собою і над суперниками. Власне, для цього й існує спорт.