"Почали бомбити першим": чемпіону Європи з Миколаєва пропонували допомогу з Росії, поки та руйнує його будинок

15 серпня українські стрибуни у воду вступають у боротьбу на чемпіонаті Європи. Один із головних фаворитів турніру – наймолодший чемпіон континенту, 16-річний Олексій Середа, який уже привіз "срібло" зі світу-2022. При цьому батько спортсмена залишається у Миколаєві, який руйнують окупанти. А мама Олексія розповіла нам, як їм пропонували "пересидіти" війну в Росії.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Олена зізналася, що про наступ РФ її 23 лютого попередили друзі з Криму, а також розповіла, як чотири доби вивозила дітей з України та чому не вважає сина генієм.

– Олено, завдяки вам Олексій одним із перших зі збірної України виїхав за кордон у перші дні повномасштабного вторгнення. Як для вас почалася ця війна?

– Чесно скажу: я ще напередодні знала, що буде наступ, бо 23 лютого нам із Криму надіслали повідомлення, що все – війська рушили у бік України. Мовляв, збирайте валізи та втікайте. Але зізнаюся, що до останнього думала: ну постоять і підуть. Але ні.

Ми живемо у Миколаєві біля Кульбакинського аеродрому і прокинулися від вибухів, бо це було першим, що почали бомбардувати росіяни. Було чотири вибухи. Машини в мене, загалом, були заправлені. Речі не збирала, але я підготувала машини. Я виїжджала з донькою. Тому ми докупили ще бензин і поїхали з Миколаєва о 7-й, максимум 8-й, ранку.

Спочатку я планувала їхати з Машею одразу на Словаччину, де у нас друзі. Але коли ми доїхали до Кіровограда, я сказала їй, що в мене серце на місці, давай забирати Олексія. Вона сказала: "Давай". Після чого ми 9 годин їхали до Києва, і це було пекло. А потім забрала Олексія – і весь наш шлях розтягнувся на 4 доби. Тому що дві доби простояли на кордоні, була величезна черга.

До речі, тільки проїхали Рівне – і по місту вдарили ракети. Але, дякувати Богу, вивезла дітей за кордон і вільно зітхнула. Спочатку ми були у Словаччині. Тренерка Олексія Тамара Володимирівна домовилася, і на тиждень Олексій їздив стрибати до Австрії. А потім, коли команді вдалося виїхати на збір до Німеччини, організований президентом федерації Ігорем Лисовим, вивезла сина до Польщі та передала наставникам.

– Як Олексій сприйняв усю цю ситуацію?

– Ні в нього, ні в Маші не було такого страху. Я, наприклад, боюсь не за себе, а за дітей. А вони ще мають цю дитячу безпосередність. Їдуть у машині та сміються – га-га, гі-гі. Тим більше, він не чув вибухів, на відміну від хлопців, які залишилися в Києві й перебували там, поки Тамара Токмачова їх не вивезла.

– Усі швиденько погодилися ось так стрімко виїхати?

– Так, Маша швидко зібрала речі, Льоша теж. Причому я кажу: "Льошо, купи в дорогу щось поїсти". Бо я розуміла, що на кордоні буде туго. Потім так сміялася, коли він сказав, що купив пачку гречки. Я в нього питаю: "Ми її сухою будемо гризти?" (Сміється). А він каже: "Мамо, я не розумів, що роблю".

– Звичайно, всі були шоковані, тому вчинки у багатьох не відзначалися логічністю.

– Коли я збирала аптечку, то розуміла, що я не маю бинтів, і взяла рулон марлі. Вона й досі у мене лежить. Я не розумію навіщо, але тоді думала, що не дай Боже що, щоб було чим перемотати.

– Ваш чоловік досі залишається у Миколаєві?

– Так. Два касетні снаряди вже прилітали до нашого будинку. В нас він приватний. Снаряд пролетів з одного поверху на інший, побило ванну, стелі. Але найголовніше, що ніхто не постраждав. Перше, про що я його спитала: "З тобою все нормально? Коти, собаки живі?" Все інше – відновимо. Найголовніше – життя.

– А ви не намагалися умовити його поїхати, адже Миколаїв обстрілюють і вдень, і вночі?

– Він каже: "Олено, якщо я поїду з Миколаєва, то тут усе розтягнуть". Бо поряд у нас будувалися сусіди, і Вітя каже, мовляв, дивлюся, а балки вже вкрали. Причому приїхали вантажною машиною серед білого дня. Сусіди розповіли чоловікові. Він каже, що якби бачив, то вони цього не зробили б. Тим більше, куди з чотирма котами та ще собака вівчарка? Куди її тягти? Це, до речі, Олексієва собака – Олімпіада.

Чоловік дах відремонтував, нічого не тече, склопакети просто заклеїв. В іншому – можна жити. Кажу, що побиту ванну і стелі вже не чіпай, я приїду – і щось вирішуватимемо. Єдине, вдома він практично не ночує. Він їздить до свого двоюрідного брата, який має будинок у Широкій Балці, в низині, і там набагато тихіше. І ночує він там, а зранку приїжджає додому.

Роботи у Миколаєві зараз немає, нічого немає. Але у нас є вантажний мікроавтобус, тож займається вантажоперевезеннями. Ми гроші передаємо. Допомагаємо один одному як можемо. У мене нерви тут потихеньку стали на місце. Але за тата, звісно, переживаю. І якщо вранці він не бере трубки, то мене вже починає підкидати. Кажу, візьми трубку й скажи, що не можеш розмовляти. І я знатиму, що з тобою все нормально.

– Нещодавно на пресконференції Олексій сказав, що в майбутньому, після нагород на Олімпійських іграх, хоче займатися бізнесом, як і його батьки.

– Ми все життя займалися меблями, робимо їх. Але Льоша просто хоче займатися бізнесом. Не меблями... Сказав, що то не його. А на сьогодні меблевий бізнес стоїть мертвим вантажем. У нас у друзів ковбасний цех, і ковбасу не купують, бо людей нема у Миколаєві. А що говорити про меблі… Тим більше ніхто не застрахований, до Миколаєва постійно прилітають снаряди.

– Не можу не запитати, чи спілкувалися раніше з кимось із російських спортсменів чи тренерів? І якось це змінилося після початку повномасштабної війни?

– Льоша ні з ким із них не спілкувався через свій вік. Мені кілька разів до війни дзвонив росіянин – у них із дружиною не було дітей, і вони усиновили хлопчика, який пішов на стрибки у воду. Льоша у нього кумир, і до вторгнення 24 лютого тато зв'язувався зі мною і питав, як потрапити до Льоші на тренування. Я йому казала: "Ви ж розумієте, що я цим не завідую, дзвоніть тренерці Тамарі Володимирівні та домовляйтесь". А він ще розповідав, що якось знайомий із хлопцями з "95 кварталу" і знає Зеленського.

Коли почалася повномасштабна війна, він подзвонив і запитав, де Льоша. Я сказала, що команда виїхала до Німеччини, а він розповів, що біля Аахена у нього зараз друзі, які збирають гуманітарку для України. Попросив Льошин телефон, щоб ці друзі його набрали і довідалися, чи треба йому щось, і все привезуть. Я йому відповіла, що впевнена на 150%, що Льоша скаже, що має все. Так воно й сталося.

Але я вам скажу, що я зараз не маю жодного бажання підтримувати з росіянами стосунки. Є і знайомі, і куми в Росії, і однокласники, але немає бажання підняти телефонну трубку. Навіть у Білорусь зателефонувати не можу, як бар'єр якийсь.

Як у мене свого часу клямка впала з приводу Криму – я там жодного разу не була з моменту окупації. Чоловік якось просив з'їздити, там лишилися наші друзі. Але я сказала, що ні. Поїду лише тоді, коли Крим буде українським. І зараз із росіянами так само. Бачу, що хтось із них лайкає щось Льоші, і аж відвертає, аж нудить від цього всього. Особливо, коли тренери з Росії пишуть: "Дай Бог вам всього хорошого..." А я думаю: "Боже..."

– Це ось зараз, після початку війни?

– Із Пскова, начебто, одна запрошувала. Мовляв, приїжджайте до нас, у нас безпечно. Я їм говорю: "Дякую, у нас теж було безпечно до того моменту, поки ви не з'явилися". Ось від цього реально аж гидко.

– Я знаю, що у червні ви приїжджали на чемпіонат світу, щоб підтримати Олексія.

– Так, тут від Братислави до Будапешта 220 км. Хочу, щоб Україна була у Євросоюзі ще й із цієї причини. Захотіли – поїхали до Австрії, захотіли – до Хорватії. І це так просто. Жодних кордонів, дорогі прекрасні.

– Повномасштабна війна з Росією та евакуація відбилися на підготовці до чемпіонату світу?

– Чесно кажучи, Льошці потрібно віддати належне – він вміє абстрагуватися: "Мамо, моя справа тренуватися. Це моя робота, і я її повинен виконувати. Так, я втомлююся, але як і всі люди". Слава Богу, каже, що нічого не літає над головою, нічого не стріляє. Спокій, виспався і нагодований.

– На чемпіонаті світу якось налаштовували Олексія? Щось говорили перед змаганнями?

– Він мені одразу сказав: "Мамо, ти мені тільки питання не став із приводу стрибків. Я сам усе знаю". Я тільки сказала, що буде в тебе медаль чи ні, ми тебе любити від цього менше не будемо. Ти просто стрибай так, як ти вмієш. І все. І він знає, що це його найголовніше завдання. Він навіть не знав, що ми приїдемо до Будапешта.

Льоша каже, що коли не знає нікого на трибунах, а сидить лише команда, йому легше абстрагуватися. У Києві на чемпіонаті Європи-2019 йому було дуже важко стрибати. А в Будапешті ми тільки прийшли і сіли на трибуну, як він побачив Машу. Як так вийшло, – не знаю, але піднімається, а потім повертається у наш бік і Маші показує, мовляв, що ви тут робите?

Але ми Льошу не напружували, бо фактично й не бачилися. Будапештом із нами не гуляв, сказав, що нікуди не піде, бо йому треба виспатися перед наступним стартом. Останній застриб був у неділю і відразу після нього ми виїжджали. Тож поспілкувалися мигцем, коли йшли до машини.

– Чекали на медаль?

– Я ніколи на медалі не сподіваюся. Мені треба, щоб він просто добре виступив. Мене більше цікавить, щоб він був спокійним. Після шостого місця в індивідуальних змаганнях він підходить до мене та сміється. Каже: "Що, засмутилася?" Я говорю: "Ні. Так вийшло. Все ще попереду". А він мені: "Та, мамо, все нормально".

– Здорово, що він усе так сприймає. Бо буває, що одна маленька невдача чи помилка може надламати спортсмена. Особливо, коли на нього покладають великі надії.

– У нас тато такий спокійний, і Льоша пішов у нього. Це я більш нестримна, можу крикнути. А тато ні – такий стриманий, спокійний, правда, поки це не стосується дітей – не можна ображати ні їх, ні мене.

– Сестра Льоші, Марія, теж займалася стрибками у воду. І здавалася більш емоційною, смішливою.

– Маша – це я. Але Маша не Льоша. І вона мені сказала, що не може бути вдома двох стрибунів у воду. Я з розумінням усе це сприйняла. Тому що ставлюся до всього критично і не "вистрибуватиму", як деякі мами. Мовляв, мого сина гноблять, а насправді він гарний спортсмен. Маша сама ухвалила рішення і пішла.

– Можливо, їм було легше, коли вони були разом.

– Маша була біля нього як квочка: "Льошо, ти зуби почистив. Льошо, ти шкарпетки поміняв?" І їсти виготовлювала. Тобто, як мама у нього була: "Так, це треба переодягнути, це – випрати. Іди пострижися". Взагалі, Маша до всіх так ставилася. І до маленьких спортсменів. Дівчатам, наприклад, волосся позаплітає. Була там як Мати Тереза.

Але поступово все почало змінюватися. Якщо років у 13–14 Маша домінувала дуже сильно. Це було видно. Вона була й вищою на 13 см. То зараз Льоша підріс, і вони вирівнялися. Вже ніхто не домінує. Це 100%. І, я дивлюся, Маша почала до нього дуже прислухатися.

Льоша займається з репетиторами з української мови, англійської, математики. Маша не дуже хоче цим займатися, і я Льоші кажу: "Давай, допомагай". Тоді він їй дзвонить, і вони годинами англійською розмовляють, щоб Маша його підтягувала.

– Чим займається Марія?

– Вона навчається у медичному коледжі у Миколаєві. Але ви бачите, яке зараз навчання. Спочатку був карантин, тепер – війна. Навчалися онлайн. Якось перший курс закінчила, не знаю, що зараз буде з другим. Адже доки Херсон не звільнять, то до Миколаєва й далі літатиме. Поки що вона зі мною тут, у Словаччині.

– Зараз Льоші лише 16 років, а чемпіоном він й зовсім став у 13. Чи не тисне на нього вся ця відповідальність у такому юному віці?

– Це заважає, але він каже: "Ти ж розумієш, що від мене всі чекають. Але ж я теж не робот, я – людина. І так само можу помилитися, як і всі інші". Я йому раджу не звертати на всю це увагу, а просто стрибати. Я знаю, що він старається і ставиться до всього дуже відповідально. Він сам по собі такий.

Я пам'ятаю, як вони були ще маленькі, ми їдемо на тренування. І не дай Боже, ми запізнюємося! Це відразу соплі-сльози: "Мамо, ти що не можеш швидше". А в нас у Миколаєві треба було проїжджати переїзд, і якщо їхав поїзд, то це все. А у них сльози. Мовляв, усе, дзвони Тетяні Олександрівні та кажи, що ми не з власної волі запізнюємося.

– Постійні тренування та змагання залишали йому час побути звичайною дитиною?

– Багато хто говорить Льоші, мовляв, у тебе немає дитинства. А він відповідає: "Чому ні? Це моє дитинство, і в мене воно таке. Я ж це сам обрав. І мені претензії висувати нема кому". І повірте мені, коли вони приїжджають додому, то таке витворяють, що я говорю: 16 років, а розуму як на 10. А в готелях, що вони творять. Тож дитинство є, і нікуди ти не дінешся. До того ж Льоша каже: "Мої однолітки п'ють, курять, гуляють, а мені це нецікаво".

– ЗМІ часто називали Олексія вундеркіндом і навіть генієм у своєму виді спорту. Як бути мамою такої дитини?

– Якщо чесно, я так не вважаю. Звичайна дитина. Так, може, він має якісь дані, яких немає в інших дітей. Але, повірте мені, якби він не працював, то нічого б цього не було. І я ніколи не примушувала його, він усе це сам робив. Єдине, я йому завжди кажу: "Льошо, розслаблятися не можна. Якщо ти хороший спортсмен, то повинен це регулярно підтверджувати". Але зараз він мені вже відповідає: "Мамо, я сам усе знаю" (сміється).

– Усе – виріс.

– Вони взагалі дуже швидко подорослішали. Ми переїхали тренуватися до Києва, коли їм із Машею було по 9 років. А за три-чотири роки вони залишилися там самі. Але все одно Льоша досі дзвонить: "Мамо, я тебе дуже люблю і сумую". У нас у Миколаєві йому робити нічого, жодних особливих розваг немає. І він каже: "От би перетягнути будинок до Києва, і я більше нічого не хотів би".

– Він же після чемпіонату світу на три тижні повертався до Києва, щоб готуватися тут до чемпіонату Європи, а потім поїхав на збір до Туреччини. Як ви відреагували на його повернення до України?

– Чесно, не хотіла. Так, у Києві порівняно тихо, але все одно мені було неспокійно. Я рахувала дні, поки вони поїдуть до Туреччини. А там далі – подивимось. Я питала в Іллі Євгеновича, а які плани після відпусток? А він відповів, що ми так далеко не заглядаємо у нинішній ситуації. Тому після чемпіонату Європи в Італії він приїде до мене на три тижні.

Раніше OBOZREVATEL повідомляв, що чемпіонка Європи розповіла, як її "звільняли" у Луганську, про літак над будинком та "тренування" у таксі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!