"В РФ не могли цього пережити": Говорова розповіла про вибухову реакцію на росіян-біженців, вплив війни на спорт України і пошук колес навантажувача

Заступниця голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень, бронзова призерка Олімпіади-2000 у потрійному стрибку Олена Говорова до останнього не вірила, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення в Україну. Але з перших днів великої війни колишня радниця Офісу Президента України разом з колегами здійснювала гуманітарну допомогу і займалася спортивною логістикою та відстороненням представників країн-агресорок від міжнародних змагань.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Говорова згадала титанічну роботу у перші місяці повномасштабної війни, оцінила, наскільки успішно спрацювала Україна у питанні ізоляції РФ і РБ від міжнародних турнірів, зокрема, від Олімпіади-2024, а також розповіла, чи змогла би сама вийти у один сектор з росіянкою.

– Як, на ваш погляд, війна вплинула на український спорт?

– Війна вплинула на всі сфери нашого життя, на нашу країну – всюди. І так само вона вплинула на український спорт.

Загинуло багато наших спортсменів і продовжують гинути, захищаючи нашу країну на фронті. Гинуть українські спортсмени, які знаходяться в містах, які кожен день обстрілює агресор. Частково наші діти виїхали за кордон, щоб мати змогу продовжувати життя далі зі своїми батьками і мати можливість тренуватися.

А у тих дітей, які залишилися, тренувальний процес не відбувається на тому рівні, на якому повинен бути, через постійні ракетні обстріли, постійні повітряні тривоги. Це теж впливає на життя наших дітей.

Звісно, що війна вплинула і продовжує впливати на всіх рівнях нашого спорту. І нам після перемоги доведеться відновлювати, доведеться повертати наших дітей, знаходити кадрові ресурси для того, щоб відновити на високому рівні спортивну сферу нашого життя.

– А як війна розпочалася особисто для вас? Чи допускали думку до 24 лютого 2024 року, що РФ справді піде на повномасштабне вторгнення? Якось готувалися?

– Для мене війна розпочалася з вибухів, які я почула, але не змогла усвідомити, що це саме вони. Не повірила, що таке може статися. Я була з сином, але о 6 ранку мені потрібно було приїхати на роботу, тому я попросила, щоб Богдана забрали. Він поїхав за місто, а я цей день провела на роботі разом зі своїми колегами. А ввечері нас відпустили додому, щоб ми зібрали речі та внесли певні зміни в своє життя.

А з перших днів березня я вже знаходилась в Ужгороді і працювала в гуманітарному штабі Національного олімпійського комітету разом зі своїм сином, який півроку зовсім не навчався, а разом зі мною розвозив гуманітарну допомогу, розвантажував фури, які приходили, сидів на всіх нарадах і весь час він був поруч зі мною.

Чи допускала я думку, що росіяни справді підуть на повномасштабне вторгнення? Ні, зовсім не допускала. Для мене це було просто нереальним, я не вірила, що може бути в наш час повномасштабне вторгнення, що люди можуть настільки збожеволіти, щоб розпочати війну. Тому я не готувалася до неї від слова зовсім.

Взагалі я не допускала думку про війну, і в середу у мене ще була подруга, з якою ми сиділи і говорили, що це неможливо і такого не станеться ніколи, й намагалися зняти напруження у свого оточення.

Єдине, що тато Богдана Володимир попросив, щоб я хоча б зібрала валізу сину. І я це зробила не стільки для того, щоб ця валіза була, а для того, щоб сказати: "Ось бачиш, я її зібрала, хай вона стоїть". А у самої взагалі не виникало жодної думки, і якихось там приготувань не було.

Коли ми вже збиралися в Ужгород, я зачинила квартиру з маленькою сумкою і з маленькою валізою в руці, і з одного боку гадала, чи повернуся я сюди чи ні, а з іншого боку думала, що ми виїжджаємо, але ми скоро повернемось. Такі були дуже думки. І єдине, що я розуміла, що потрібно робити те, що я можу, щоб бути корисною там, де я буду.

Тому ми зібралися, взяли із собою пару спортивних костюмів, необхідні ліки і поїхали в Ужгород.

– Які були перші кроки у розвитку і допомозі українському спорту після початку повномасштабної війни?

– В першу чергу ми зідзвонювалися між собою, питали, кому яка потрібна допомога, хто де зараз знаходиться, кого треба рятувати, кого треба відправити на змагання чи на збори. Я пам'ятаю, що завдяки Сергію Назаровичу Бубці ми зв'язувалися із Францією, з Філіппом Ламбланом, і він організовував безкоштовні збори саме в Ліллі для нашої легкоатлетки Аліни Шух.

Сергій Назарович також домовлявся за Туреччину, де теж приймали наших спортсменів. А ті, хто знаходився там, на той час не поверталися, а далі залишилися на зборах. Виникали і такі питання, що комусь стало погано, комусь потрібно було робити операцію. Все це опрацьовувалося на льоту, на ходу, тому що не було часу на роздуми.

Пам'ятаю, як стало питання, що для спортсменів, які готувалися до чемпіонат світу у Сполучених Штатах, треба було перед змаганнями організувати двотижневі збори. І цим питанням займався Сергій Назарович, і домовився безкоштовно, щоб приймаюча сторона, а саме Олімпійський комітет США, прийняв наших атлетів. І це опрацьовувалося, я вам скажу, достатньо довго – ми почали роботу в квітні і закінчили вже в травні. Обговорювали, як отримати візу, як туди поїхати, хто саме буде сплачувати. Це купа дрібної роботи.

З найперших днів повномасштабної війни стало питання, що потрібно ТрО і таке інше. Георгій Зантарая, я та наші друзі долучились до забезпечення. Кожен день наші друзі готували по 100 порцій обідів, і Георгій розвозив їх хлопцям з ТрО. Пам'ятаю, що деякі люди похилого віку залишилися без родичів і потрібно було їх годувати. Так само ми це робили.

Пам'ятаю, як працював гуманітарний штаб, як ми отримували екіпірування для наших спортсменів, які залишилися зовсім без одягу і як ми домовлялися з Албанією для того, щоб наших спортсменів з Луганської та Донецької областей приймаюча сторона утримувала безкоштовно. Мені здається, що десь місяць наші хлопці були там.

Ми домовлялися з готелями в Ужгороді, щоб проводити збори нашим спортсменам. Тобто логістична робота була зроблена колосальна. Гуманітарний штаб працював 24 на 7. Разом зі мною тоді був мій син Богдан, який разом зі мною і фури розвантажував, і розвозив допомогу, і поруч знаходився на нарадах. І я казала йому: "Тільки хоч слово скажи..."

В Ужгороді було достатньо таких таборів, де збирались люди з усієї країни, і ми розвозили по таборам цю гуманітарну допомогу. Якось ми домовлялися, щоб прийняли вантаж, який може швидко зіпсуватися, і домовлялися, як фури будуть його переправляти, тому що могли довезти його тільки до кордону, а треба було ще й перевезти на наш бік.

Я пам'ятаю, як нам передали з Італії екіпірування від Armani, форма була повністю нова. І з одного боку це був курйоз, адже декілька днів ми вирішували питання, як доправити її в Україну, оскільки просто відмовлялися перевозити цей вантаж, тому що це Armani. І пояснити, що це саме екіпірування збірної Італії, було дуже важко. Але знайшлися люди, які нам допомогли і повірили на слово, що це не просто Armani, а саме форма, що передбачена для наших спортсменів, які залишилися без усього.

Роботи було дуже-дуже-дуже багато, і зараз я вже навіть не скажу, скільки тисяч тонн вантажу ми отримали.

Якось нам передали дитяче харчування з Південної Кореї, але воно було в скляних баночках, а температура на вулиці сягала 50 градусів на сонці, і в нас єдина можливість розвантажити ці баночки була саме на вулиці, у дворі. І я розуміла: якщо ми з самого ранку не розвеземо цей вантаж по регіонах, то це все просто зіпсується.

І тоді нам на допомогу прийшла "Нова пошта". Я зателефонувала і попросила її керівників нам допомогти, і протягом трьох годин вантаж поїхав у всі куточки України, де найбільше його потребували.

У ті дні ми прокидалися о шостій ранку і лягали о першій ночі, тому що весь час були на телефонах, весь час писали та отримували листи, весь час відбувались якісь зустрічі, весь час йшло опрацювання, весь час проробляли логістику. Зараз я навіть і не уявляю, як ми все це змогли зробити.

Коли я знаходилась в Ужгороді, до мене подзвонила Ніна Лемеш і попросила допомоги. Їй потрібно було знайти склад в Києві для того, щоб там на деякий час можна було розмістити гуманітарну допомогу. І це буквально на початку війни, можливо, десь перші тижні березня. Як це зробити, коли я ніколи з таким не працювала?

Тоді я зателефонувала своїм друзям, подзвонила Гео Зантарая, і він домовився. Тобто люди безкоштовно надали склад, надали приміщення, надали людей, які працювали вдень і вночі, отримуючи гуманітарну допомогу і відправляючи її, як тільки можна було до Чернігова. Тому що, ви самі розумієте, наскільки тоді це було важко зробити маленькими партіями або великими. Це була постійна робота.

І в один момент мені зателефонували і кажуть, що все, нам не дають більше навантажувач, який, до речі, був з магазину поруч. І ми зв'язувалися з працівниками цього магазину і була така умова: якщо ви надасте нам колеса на той навантажувач, ми надамо вам можливість і далі його використовувати. В результаті я подзвонила своїм друзям, людям, які не мають взагалі ніякого відношення до спорту, і кажу: мені потрібні колеса. Вони знайшли все за дві години, і склад зміг далі працювати в своєму звичайно-незвичайному режимі.

Я деяких людей взагалі і не бачила жодного разу, але за той час ми стали дуже близькими, тому що це була ступінь довіри. Я не бачила людину, але я розуміла, що саме вона мені сьогодні може допомогти.

В Ужгороді я познайомилася з дівчатами, які також приїхали з дітьми. І це теж була така стовідсоткова довіра, тому що ми могли одна одній залишити дитину, коли треба було працювати. Ми й досі підтримуємо стосунки, хоча давним-давно всі роз'їхалися кожна в свій бік, але досі питаємо, як і коли ми зустрічаємось. Ці моменти неможливо забути.

Так, роботи було дуже багато, іноді опускалися роки, іноді було важко пояснити, чому саме так чи, чому саме таким чином. Частково багато гуманітарної допомоги ми відправили нашим хлопцям, які були в шпиталях. Це теж один із напрямків діяльності.

І щодо відсторонення від змагань РФ і РБ, то, звісна річ, ми постійно працювали в цьому напрямку – з перших днів війни і до останнього на Олімпійських іграх-2024. І я вважаю, що ця робота не повинна припинятися, розуміючи, що попереду зимова Олімпіада, і взагалі, що настав час змін в Олімпійській хартії і саме в цьому напрямку.

– Чи можна трохи розповісти, які основні обов'язки має радник Офісу Президента з питань спорту і які були найтяжчі виклики з цього приводу на початку повномасштабного вторгнення?

– Ну, з початком війни завдання було одне – відсторонення РФ і РБ від олімпійського руху, від спортивного руху. І це, мабуть, найтяжчий виклик – пояснювати, чому саме це повинно бути, пояснювати на кожному рівні. Я маю на увазі партнерам, організаціям, спортсменам, які, мабуть, не до кінця розуміли, що саме відбувається в нашій країні.

Це сотні зустрічей, сотні обговорень, це наради та спілкування, це напрямки, по яких ми повинні були працювати для того, щоб досягти своєї мети. І це найважливіше питання за останні роки, яке є саме в нашому спортивному русі. І я вважаю, що тут ми – наша країна, наші спортсмени та спортивні організації – можемо стати тими, чиї дії призведуть до певних змін в олімпійському та спортивному русі.

Іноді дуже важко було достукатися до деяких федерацій, іноді важко було достукатися до деяких організацій, але впевнено, крок за кроком, ми рушили в цей бік. Я не була прихильницею бойкоту Олімпіади, але в той самий час, як я казала всім, хто до мене звертався, поки що ми говоримо про неучасть олімпійців в Олімпійських іграх. І завдання спортсменів було тренуватися, а функціонерів – робити все для того, щоб наші атлети мали змогу виступати на Олімпійських іграх без РФ і РБ.

І я хочу звернути увагу, що під час війни наша країна зробила все можливе і неможливе для того, щоб українські спортсмени дійсно брали участь в Олімпійських іграх. І це не тільки відсторонення, це і організація тренувального процесу, це і фінансування, це і міжнародні старти. Багато чого було пророблено, і це ще раз доказує, що спорт є важливою складовою життя нашої країни.

– Ви сказали, однією з основних задач після того чорного дня 24 лютого було відсторонення спортсменів країн-агресорок від змагань. Як ви вважаєте, наскільки продуктивно нам вдалося це зробити і які дії українського керівництва були вирішальними?

– Я вважаю, що продуктивно, тому що ми не бачили РФ на Олімпійських іграх. Результат говорить сам за себе. Ми робили все, доводили на всіх рівнях, що це неможливо, щоб спортсмени, які підтримують політику війни, брали участь в Олімпіаді. Я вам скажу, що я особисто, мабуть, десятки разів прочитала Олімпійську хартію для того, щоб довести, що це неможливо і суперечить навіть тим постулатам, які на сьогодні є в хартії.

Я знаю, що Гео Зантарая проводив неодноразові зустрічі з Комісією атлетів, доводив нашу точку зору, що ми опрацювали питання біженців, яке просто підірвало русню, коли він сказав про це на форумі атлетів. Якщо ці люди, ці спортсмени дійсно є прихильниками Олімпійського руху, то в них є можливість виступати за команду біженців. І буквально наступного дня в РФ через це просто стався інформаційний вибух, вони не могли цього пережити. Мовляв, яким чином, як так, і чому саме піднімається це питання?!

Ми зустрічалися з Тоні Естанге, проговорювали те, що наша команда повинна бути на Олімпійських іграх в Парижі, що ми повинні вголос про себе заявляти і що ми впевнені, що оргкомітет не допустить участі РФ в Іграх-2024. Нами були надані сотні прикладів того, як порушуються критерії, розроблені Міжнародним олімпійським комітетом. Все це надсилалося в МОК і так само в оргкомітет Олімпійських ігор в Парижі.

Ми в дуже гарних стосунках з мером Парижа Анн Ідальго. Це людина сильної волі, яка ні на крок не відступилася від свого принципу, що росіяни не бажані гості на Олімпійських іграх, їх не чекають на змаганнях в Парижі. Так само пані Ідальго приїжджала в Київ, Гео Зантарая організував зустріч на базі "Локомотива", яка постраждала від ракетного удару, і, на жаль, тоді загинула одна людина.

І було прийняте рішення, що мерія Парижу допоможе у відновленні цієї спортивної бази. І на сьогодні вже є домовленість і є вже певні кроки і результати щодо фінансування у розмірі 120 тисяч євро саме цієї бази. Це проект двох мерій – Києва та Парижу.

Нещодавно пані Ідальго була знову в Києві, вже вп'яте, разом зі своїм заступником П'єром Рабаданом, який опікується спортом і в минулому був капітаном збірної країни з регбі, дуже відомий у Парижі та Франції. Він так само на власні очі побачив наслідки ракетного обстрілу бази.

Куди б ми не приїжджали, навіть якщо я їздила у відрядження як заступник мера Києва, то всюди опрацьовували питання саме відсторонення РФ і РБ від Олімпійських ігор. Особливо важливо це звучало у Франції, у розмові з нашими французькими друзями. І всюди я отримувала всебічну підтримку.

Але для того, щоб досягти результату і нас почули, просто треба говорити зі всім світом. На прийомі у мера Лілля пані Обрі і під час зустрічі з журналістами газети Le Monde і Георгій Зантарая, і я розповідали, що саме відбувається в нашій країні, як наші спортсмени готуються до Олімпійських ігор. Це потрібно було робити, щоб більше людей дізнавалося про це.

У мене був виступ на відкритті міжнародного легкоатлетичного старта в місті Лілль. Це запропонував Філіпп Ламблан, який є організатором цих змагань. Він сказав: "Олено, на змагання прийде три тисячі людей і сотні тисяч тебе побачать по телебаченню, тому, я думаю, що ти повинна сказати, що відбувається".

І з одного боку, це було важко, тому що ти переживаєш все дуже емоційно, ти розумієш, що зараз знаходишся тут, де свято спорту, де показують гарні якісні результати, а у твоїй країні йде війна. З іншого боку – необхідно було донести людям, що зараз відбувається і як ми всі разом можемо це виправити. І дуже-дуже важливо використовувати будь-який момент, щоб говорити, говорити, говорити.

Ми нещодавно зустрічалися на Форумі спортивної дипломатії з Домініком Гашеком. Я дуже йому вдячна, тому що він з самого початку підтримував нашу країну і висловлювався щодо відсторонення РФ і РБ від спортивного руху.

Ми з ним сконтактувались ще, мені здається, в квітні 2022 року і запросили його на зустріч з нашими діточками. І разом з Ігорем Жовквою була проведена зустріч в посольстві. Ми достатньо давно спілкувалися, але напряму ніколи не мали можливості.

А на Форумі спортивної дипломатії побачилися і він проговорив таку дуже, як на мене, конструктивну річ, що ми повинні мати плани А та Б для того, щоб стратегічно розмовляти з нашими партнерами. Багато чого було зроблено і багато чого нам ще потрібно зробити.

– Але чимало федерацій вже допустили росіян до своїх змагань. Серед них такі, зазвичай, медальні для України дзюдо та фехтування. Що нам потрібно робити у таких випадках?

– Я вважаю, що необхідно ще більше працювати з міжнародними федераціями, ще більше працювати з національними федераціями, для того, щоб змінити думку, виправити її і рухатися в напрямку відсторонення і в напрямку змін. Це дуже важливо.

Так, ми чули, що зараз у світі 80 військових конфліктів. Так, ми чули, мовляв, чому Україна, а чому не ми? Але ж ми змогли відстояти Олімпійські ігри. Так само треба працювати і в міжнародних федераціях. Треба працювати і спортсменам, треба працювати і президентам, треба працювати нашим представникам, які зараз знаходяться за кордоном в тих чи інших установах чи організаціях, які стикаються з міжнародними федераціями.

Тобто це повинна бути стратегія. І крок за кроком йти, дотримуючись цієї стратегії. Мене вразило, скільки країн в Міжнародній федерації фехтування проголосувало за повернення росіян. Це для мене був шок. Тому що такі очевидні речі, які зараз відбуваються, на жаль, не зрозумілі. Тобто не розуміють люди, що ми дійсно захищаємо світ. Ми дійсно захищаємо Європу. Зараз ми – дійсно та стіна, яка надає їм можливість жити мирним життям. І це дуже прикро.

Треба пояснювати, що де б не була Росія, там завжди хаос. Скільки було скандалів, пов'язаних саме з їхніми спортсменами, саме з їхньою організацією, саме з їхнім представництвом. І про це ми повинні нагадувати. Ми повинні нагадувати, що ці люди не можуть змагатися чесно. Про це саме йде мова. Тому що Олімпійський рух – це саме про чесну боротьбу.

А яка може бути чесна боротьба, ми вже бачили у 2014 році на Олімпійських іграх в Сочі. І цей механізм, який надав можливість Путіну підняти свій рейтинг завдяки Іграм, які потім розглядали як найбрудніші Олімпійські ігри. Адже скільки було допінг-скандалів і які нереальні вони видумували схеми для того, щоб їхні спортсмени могли пройти так званий чистий допінг-контроль.

Це жах взагалі. І про це теж потрібно говорити. І потрібно говорити не тільки з міжнародними організаціями, потрібно говорити із ВАДА, потрібно говорити з іншими організаціями, які тим чи іншим чином дотичні до цього. Повинна бути стратегія. Стратегія на декілька кроків вперед для того, щоб ми могли рухатися в заданому напрямку і заданим темпом.

– Цікаво, як, на вашу думку, діяти українським спортсменам у ситуації, коли треба змагатись з представником РФ? Бо хтось відмовлявся виходити проти агресорів, а хтось навпаки палав бажанням вийти проти нього і показати свою силу. Я розумію, що це суто гіпотетична ситуація, і у легкій атлетиці, слава Богу, немає таких проблем, завдяки позиції голові World Athletics. Але чи змогли би ви вийти в сектор проти росіянок?

– Ви знаєте, я сама собі ставила це питання, і скажу: ні. Ні, я не те, що не змогла б вийти. Мені здається, що це неможливо. Це просто неможливо. Я собі не уявляю, як би я вийшла змагатися проти росіянки.

Можливо, я кажу такі неправильні речі, але ніщо б не змусило мене вийти. Ніякі гроші, ніякі місця, ніякі наступні кроки. Я б не вийшла. Я б не вийшла, тому що це неможливо. Це б погано закінчилося для росіянки.