"Когось поламає": російська окупація та болі в ногах не завадили легкоатлету з Херсона дострибнути до медалі ЧС

Переможець "Діамантової ліги" та Європейських ігор легкоатлет Андрій Проценко лише у 34 роки примудрився дістатися до п'єдесталу чемпіонату світу, відразу звернувши на себе увагу світових ЗМІ. Адже 40 днів титулований стрибун у висоту провів у російській окупації в Херсонській області, і американці були вражені, як за таких умов можна було закласти фундамент для бронзової медалі на ЧС-2022.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Андрій розповів про біль у ногах під час змагань в Юджині, італійського чемпіоні, який дав притулок родині з Харкова, пошук квартири в Польщі та як його зустрічали на перших стартах після окупації та початку повномасштабної війни з Росією.

– Перший турнір після перерви був у червні у Німеччині. Зустрічали мене тепло та доброзичливо. Розпитували, що та як, як моя сім'я, як родичі. Усі начебто розуміють, що відбувається у нас у країні і хто в цьому винен.

– А за відчуттями змагання після повномасштабної війни якось відрізняються від мирного часу?

– Просто більше людей впізнає, тому що ми на слуху через цю ситуацію. І люди підтримують, як можуть. Зустрічають українськими слоганами "Слава Україні!" Хоча вони не є українцями, але таким чином намагаються висловити свою підтримку. Наприклад, нас так зустрічали на стадіоні у США під час чемпіонату світу з легкої атлетики-2022 у Юджині. Я йшов на розминку і люди таке говорили.

– Коли ви зрозуміли, що незважаючи на війну, 40 днів в окупації та відсутність нормальної підготовки, змогли набрати досить гарну форму?

– Напевно, на останньому перед чемпіонатом світу старті в Бельгії, коли стрибнув 2,26 метра і зробив непогані спроби на 2,30 м. І коли летів у США, то не припускав, що я готовий стрибати вище за цю висоту. Я їхав до Юджина проходити кваліфікацію, тому що на шести попередніх літніх чемпіонатах світу я не потрапляв до фіналу.

– І як під час свого сьомого чемпіонату змогли зібратися?

– Їхав і думав лише про кваліфікацію, бо якщо починаєш уявляти, що буде у фіналі, то дійти до нього вже чогось не вистачає. Минулого року на Олімпійських іграх-2020 я був упевнений, що пройду кваліфікацію, адже 2,29 метри я стрибав у сезоні. Але чогось розслабився раніше, ніж треба, і це зіграло злий жарт. А на чемпіонаті світу у кваліфікації все було гладенько, спокійненько.

Так легко пройшов до фінал, що мене це тішило. Але потім, звісно, емоції переповнювали, і першої ночі спав погано. А коли вийшов на фінал, то спочатку литковий м'яз не давав стрибати, віддавав у ахілл. І доки не розігрів, дуже важко було розстрибатися. Також був попутний рвучкий вітер, через що з розбігом виникали проблеми.

До кінця змагань все вже підібрав, склав, але витратив багато сил, пробних спроб і, мабуть, здоров'я, бо зараз лікую ахілли. На чемпіонаті світу вони не так сильно турбували, а тут повернувся зі США, почав тренуватись, а вони болять. Сподіваюся, що ситуація покращуватиметься, тому що в мене попереду дуже багато стартів, і не знаю, як їх стрибатиму.

10 серпня у мене запланована "Діамантова ліга" в Монако, а потім – чемпіонат Європи. Я підтвердився на ці турніри ще до чемпіонату світу, коли нічого не боліло. І зараз відмовлятися затратно. Тим більше у цій ситуації.

– Якщо на шляху на чемпіонат світу ви не особливо думали про п'єдесталь, то під час змагань включилися у боротьбу за перемогу.

– На висоті 2,33 метра була хороша спроба. І плюс емоцій вистачало, щоб дотиснути, взяти висоту та боротися до останнього. Я пропускав, щоби була можливість поборотися за перше місце. Тому що 2,35 для мене нічого не змінювало. Плюс, коли ти пропускаєш висоту, то стимулюєш себе емоційно – заганяєш у стресову ситуацію, і це допомагає виплеснути більше енергії на стрибок. Це вже психологія. Когось поламає, а когось, навпаки, – мотивує.

Коли стрибнув 2,33, то великої впевненості, що буду з медаллю, у мене не було. Бо ще не стрибав італієць Тамбері, американці, майбутній чемпіон Баршим та кореєць Ву. Я розумів, що розслаблятись рано, треба боротися далі. Але перспектива була, надія була. На 2,35 стрибки не дуже вийшли, а на 2,37 була непогана спроба, але не взяв. Не цього разу...

Але нічого, як самі сказали в одному з інтерв'ю, ви – як вино, з віком тільки краще.

– Так (сміється). Може, це я, до речі, від тренера почув. Він любить таке.

– Що сказали олімпійському чемпіону італійцеві Джанмарко Тамбері, коли зрозуміли, що у вас "бронза", а він – повз медаль через більшу кількість спроб?

– Він мене привітав, а я сказав: "Дякую". Особливо нічого не говорили один одному.

– Просто здалося, що ви обернулися на табло, а потім був якийсь невеликий діалог.

– Чесно – не пам'ятаю. Просто мені вже давали прапор і кричали, щоб я його взяв, а я пішов до Тамбері. Через це й обертався і казав їм: "Зараз. Зараз я прийду". Найімовірніше, так і було (посміхається).

До речі, на зимовому чемпіонаті світу-2022 Тамбері підтримував мене та Богдана Бондаренка – малював український прапор на плечі та писав наші прізвища. Можна сказати, що він стрибав за нас і посів третє місце. І багато ЗМІ після літнього чемпіонату світу наголошували на цьому моменті. Мовляв, карма... Або якось так, що тоді він стрибав за нас на "бронзу", а тепер я посів це третє місце, посунувши його на четверте.

– Ви обговорювали з ним ситуацію в Україні, адже він вас так підтримував?

– Мені було проблематично щось обговорювати, адже я до ладу не знаю мови. Зараз активно навчаю, але все одно ще тяжко. Але справді Джанмарко був одним із перших, хто написав після початку повномасштабної війни, і спитав, яку допомогу він може надати.

Я чув, що Тамбері також писав і Богдану Бондаренко. У результаті у його тата кілька місяців жила спортсменка з Харкова разом із дитиною. Зараз вони вже поїхали до Прибалтики, а тоді вони її дали притулок і намагалися якось допомогти. Вони сильно не афішували, і мало хто знає про це. Але це чудово і великий плюс йому від усіх нас, українців.

– У кваліфікації чемпіонату світу брали участь два українці. Добрі стрибки показував Олег Дорощук. Коли в секторі ти не один представник від країни трохи простіший? Адже раніше ви виступали на змаганнях із Богданом Бондаренком.

– У серпні на чемпіонаті Європи стрибатиме і Богдан Богдаренко. Він уже відібрався. По сезону стрибав небагато, але стрибки перспективні. І Дорощук також буде.

– Така можлива ситуація, як у жіночій висоті, коли у фіналі борються одразу три українки.

Але у дівчат там ще є три українки, які могли б потрапити на чемпіонат світу і не потрапили.

– Якщо повернутися до Дорощука, наскільки він мав високі шанси пройти кваліфікацію на чемпіонаті світу?

– Якби він взяв 2,25 метри з першої спроби, то був би у фіналі. 2,28 теж міг брати. Я просто його спроб не бачив, був сконцентрований на своєму. На попередніх стартах я йому підказував, спілкувався, а в Юджині трохи відсторонився. Він, звичайно, дуже хотів потрапити у фінал і дуже засмутився. Але потім, коли дізнався, що в мене вже сьомий чемпіонат світу, і я вперше у фіналі, йому стало трохи легше (сміється).

– Після "бронзи" чемпіонату світу-2022 ви були просто нарозхват у іноземних журналістів. Що найчастіше питали?

– Найчастіше цікавилися, як я готувався в умовах окупації. Навіть про виїзд із захопленої території не так розпитували, як про підготовку. Але цим цікавилися не лише ЗМІ, а й звичайні люди. Ми потім спілкувалися з американцем, який приїхав на чемпіонат як уболівальник і зустрів нас під час прогулянки.

Коли цей американець побачив, за яких умов можна готуватися до чемпіонату світу, то був у шоці. Адже та сама штанга була зроблена в селі з підручних матеріалів, а бігав ґрунтовою доріжкою просто в поле. Стрибати у висоту взагалі не було змоги. Але це був підготовчий період, і потім мені допомогло, що я виїхав, і з'явилися умови для тренувань.

Я сам не сподівався, що зможу підготуватись до чемпіонату світу на такому високому рівні. У США планував показати все, що зможу на той момент, а на чемпіонаті Європи вже боротися за медаль. Тепер же на Європі планочка піднімається, але оскільки після чемпіонату світу почало все хворіти, то виникають сумніви.

– Як вас зустрічала команда після медалі у готелі?

– Їй довелося на мене чекати, тому що була довга процедура – прес-конференція, допінг-контроль. А потім поки що вибрався з цих лабіринтів... Але команда дочекалася, вийшла з готелю, зустрічала гімном України. Було дуже приємно, таке запам'ятовується назавжди.

– Як святкували?

– Напевно, прогулянкою по Юджін наступного дня. У мене до обіду було трохи вільного часу, бо потім було заплановано нагородження, скільки інтерв'ю, ходив дивитися виступ наших висотниць. Теж був насичений день.

– Багато українських спортсменів, які побували на змаганнях у США після початку війни з Росією, розповідали, що місцеві жителі підходили до них прямо на вулиці та висловлювали свою підтримку. До вас зверталися?

– Коли виходив в українській формі, то до нас багато хто підходив, вітав. Намагалися підтримати. Говорили "Слава Україні!" і показували, що також вболівають за нашу країну.

Бувало питали, в якому вигляді програми я виступаю, і казали, що болітимуть. Бажали удачі. Було таке, що ми з Олегом йшли на стадіон і люди попросили з нами сфотографуватися. А потім після фіналу знайшли мене в Instagram та надіслали це фото, мовляв, ось вони зі мною сфоткалися, і я потрапив у призи (посміхається).

– А де ви зараз живете та готуєтеся?

– Зараз я з сім'єю осів у польському Лодзі. Спочатку винаймали там тимчасове житло, але потім знайшли квартиру на тривалий термін. Тому всі поїхали на збір до Мюнхена, а мені потрібно було знайти житло для родини. З чемпіонату світу я прилетів до Франції, де ми взяли машину, і два дні діставалися Польщі, зупиняючись на ніч у Німеччині.

Дорогою до Лодзя зарезервували тимчасове житло, а потім довго шукали постійне. Перші тижні нічого не могли знайти, тому що проблеми з мовою, плюс багато хто не хоче з маленькими дітьми. І більше хочуть місцевих, а не українців і щоб могли підтвердити заробіток.

До того ж, зараз тут дуже багато українців. Житло тільки з'являється і дуже швидко зникає. А без знання польського тяжко. Телефонуєш і на суміші української, англійської та польської намагаєшся пояснити, що тобі потрібно.

– Так, у Польщі зараз дуже багато українців. І київське "Динамо" осіло у Лодзі, минулого тижня проводило там матч зі "Штурмом".

– Я не стежив за футболом, але бачив, що вболівальники ходили з конвоєм поліції. Може, то були й австрійці. Вони співали якісь пісні та було дуже багато поліції. Напевно, стільки ж, скільки й фанатів.

– Чи продовжуєте стежити за тим, що відбувається в Херсоні?

– Звичайно, стежу. Мене хвилює, що відбувається у Херсоні та взагалі в Україні. Розповідають, що ситуація там приблизно така сама, як і була. Виїздів на підконтрольну територію зовсім небагато. Більшість якщо їде, то вже через Крим. Є начебто можливість через Запоріжжя, але там різні нюанси. Буває, що на пунктах перепустки стоять днями. Квартира в Херсоні? З нею теж, начебто, все в порядку поки що.

Раніше OBOZREVATEL розповідав, як український переможець "Діамантової ліги" застряг в окупації, де намічалися проблеми з їжею.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі Obozrevatel. Не ведіться на фейки!