"Кайфувати від свідомого кермування": історія чемпіона та тренера Василя Кобенка

Василь Кобенок у 2017, 2018 і 2019 роках взяв чемпіонські титули українського міні-ралі. Він є багаторазовим учасником різноманітних автомобільних змагань з автокросу та ралі й багаторазовим призером і чемпіоном як окремих етапів, так і автоспортивних сезонів.

Відео дня

Більшу частину своєї кар’єри Кобенок також тренує інших спортсменів різного віку та розробив спеціальну методику підготовки чемпіонів, яка зробила його одним із найефективніших тренерів українських автоспортсменів.

Про особливості автомобільного спорту та трансформацію чемпіона в успішного тренера він розповів в інтерв’ю.

Про автомобільний спорт

– Автомобільний спорт і авторалі – це спосіб для водія вийти на новий рівень?

– Авторалі не просто новий рівень водіння. Це не лише про машини. Це свого роду мистецтво. У цьому спорті немає усталеної формули: роби тільки так – і досягнеш успіху. Дуже важлива психологія, готовність до розвитку і творчий підхід. Якщо ти потрапив у цей спорт – то закохався. Далі звідти вирватися складно.

Ти починаєш вчитися і здобуваєш певну базу. Потім вона плавно трансформується на етапи розвитку. Хоча розуміння техніки, автомобільної інженерії та автомобільного розвитку безумовно також важливі. Плюс – вміння розуміти себе і своє тіло, свої реакцію, свою взаємодію з автомобілем. Команда спеціалістів, які організовують весь процес та готує автомобіль. Все це – окремі мазки, з яких складається унікальна картина успіху.

– Це дорогий вид спорту?

– Безумовно. Але це не означає, що займатись ним можуть лише заможні люди. Потрібно вміти знаходити партнерів і вибудовувати співпрацю із ними.

Я у цей спорт прийшов ще на початку 2000-х, 15-річним підлітком. Буквально випадково потрапив у школу екстремального водіння у рідному місті. Побачив, як мої однолітки там займаються – вже не просто керують автомобілем, а виконують певні фігури. Теж захотів так навчитись.

Спробував. Сподобалась сама атмосфера – машини, їх звуки, запах бензину. І відчуття за кермом – цей кайф, який відчуваєш, коли керуєш автомобілем. Ну, а далі почав досягати певних результатів, зрозумів, що можу передавати знання. Зараз вже приходжу до того, що бути тренером мені подобається навіть більше. Коли ти бачиш, як допомагаєш іншим кайфувати від свідомого керування автомобілем.

– Свідомого – це як?

– Керування автомобілем може бути свідомим і неусвідомленим. Неусвідомлене – коли люди приходять і кажуть: "Хочу газувати, їхати вперед – і все". Людина не розуміє, що робить за кермом, просто подобається сам процес, коли є якась швидкість.

Свідоме – це коли ти щось робиш, і розумієш, до чого призведе кожен твій рух. Коли маєш план і контролюєш ситуацію. Фокусуєшся на дорозі, прогнозуєш потенційно небезпечні ситуації, контролюєш свої емоції (уникаєш агресії чи паніки за кермом) тощо. Щоби зрозуміти величезну різницю між двома цими видами водіння потрібно багато часу і досвід. Цей шлях не всі готові пройти. Але ті, кому це вдається – досягають чемпіонства, та для них суть вже не в цьому. Їх просто неможливо відірвати від процесу.

Про тренерство

– Далі, коли накопичуєш достатньо топового досвіду, з’являється готовність ним поділитись?

– Так. Але бути спеціалістом своєї справи й вчити інших – це дві різні речі. Тому що ти можеш бути чемпіоном навіть міжнародного класу, але не мати розуміння, як передати свої знання чи бажання ними ділитись. Потрібно хотіти та вміти навчати.

Я не з заможної сім'ї, і мої батьки були не проти, щоби я займався автомобільним спортом. Мовляв, хочеш – займайся. Але вони не розуміли, навіщо це мені, і фінансово підтримати це захоплення не могли. Тому довелося крутитися самому – і заробляти, і шукати тих, хто зможе мені допомогти, і знаходити партнерів. Так вийшло, що я від початку кар’єри вчився конструктивному підходу і хотів розвиватись. Завжди на моєму шляху зустрічалися ті, хто був готовий підтримати. Я хотів щось людям давати натомість і чимось ділитися. Тому знань і досвіду ніколи не приховував.

Потім прийшло усвідомлення, що коли вчиш когось, сам ростеш, як спортсмен. Коли займаєшся спортом, іноді робиш щось і не розумієш, чому: тренер сказав – значить треба. А коли починаєш когось тренувати – усвідомлюєш, чому і як це працює. Це дає зовсім інший результат. Я в цьому спорті з 2003 року. І тим, кого треную, я завжди кажу: ми вчимося разом.

– З якого віку можна починати займатись автоспортом?

– Десь років з п’яти. В такому віці вже можна пробувати або автомобільний крос, де діти можуть займатись на машинках, подібних до мінібагі, або картингом.

Але тут важливо пам’ятати одну річ. Іноді ми, батьки, намагаємося дітям нав'язати те, чого хочемо самі. Типу ось я в дитинстві мріяв про автомобілі – і ти, дитино, мусиш про них мріяти. Але тягти в автоспорт дитину, яка цього не хоче, не варто. Задача тренера абстрагуватись від думки батьків і зрозуміти, чи подобається дитині цим займатись, чи ні.

Бо нав’язати знання дитині, яка їх зараз не хоче – неможливо. А от зламати психіку – запросто. Я довго працював із дитячою командою і бачив такі випадки. Точно знаю, що коли батьки чують свою дитину і підтримуються її інтереси – це зовсім інша якість розвитку і зовсім інший результат.

– Коли можна починати займатись дорослим?

– Коли завгодно. Це спорт, яким можна займатися, допоки дозволяє здоров’я, зір та допуски до змагань. Наприклад, один з моїх учнів Ігор Білоусов – п'ятикратний чемпіон України – до мене прийшов, коли йому було 45 років. У нього була лише правильна цивільна база водіння і бажання. Ще один учень – Олександр Кузнецов – прийшов у спорт у 2017 році, коли йому було 38 років. Теж чемпіон України 2019 року.

Я займався з різними людьми – від дітей і підлітків до уже дорослих спортсменів. З усіма все було по-різному. Але головне – знайти підхід. Когось треба підлаштовувати, комусь – переламати якісь звички, які заважають розвиватись.

Коли ми починали в школі екстремального водіння, мій перший тренер – Валерій Грубальський – закладав у нас, що важливо мати силу духу, не зупинятися, головою своєю крутити на 360 градусів і нікого ні у чому не звинувачувати. Тому, що ти відповідальний за свій результат. Тепер вже я розумію, що так він заклав основи конструктивності.

Про психологію чемпіонів

– Психологія в автоспорті важлива?

– Дуже. Від неї залежить результат. Є такий вираз: "Перегорів зі старту". Тобто подумки людина себе постійно на щось налаштовувалась, чогось боялась, плюс – у тренувальний процес вкладалась на максимум. І коли вийшла на старт – психологічно згоріла. Значить, у процесі підготовки до змагання щось відбувалось неправильно.

Задача тренера також і в тому, щоби правильно налаштувати людину, зрозуміти її страхи і навчити працювати з ними. Це впливає на процес змагань, на те, як людина тримає темп. Чи психологічно вона готова гнати на швидкості 120 км на годину чи може більше? Чи зможе витримати високий темп весь процес? Чи не боїться скидати темп за потреби?

– Є ті, кого ви ніколи не тренуватимете?

– Якщо людина сама до мене приходить, значить, вона вже має бажання вчитись. А бажання – це головне. Тому я майже ніколи нікому не відмовляю. Крім людей, які вперто не хочуть змінюватись.

Щодо страхів. Знаєте, іноді бувають такі страхи, які можуть здаватись банальними. Але вони дуже впливають. Буває, працюєш з кимось довго і наполегливо, а от він чи вона боїться тиснути на педаль газу – і все. Страх старту є практично у всіх людей. І він зберігається все життя. На старті майже у всіх є мандраж, рівень хвилювання такий високий, що аж дихання перехоплює.

Страх швидкості часто виникає від нерозуміння того, що може відбуватися на такій швидкості. Є ще страх від невпевненості. Коли людину постійно хвилюють питання "А чи зможу я?", "А чи достатньо у мене знань?". Дуже багатьом бракує підтвердження своїх досягнень. І це вже моя задача, як тренера, сказати, що відчувати невпевненість – це нормально. Зараз ти їдеш так. Це нормально, що у тебе зараз такий результат. Ти можеш бути впевнений у собі. А впевнений – це значить, що ти можеш тиснути на газ.

Я калібрую як людина відчуває себе, і в машині, і в реальності. Кожна людина унікальна. Кожен досягає своїх результатів, тут не треба рівнятись на інших. Це не про те, щоби потакати та балувати. Це про те, що кожен має в собі, що розвивати. Вірю, що багато людей можуть досягти високих результатів, якщо має бажання. Просто десь є етапи, коли все дається легше, а є такі, коли важко і потрібно докладати зусиль.

– Всі ці психологічні аспекти ви враховуєте у своїй тренерській роботі?

– Так. Помилка українських спортсменів, особливо на початку кар’єри, часто виходить з того, що пріоритетом є техніка, а не майстерність пілота. Але змагання виграють люди, а не машини. Тому наголошую, що до кожного потрібен свій підхід і потрібно враховувати психологічні особливості пілота.

Ну, і на першому місці безпека: все має бути безпечно, але швидко. Це формує темп. З темпу виробляється швидкість. Усе це дає кайф від усвідомленої їзди. Коли ви їдете в усвідомленому темпі й усвідомленій швидкості, розумієте, як проїжджаєте повороти, як тиснете на газ – ви отримуєте задоволення від керування. І це працює на ваш результат.

Завдання тренера – допомогти мінімізувати непотрібні наслідки й уникнути серйозних аварій, несправностей, непотрібних знайомств, розкидання енергії, часу в різних непотрібних напрямках. Створювати передбачувані ситуації, щоб закласти основи випереджальних дій.

Так формується правильний чемпіон, який домагається не тому, що пощастило, а тому, що в нього побудована правильна стратегія розвитку.