Відео дня
"Проходив пекло у гарячих точках": мати Героя України та призера ЧС – про інтуїцію сина, дзвінки з фронту та звістку про загибель
Наприкінці серпня у боях із російськими окупантами на Донбасі загинув кандидат у майстри спорту з дзюдо та призер чемпіонату світу з бойового самбо Вадим Зеленюк. Маючи за плечима безліч спортивних здобутків, боєць із Хмельниччини зробив успішну військову кар'єру, дослужившись до майора елітного спецпідрозділу НГУ "Омега", отримав Героя України за захист своєї держави і, за словами мами Ніни Зеленюк, мріяв про родину та власну справу. Але його життя обірвалося в 34 роки...
У розмові з OBOZREVATEL Ніна Семенівна розповіла про характер українського спортсмена і захисника, згадала той страшний день, коли дізналась про загибель сина, а також підкреслила, наскільки важливим для нього був спорт.
– Усе починалось із вільної боротьби, потім Вадим почав ходити на дзюдо. А вже коли після закінчення 9 класів він переїхав навчатися до Києва, вступив до Національного університету внутрішніх військ, то зосередився безпосередньо на таких видах єдиноборств, як рукопашний бій, бойове самбо. І ці види спорту представляв уже від імені військових структур.
Потім він вступив до спортивного клубу "Динамо" і саме від них брав участь у всіх змаганнях, посідав призові місця на турнірах із самбо, бойового самбо та рукопашного бою.
– Чому Вадим обрав саме військову кар'єру, а не суто спортивну?
– Він пов'язував їх – військову та спортивну. Хоча, звичайно, спортивна для нього була важливіша, він це дуже любив і йшов до цього з дитинства. Він жив спортом і не міг по-іншому. Але після початку війни з Росією, звичайно, на перше місце вийшла військова кар'єра. Він виїжджав на завдання ще з 2014 року, оскільки був у складі спецпідрозділу "Омега" Національної гвардії України.
– Спілкувалися з друзями Вадима у Києві та дізнались, що він ще й на постійній основі займався моржуванням. Звідки взялася у нього ця звичка?
– Це все від спорту. Йому з дитинства подобалось обливатися холодною водою, а в Києві вступив до клубу моржів і завжди любив потішити маму фотографіями. Скидав, як він купався взимку. Йому це дуже подобалось. І разом із тим – це спортивний і здоровий спосіб життя, який він дуже любив, цінував і вів особисто.
– Всі, хто згадував Вадима, підкреслювали, що він був дуже розумний і міг зробити кар'єру фактично у будь-якій іншій сфері.
– Так, він був дуже наполегливий, цілеспрямований. Насправді у нього була дуже розвинута інтуїція. І все, за що він брався, мав доводити до кінця. І все у нього виходило. Він ставив собі дуже високу планку й дуже високі цілі у житті. Я знаю, що всі його мрії здійснилися б, якби не захист рідної землі.
– А про що він мріяв, якщо можна розповісти?
– Мати свою справу, мріяв про власний спортивний клуб, бо він дуже любив діток і йому подобалося їх тренувати. Звичайно, мріяв і про власний будинок. Насправді він багато чого встиг досягти. Але найголовніша мрія не здійснилася, бо життя обірвалося дуже рано – у 34 роки. Він обіцяв, що все буде, буде родина, мріяв про це і, можна сказати, що вона вже була у перспективі. Але, на жаль, всі мрії залишилися з ним.
– Не було спроб відмовити його від військової кар'єри? Особливо після початку війни у 2014 році.
– Знаєте, по-всякому було. Але знаючи свого сина, знаючи його ставлення до життя, він не зміг би вчинити інакше. Бо він дуже любив Україну, і не було мови, щоб навіть просто поїхати на роботу за кордон. Він жив Києвом, жив життям України. Звичайно, і військовим теж. І все у нього виходило. У нього були навички до всіх видів зброї. Він це знав і вмів, тому навіть не йшлося, щоб він не став на захист рідної країни.
– Уже під час повномасштабної війни Вадим пройшов найгарячіші точки – Ізюмський напрямок, Сєвєродонецьк... Ви знали про його роботу?
– Раніше він нам нічого не розповідав, хоча, звичайно виїжджав на всі свої завдання. Вперше серйозно про це сказав у перший день повномасштабного вторгнення. Він дуже сильно хвилювався за нас, тому зателефонував і сказав, що все дуже серйозно почалось. Але не зізнався, що вже перебуває десь у гарячій точці. Звичайно, ми все одно непокоїлися і просили, щоб він себе беріг.
Але він завжди казав, що все буде добре, і завжди писав: "Мамо, люблю, цілую. У мене все добре". І нас просив: "Бережіть себе". Він був дуже добрим і щирим. Насправді він дуже багато всім допомагав, допомагав своїм друзям під час цієї війни. А сам проходив справжнє пекло в усіх цих гарячих точках. Але хто, як не вони – спеціально підготовлені підрозділи? Оскільки багато людей не готові були до такого вторгнення, до такої серйозної війни.
Ми не очікували такого, не було якогось передчуття, що з Вадимом може щось трапитись. Ми завжди за нього були спокійні, тому що з дитинства він був цілеспрямованим – і завжди у нього все виходило. Постійно досягав своєї мети... Але, на жаль, мабуть, на небі теж потрібні такі янголи – герої, які будуть захищати нас звідти. І я пообіцяла, що буду такою ж само сильною, як і він.
– Коли ви дізнались про загибель Вадима? Знаю, що трагедія сталася під Авдіївкою.
– Так, під Красногорівкою 22 серпня. Це був понеділок. А напередодні, у неділю, він ще телефонував. Оці останні два місяці – липень і серпень – коли він їхав на завдання, завжди знаходив можливість буквально на хвилинку набрати мене й сказати: "Мамо, у мене все добре. Не хвилюйся. Ти як?" Він був зі мною у дуже тісному зв'язку. Але я не відчувала, що так буде...
Спочатку повідомили не мене. Спершу подзвонили доньці. Ми з татом були вдома, бо перебували у відпустці. Вона зателефонувала десь о третій, запитала, де ми, і попросили бути вдома, сказала, що зараз приїде. Я відразу відчула, що вже дзвонили, бо вона ніколи раніше так не говорила. І я подумала: "Все, мабуть, Вадима немає".
А 26 серпня, у п'ятницю, нам його привезли додому. Слава Богу, що ми його побачили, змогли його поцілувати і провести останньою життєвою стежиною.
На відспівуванні було багато його друзів, спортсменів. Мабуть, вони приїхали прямо з гарячої точки і привезли його. Завдяки їм, думаю, ми змогли востаннє побачити Вадима. Бо бувають різні випадки. А ми змогли його побачити й провести як потрібно. Для нас це було головне. Якби його тіло не знайшли, навіть не знаю, наскільки було б важко.
– Знаєте, не хочеться закінчувати на такій сумній ноті. Можливо, згадаєте якусь історію про Вадима, яка піднімає настрій?
– Вадим дуже любив життя у всіх його проявах. Любив відпочивати, зустрічатися з друзями і їздити на природу. Остання наша з ним приємна зустріч була, коли ми разом поїхали відпочивати. Татові виповнилось 60 років, і він зробив нам такий подарунок. Ми поїхали на відпочинок усі втрьох. І це були такі дні, які не забудеш ніколи.
У відпустці ми провели тиждень разом за всі ті роки, що він мешкав у Києві. Він дуже рідко приїжджав додому, тому що військова робота і спортивна кар'єра забирали дуже багато часу. І цей відпочинок – найліпша згадка за останні роки.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!