Беленюк – про "золото", скандали з українцями на Олімпіаді, Скабєєву і бажання стати мером Києва. Ексклюзив
Віртуальний меморіал загиблих борців за українську незалежність: вшануйте Героїв хвилиною вашої уваги!
Збірна України посіла 44-е місце в загальному заліку на Олімпійських іграх 2020 року, які нещодавно завершилися в Токіо. Наші спортсмени завоювали 19 нагород. І якщо за кількістю медалей ми поліпшили свій показник порівняно з турніром у Ріо у 2016-м, то ось "золота" в нашій скарбничці опинилося рекордно мало.
Єдиним олімпійським чемпіоном на японських Іграх став борець Жан Беленюк. Він підтвердив статус головного фаворита у своїй ваговій категорії і після прикрого "срібла" в Бразилії став найсильнішим у Токіо.
В інтерв'ю OBOZREVATEL Беленюк підбив підсумки Олімпіади-2020, розповів про те, що міг зовсім не поїхати до Японії, поділився думкою про проблеми, з якими стикаються українські спортсмени, висловив своє ставлення до слів російської пропагандистки Скабєєвої, а також зізнався, що в майбутньому готовий стати мером Києва.
– Почнемо з банального – підсумки Олімпіади для України. Як оціниш як спортсмен і з позиції депутата?
– Є низка непередбачуваних речей, які трапилися з нашими спортсменами, і це не дало хлопцям і дівчатам якісно поліпшити результат нашої збірної в кількості золотих медалей (саме за цим показником визначається медальний залік).
Є й хороший сигнал. Це кількість медалей, яка виросла порівняно з попередньою Олімпіадою. Отже, потенціал у наших спортсменів є, вектор розгорнуто в правильний бік. Єдине – потрібно попрацювати над їхньою якістю.
Я намагався спілкуватися зі спортсменами, ділитися з ними своїм досвідом, незважаючи на те, що в мене свої старти. Вони говорили про проблеми, які зараз оголилися. Це і ситуація з Мариною Килипко, і з Артемом Почтарьовим. Їхні проблеми показали слабкі місця України в підготовці нашої збірної. Реабілітація повинна бути, спортсменам потрібно розуміти, як їм відновлюватися після тих чи інших травм. Це актуальне питання. Тому що спорт завжди пов'язаний із якимись травмами та позаштатними ситуаціями. У неї і я потрапив, коли вивихнув плече за 3 тижні до старту Ігор.
– До цього ми ще повернемося. І все ж, 19 медалей і 44-е командне місце – успіх чи розчарування?
– Цей результат не можна трактувати як однозначну перемогу. Але й абсолютним фіаско не назвеш. Усе ж шість срібних медалей – це, грубо кажучи, доля секунди до "золота". Комусь пощастило більше, комусь менше. Водночас варто зауважити, що нікого, крім мене, серед призерів Ріо, цього разу серед медалістів не було. Простежується певна зміна поколінь. І це хороша тенденція, що молоді хлопці й дівчата показують результат.
– А якщо оцінювати виступ України за 10-бальною шкалою?
– Я б поставив нашій команді "сімку".
– Чого не вистачило?
– Давайте проаналізуємо виступи деяких наших спортсменів, яким трохи не вистачило. Наприклад, Хижняка. Його випадок досить показовий. Об'єктивно – він уже мав "золото" у себе в кишені. У сутності, він і його тренерський штаб припустилися тактичної помилки, втратили цю медаль. Хоча він досвідчений спортсмен.
Звичайно, наявність ще однієї золотої медалі нас би істотно посунула в медальному заліку. Ми можемо згадати ситуацію з Сергієм Кулішем, який вистрілив не в свою мішень, хоча йшов у ході змагань у трійці лідерів. Той же Міша Романчук. У його дисципліни з'явився раптово якийсь американець, який до цього не показував високих результатів. У підсумку, він на двох дистанціях, де Міша розраховував боротися з іншими спортсменами, здобув "золото".
– Раз уже ти згадав Хижняка – наскільки, на твою думку, було справедливе суддівське рішення рефері, який не став відраховувати нокдаун?
– Я спілкувався з боксерами, і вони мені сказали, що суддя формально мав право зупинити бій. Тому що він занадто рано встав. А коли встав, то його хитало. І за правилами любительського боксу це є причиною для зупинки бою. Ми звикли судити нокаути за реаліям профібоксу, а це зовсім інше. Там видовище, а тут більше переживають за здоров'я спортсменів.
– До речі, про здоров'я. Травма плеча могла позбавити тебе можливості виступити в Токіо. Чи були під час підготовки інші проблеми?
– Травма, звичайно, основне. Але це за три тижні до старту. А до цього були високі психологічні навантаження, пов'язані з високими очікуваннями. Також був високий рівень хейту – всі знають, як у нас у країні ставляться до депутатів. А тут ще й депутат, який їде на Олімпійські ігри. Подвійний хейт. А ще й депутат, який незрозуміло як готувався, який, можливо, відняв місце у якогось молодого спортсмена. І таких "який" дуже багато. Кому наскільки фантазії вистачає, той міг ліпити будь-яку історію.
– Як боровся з хейтерам?
– Ніяк. А як з ними боротися? Не сприймаєш, не читаєш, не реагуєш. Треба абстрагуватися.
– Але це, напевно, прийшло з досвідом. До того, як став депутатом, реагував на хейт?
– Тоді не було такої кількості хейту. Мене обожнювали, я купався в променях слави та любові. А зараз, на жаль... (сміється). Хоча після перемоги на Олімпіаді можна спостерігати все ту ж ласку та любов. Життя мінливе. Сьогодні – біле, післязавтра – чорне. Треба бути готовим до всього.
– Що було найскладніше, коли отримав травму? Біль, тиск, підвішений стан?
– Фізичний біль напружував мене найменше. Хоча перші дні був. Плече дуже сильно нило. Не скажу, що був гострий біль. Але вранці плече було ніби застигле. Я його постійно розробляв. Та й зараз, коли прокидаюся, відчуваю дискомфорт і його треба розбуркати.
Коли це сталося, я не міг ні з ким поділитися. Розповів лише мамі і найближчим друзям. Після консультацій з лікарем ми дійшли висновку, що про це не можна в жодному разі нікому говорити. Тому це ситуація була для мене, як то кажуть, "all-in".
– Але ж міг і не відновитися... Готовий був морально до такого?
– Я про це взагалі намагався не думати. Гнав від себе всі думки про те, що можу не виступити. Хоча чомусь відразу з'явилася думка, що це сталося недарма. Такі речі просто так не відбуваються. Поясню нюанс.
Людина, з якою я травмувався, до цього не була на зборі. Він перший раз прийшов у зал на одне тренування. Це борець, який не потрапляє до збірної. Мене поставили з цим хлопцем, тому що він робить "зворотний пояс". Це захоплення рідше зустрічається, ніж "передній пояс". Але мені його необхідно було відпрацювати, щоб уміло захищатися і підготуватися до трьох із суперників у Токіо, які його використовують.
Невинна ситуація. Він виконав кидок, я перелетів через нього і приземлився на лікоть, який у цей момент поїхав і вискочило плече. Виходить, людина стала зі мною в спаринг буквально на 30 секунд. Ну не могло це просто так трапитися!
– На вигляд, ніби доленосний посланець якийсь...
– Так і є. Це був посланець згори. Я зо два дні попостував, сходив до храму і зрозумів, що необхідно відпустити ситуацію. Видно, щось я робив неправильно. Можливо, думки в мене були неправильні. Але при всьому цьому я не втрачав оптимізму і зберігав віру. А найголовніше – не втрачав оптимізму мій тренер. Він був моєю головною підтримкою та мотивацією.
– Яка сутичка в Токіо була найскладнішою?
– Перша. Вона і психологічно була найскладніша. Я розумів, що був певний реванш з представником Грузії. Хоча загалом психологічно не було важко в жодній сутичці.
– Налаштовувався якось особливо перед реваншем?
– Я ніколи не дивлюся ввечері жереб, з ким буду боротися. Щоб нормально лягти спати і не думати про зайве перед сном. Це моє залізне правило протягом багатьох років. Я приходжу в зал, розминаюся і там уже мені тренер говорить, з ким треба буде боротися. Тоді беру щоденник, де всі хлопці записані, і освіжаю пам'ять. А цього разу я відкрив соцмережі ввечері і там на одному ресурсі колаж, де стою я і Датунашвілі. Зрозумів, що доведеться з ним боротися, але сильно не морочився, спав нормально.
– Наприкінці півфінальної сутички з хорватом Холеком ти схопився за плече. Свіжа травма все ж дала про себе знати?
– Я боровся під знеболювальними, тому не відчував гострого болю. Він зробив несподівану спробу на прийом, і я трохи потягнув плече. Був невеликий больовий шок. Увечері ще прийшов до лікаря, і ми робили маніпуляції до 12 ночі. Домовилися, що вранці перед сутичкою вколю додаткове знеболювальне та боротимуся у фіналі.
– Хвилювання перед фіналом було?
– Особливо не було. Я розумів, що це відповідальний старт. Найважливіший.
– Дежавю з Ріо не виникло? Проводив паралелі?
– Дежавю не було. А паралелі проводив з останнім чемпіонатом світу. Тому що я боровся з ним у фіналі і виграв тоді. І паралель проводив у тому, що мені не вдалося зробити йому прийом у партері. Я знав, що він мені нічого не зробить. Тому що скільки ми боролися – він ніколи навіть одного балу не брав.
– Після півфіналу ти сказав, що зустрічався з майбутнім суперником близько 10 разів і жодного разу йому не програв. У мережі відразу ж посипалися коментарі про твою самовпевненість і, мовляв, "не говори гоп, поки не перескочиш". Чекав такого хейту?
– На жаль, такі диванні писаки і "експерти" на більше не здатні. Але я просто констатував факт. Я ж не говорив, що порву його як Тузик ганчірку.
– Твоя фінальна сутичка виглядала як шахова партія. Ти віддав перший бал, спокійно дочекався другого періоду та впевнено виніс суперника в одну хвіртку, як за методичкою. Чи справді було так легко, як це здавалося з боку?
– Там був момент по суддівству. Рефері виглядав якось упереджено до мене і в другому періоді хотів дати додаткове попередження. Хоча я був активним. Чомусь японець якось не дуже був налаштований до мене. Але я чув тренера. І це дуже важливо, оскільки я ж усе не бачу під час боротьби. А тренер контролює і бокового, і того, який на килимі, і головну суддівську колегію. Тому і дає вчасно команду "Жане, зараз треба включитися!"
І коли я спеціально віддав перший бал, то відчув, що суддя почав спеціально мене намагатися "топити". Саме той, який на килимі. Хоча після партеру я встав і вже почав нормально боротися. Там не було, до чого причепитися. Але чомусь я відчув це упереджене ставлення.
– У який момент зрозумів, що став олімпійським чемпіоном? Ще під час сутички чи вже на подіумі?
– Коли рахунок став 5:1, то я зрозумів, що не віддам йому більше жодного балу. Треба було битися до останнього і все. А після фінальної сирени відчув задоволення. Чув, як тренер кричить: "Жане, що ти наробив?!" (сміється). І ти відчуваєш, що це круто.
– Ідея з гопаком взагалі спонтанно прийшла чи знав цілеспрямовано, що виграєш і станцюєш?
– Якщо чесно, я забув, що обіцяв його станцювати (сміється). Але коли мені дали прапор, я біжу і думаю: "Блін, я ж гопак можу виконати! Треба станцювати". Потім уже зрозумів, що якби не станцював, то не виконав би обіцянку, яку давав після чемпіонату світу.
– Як поставився до слів Скабєєвої про те, що ти станцював не гопак, а присядку, і Україна – не твоя Батьківщина?
– Мені цікаво подивитися, а яка батьківщина у Скабєєвої? Це люди без роду і без племені, яких тільки одне мотивує – верзти відверту нісенітницю. Чесно кажучи, коментувати те, що говорить Скабєєва, вважаю ганебним для себе.
– Це як хейт в інтернеті. Напевно, оптимально просто не звертати уваги і не реагувати.
– Вона – пропагандистка. Вона займається своєю діяльністю – верзе всіляку нісенітницю і сподівається, що буде почута якимись верствами населення. Комусь це цікаво. Але адекватні люди взагалі не повинні такі передачі дивитися.
– Ніхто не тролить після цього?
– Чесно кажучи, взагалі ніхто. Навпаки – всі дуже сильно підтримували.
– У соцмережах було привітання від президента. А особисто Зеленський дзвонив?
– Не знаю. Дуже багато пропущених було. Я повернувся до села далеко за північ і вже не став розгрібати всі ці дзвінки. До ранку їх ще більше стало.
– Як воно почуватися єдиним олімпійським чемпіоном у всій збірної?
– Як спортсмену мені це лестило. А як народному депутату – я розумів, що це дуже погано. Я щиро вболівав за партнерів, які пробилися до фіналу, щоб вони досягли максимального результату. Мені дуже хотілося бачити Україну якомога вище в рейтингу країн-учасниць.
– Імовірно, неможливо порівнювати твої емоції в Ріо та зараз.
– Тоді були сльози відчаю, а зараз – сльози радості. Це класно! Ти стоїш на подіумі, розумієш, як довго до цього йшов і ти це зробив, довів усім.
– Порожні трибуни не пригнічували? І як тобі взагалі така ковідна Олімпіада?
– Не можу сказати, що сильно гнітило. Олімпійським селищем я ходив з приспущеною маскою. Там дуже жарко на вулиці та висока вологість. Ніхто за тобою не бігав, не говорив, щоб поправив маску. Лише в приміщеннях та їдальні попереджали – треба бути в масці, поки ти не зайняв своє місце за столом. Щодо відсутності глядачів, то мені було нормально – мотивації боротися за порожніх трибун вистачало.
– А картонні ліжка зручні були в селищі?
– Прикольні, до речі. Мені сподобалися. Вони жорсткі. Я коли сів, помацав, то зрозумів, що це міцна річ. Там же матрац зверху, тому воно не прогинається, спати зручно.
– Додому поставив би таке?
– Якби воно вписалося в антураж і не було іншого варіанту, то можливо. Просто воно виглядає трохи дивно. А так заради приколу можна і поставити (посміхається).
– Повернемося до проблемних питань. Почнемо з теми Марини Килипко та її тренера. Президент Федерації легкої атлетики Равіль Сафіуллін заявив, що це емоції і треба радіти 5-му місцю. Утім про причини відсутності тренера не сказав ні слова...
– Я не бачив, що говорив Сафіуллін. Але у нас у країні погана практика склалася. Це дуже властиво нашому менталітету, на жаль. Якщо спортсмена знають, він медійний, уміє говорити і підняти якийсь хайп, то йому бояться навіть слово сказати, роблять усе необхідне, щоб досяг високих результатів, у всьому сприяють.
Я знаю, що для деяких спортсменів у Токіо робили все, що потрібно і навіть більше. А для деяких спортсменів, які ще не показали високих результатів, ставлення в стилі "Хто ти така? Ти ще з тренером будеш їхати? І так зійде". І таке ставлення чиновників до спортсменів потрібно викорінювати. Поки воно буде таким, будуть відбуватися такі ситуації. Як із Мариною Килипко та Христиною Пограничною.
– Як із цим боротися?
– Будемо звертати на це пильну увагу. Треба розбиратися у всіх цих ситуаціях, щоб такі помилки не повторювалися в майбутньому.
Після приїзду з Токіо я зробив запит у Мінспорту стосовно того, що було зроблено за рік, коли медичний центр почав підпорядковуватися безпосередньо міністерству. Хочеться знати, які там якісні відбулися зміни. Тому що було багато радісних коментарів, що ми перепідпорядкували спортдиспансер під міністерство, адже воно курує спортсменів. Ось і цікаво: чи можуть спортсмени зробити МРТ, як покращилася матеріально-технічна база?
Крім того, направив запит на те, хто і який ніс функціонал у делегації, яка полетіла в Токіо. Чому так вийшло, що не було можливості запросити тренера Марини Килипко? Адже, передусім, той апарат чиновників, які летять у складі делегації, перебуває там для того, щоб забезпечити комфортні умови спортсменам, і вони могли показати результат.
– А цих комфортних умов не було...
– Не було. Ця погана традиція вже багато років в Україні. Коли наші чиновники літають на Олімпіаду, незрозуміло чим там займаються. Деякі, звичайно, працюють. Але впевнений, що якийсь їх відсоток летить просто подивитися олімпійське селище, місто, відпочити. Коротше, відпустка за бюджетний рахунок.
– Про ситуацію з Магучіх та її фотографії з Ласіцкене не висловився лише ледачий. Ти підтримав Ярославу, як і багато інших спортсменів. До того ж у тебе диплом із психології, і ти казав, що використовуєш лайфхаки, набуті з досвідом. Що б ти їй порадив у цій ситуації?
– Зробити висновки і не звертати уваги – ось мій лайфхак. Це досвід та її школа життя. Я вже писав, але повторюся. Спортсмени – особливі люди. Вони зазвичай пізнають життя трохи пізніше, ніж інші. Ярослава тільки зараз починає розуміти, що таке життя. У них інші реалії. Через специфіку їхньої роботи і графік спортсмени, як правило, живуть ізольовано. У своєму певному світі – на базах, серед своїх команд тощо.
Я знаю Ярославу і знаю, що це за дівчина. Вона – патріотка. Навіть макіяж у кольорах України зробила під виступ. Упевнений, вона підійшла та обняла, зробила фото без жодної задньої думки. Вона перебувала в стані ейфорії, завоювала медаль, а тут таке роздули з цього. Людям просто потрібно про щось говорити.
– А що скажеш з приводу слів Артема Почтарьова, що в Україні реабілітація на нульовому рівні?
– У нас усі зосереджені на показниках і результатах. Якщо у спортсмена якісь проблеми (травма, допінг або ще щось), то в одну мить він стає нікому не цікавий. І він залишається сам-на-сам із цими проблемами. Це наші реалії.
Тому розумію Артема, який переніс дві операції. Хоча він мені сам говорив, що президент Федерації Олексій Дніпров особисто проплачував йому ці операції. У нас усе ж є люди, які підтримують і допомагають спортсменам.
Але це свого роду меценатство. Системного підходу немає, коли спортсмен отримує травму і розуміє, що держава бере на себе і операцію, і відновлення. Нам доведеться над цим працювати. Тому я і зробив запит до Міністерства, щоб розуміти, які зміни є і що робиться, щоб змінити це в кращий бік.
– У нас спортсмени хоча б не бояться говорити про ці проблеми. Це особливо актуально в розрізі ситуації з Христиною Тімановською.
– Як то кажуть, "чужа сім'я – темний ліс". Ця фраза може бути застосована до її ситуації. Це вибір Христини. Вона сказала, що думала і мала на це право. Очевидно, раз вона почала боятися за своє майбутнє, отже на те були причини. І побоювання, що її чекає на батьківщині, виправдані. Слава Богу, що їй надали політичний притулок у Польщі.
Чи знала вона, в яких масштаби їй обернеться запис сторіс? Навряд чи. Я дивився цю сторіс і було видно, що вона говорила на емоціях. Як правило, в такому стані ти не аналізуєш. Ти просто кажеш, а потім думаєш: "Блін, що ж я сказав?"
– Добре, що наші спортсмени можуть говорити навіть на емоціях.
– І правильно роблять! Тому що в нормальній демократичній країні лише так і повинно бути. Коли спортсмен вказує на якісь недоліки – це стимулює до зростання.
У деяких наших людей, особливо в дорослих, ще й радянське мислення: "Я боюся за своє місце, головне – нічого не сказати зайвого, ай-ай-ай, не дай Боже. А то потім керівництво лаятиме". Тому в нас усі бояться за свої місця. Щоб їх не звільнили. А яке функційне навантаження вони мають на цьому місці, їх не особливо цікавить.
– Ти вже сказав, що не хочеш робити гучних заяв щодо своєї спортивної кар'єри і тобі необхідно для початку знайти мотивацію, щоб продовжувати боротися. Але два чемпіонати світу, три чемпіонати Європи, Європейські ігри, всі турніри військовослужбовців і тепер олімпійське "золото". Яка ще може бути мотивація?
– Вона не обов'язково повинна бути спортивна, тому – хто знає?
– Твій колега Семен Новіков нещодавно сказав, що Париж-2024 буде за ним. Чи означає це, що на наступних Іграх тебе чекати не варто?
– Семен Новіков взагалі багато чого говорить. Він хлопець молодий, я йому бажаю удачі. Думаю, коли він виросте, то буде більше робити, ніж говорити.
– У нещодавньому інтерв'ю ти заявив, що шанси побачити тебе на наступній Олімпіаді або кандидатом у мери Києва 50/50. Замислювався реально, що готовий скласти конкуренцію Віталію Кличку?
– Чесно кажучи, не замислювався. Зараз мені є, чим займатися. Але я також говорив, що в мене дуже непередбачуване життя. Тому я абсолютно не здивуюся, якщо так трапиться. Чи готовий я до такого? Абсолютно. Я – киянин, народився в Києві, люблю це місто, чому ні?
– Буквально через два тижні буде рівно два роки, як ти став депутатом. Можеш коротко підбити підсумки – що вдалося, а що ні?
– Якщо коротко говорити про глобальні речі, то це законопроєкт про меценатство (підписаний 02.06.2021. – Ред.). Хоча там потрібно буде ще допрацьовувати: вжити необхідних змін до Податкового та Митного кодексів щодо практичної підтримки меценатства в спорті. Ми будемо продовжувати цю роботу з податковим комітетом за підтримки президента України.
Другий момент – це відрахування коштів, отриманих від ліцензійних платежів у сфері азартних ігор, зокрема і на підтримку спорту. Після ухвалення закону про ліцензування азартних ігор наступний етап – ухвалення закону про створення державного фонду підтримки медицини, спорту, освіти, культури і науки (№5073) і ми будемо активно працювати, щоб цей законопроєкт було ухвалено і кошти, отримані від доходу за ліцензійні платежі за організацію букмекерської діяльності, йшли на розвиток спорту. У сутності, ті речі, про які я говорив на самому початку депутатства, вони потроху реалізовуються. І я цьому дуже радий.
Після Олімпіади зі ще більшими зусиллями візьмуся за лобіювання цих законодавчих ініціатив.
У нас, як і в розвинених країнах, існує бетінг та ігрова індустрія. Як можна це ігнорувати? І чому вони не можуть приносити користь українському спорту?
Крім цього, існує ще низка точкових питань. Наприклад, зараз лежить на розгляді законопроєкт про пільгову ставку на реалізацію квитків на спортивні заходи. Зараз вона 20%, а ми хочемо зробити пільгову до 7%.
– Ти сказав про бетінг та ігрову індустрію. Але, на відміну від розвинених країн, у наших людей трохи інша психологія – вони не сприймають це як розвагу. Можливо, варто якось доносити, що лудоманія і бетінг – різні речі? Одне – зло, а інше – розвага.
– Розумію, про що йдеться. Є ж спеціальна Комісія з регулювання азартних ігор і лотерей. Вони повинні будуть вести реєстр лудоманів, не допускати людей до таких заходів, які безконтрольно витрачають гроші і виносять кошти з дому. Просто ця проблема була й раніше, до легалізації азартних ігор. І глобально нічого не змінилося. Але тепер потоки коштів із ринку азартних ігор з тіні виводимо на "світло", і будемо спрямовувати ці кошти на розвиток тих чи інших напрямів, зокрема і сфери спорту.
– Жане, спасибі за інтерв'ю і удачі в будь-яких подальших починаннях!
– Дякую!