Блог | Україна по-свинськи ставиться до своїх спортсменів

Так-с, а тепер з приводу свіжої зради по свіжоспеченому олімпійському чемпіону Абраменку.

Мовляв - ай-яй-яй, як це він дозволив собі з росіянином обійматися й вкриватися українським прапором. А ще - як це він дозволив собі в інтерв'ю говорити про те, що йому не так важлива країна, за яку виступати. Ну так ось вам кілька тез для роздумів.

1) Час спортивної кар'єри в спорті високих досягнень - виключно короткий. І якщо ти професійний спортсмен, це означає, що в тебе НЕМАЄ ЧАСУ на якісь інші активності чи вміння. Ти або спортсмен, або не спортсмен. В тебе буквально 10-12 років. На те, щоби забезпечити своє подальше життя. Бо нагадаю - ти тільки спортсмен, й нічого іншого ти не вмієш й навряд вмітимеш. Ти маєш покласти своє здоров'я на це, все, що в тебе є.

2) Україна по-свинськи ставиться до своїх спортсменів в абсолютній більшості випадків. Виділяє жалюгідні копійки, які розподіляються як завжди в нас прийнято. Не вкладає майже нічого в інфраструктуру та дитячі школи. Й при цьому вимагає медалей. Якщо їх нема - то на цьому виді спорту тупо ставлять хрест. І так - останні років 15 щонайменше. Вам розповісти як зникають у нас цілі види спорту? Поцікавтесь долею бобслею наприклад. Чи ковзанярського спорту. Ми - бідна країна, яка ніфіга не вкладає в спорт, але чомусь постійно чогось такого вимагає від спортсменів. А з чого б це?

Читайте: Российские спортсмены стали жертвами интриг

3) В сучасних умовах бути професійним спортсменом в Україні - це в абсолютній більшості випадків крутитися самому. Самому знаходити все - від місця для тренування, екіпіровки до квитків на змагання. З чітким розумінням, що, окрім самого себе, тобі ніхто не допоможе. А при невдачі - з задоволенням попинають ногами і забудуть. І ти підеш працювати вчителем фізкультури в школу. Із зарплатою 1800 грн.

4) В сучасному професійному спорті приналежність до конкретної країни значить набагато менше, ніж ви собі можете уявити. Може, це для когось новина, але спортсмени сприймають один одного як єдину касту, навіть родину. Вони разом тренуються по 11 місяців на рік, живуть, одружуються, хрестять дітей тощо. І так - для них не те щоби немає війни. Просто вони не розповсюджують цю війну на тих, з ким вони живуть, повторююсь, по 11 місяців на рік, якщо не більше. Вибачте, якщо ваш патріотизм в цьому місці почав бомбити, але це так. І справа тут не у відсутності патріотизму у спортсменів, а саме у кастовості і глобальності професійного спорту. Вони живуть своїм світом - ти тренуєшся кожен день з цими людьми, і тобі пофіг, за великим рахунком, звідки вони. Бо інших людей ти рідко бачиш. Саме так і є, особливо в таких видах як спорту як фрістайл.

5) Сам факт обійм і загальних фото говорить не про те, що спортсмен - зрадник, а виключно про те, що я сказав вище. А, і ще про загальноприйняту процедуру на Олімпійських іграх, які взагалі-то справді про мир і дружбу народів. До речі, ви звернули увагу, як росіяни побігли поздоровляти Абраменка? Це ж не просто так. Але це не має жодного стосунку до політики. Так, іноді так буває.

Читайте: Карьера российских спортсменов окончена

6) Вам хочеться, щоб наші спортсмени були суперпатріотичними? Ну так давайте вкладати в спорт. Тоді ніхто не буде нікуди їхати й думати про зміни громадянства. Давайте побудуємо бази і арени, й вони не будуть їздити тренуватися до Росії та Білорусі, не будуть дружити з тамтешніми спортсменами. Іншого шляху нема. А драти горлянки у фальшивій злобі - це тупорилість. Все коштує грошей. Тим більше - спорт. Одна справа - повії типу ані лорак. Тут ситуація кардинально інша.

7) А, і так - чувак став олімпійським чемпіоном саме для України. І щоб він не зробив далі - це вже не змінити. Думайте головою, а не дупою.Начало формы