Блог | Київ-Баскет: історія становлення з точкою відліку у 90-х

Червона книга українського баскетболу

Переконливо перемігши непереможний на той час "Будівельник" в клубному Кубку Європи, вони довели своє на євроарені. "Денді-Баскет" впродовж чотирьох сезонів декларував чемпіонські амбіції в Україні, однак боротися з земляками не лише на майданчику не зміг. В 1998-му команда розпалася. Одначе те дербі, та безкомпромісність молодої команди разом з рекордами Євгена Мурзіна стали своєрідним символом українського баскетболу перших років Незалежності. Зрештою, свого часу клуб, що пронісся українським небосхилом мов метеор, став прикладом нового підходу до баскетбольного маркетингу, і навіть, як кажуть ветерани, мав серйозну претензію на боротьбу з системою.

Справжнє дербі

Зрештою, починалося усе якраз з… "Будівельника". Амбіційний бізнесмен Михайло Бродський ще з 1990-го почав вкладувати в головну клубну команду країни зароблені власним бізнесом кошти. "Кілька разів їздив з командою на офіційні і товариські матчі до Іспанії й Францію, – згадує Михайло Юрійович. – Баскетбол мені й без того подобався, а будучи в середині процесу, втягнувся ще більше. На той час компанія "Денді" була в Україні першим номером з обміну валют, ми створили банк. Гроші були, тому я захотів зайнятися хлопчаками і створив дитячу школу з баскетболу. Згодом зрозумів, що для користі справи обов’язково мати головний клуб. Щоб у дітей був приклад. Окрім того, хотілося повернути з-за кордону цілу когорту наших видатних баскетболістів".

Нова команда з’явилася в 1992 році й почала своє сходження з самих низів. Тренувати колектив, котрий спершу отримав назву "Маккабі", Бродський довірив досвідченому дуету – Борису Вдовиченку й Борису Дербенцеву. Попервах в команді тренувалося близько 30-ти гравців, серед яких тренерам було необхідно вибрати найкращих. Серед них варто виділити досвідчених Ігоря Савицького, Романа та Володимира Рижиків, Віктора Грищенка, Юрія Косенка, а також зовсім юного оборонця В’ячеслава Євстратенка, котрий робив у великому баскетболі свої перші кроки. Власне, підбір виконавців дозволив команді, яка з початку 1993-го вже носила назву "Київ-Баскет", разом з одеською "Біпа-Модою" перебратися до української баскетбольної еліти.

"Бродський відразу вирішив, що буде боротися за "золото", – згадує чемпіон СССР-1989 у складі "Будівельника" Андрій Подковиров, котрий прийняв запрошення перейти до "Київ-Баскету" одним з перших. – На той час я впродовж трьох сезонів виступав за німецький ASC-09 з Дортмунда, мав чинний контракт й спершу ставився до пропозиції повернутися на Батьківщину скептично. З Бродським ми спілкувалися майже все літо. Михайло Юрійович стояв на своєму. Мовляв, він створює перший в Україні професійний клуб з серйозними амбіціями й хоче, щоб я виступав за його команду. Врешті, я погодився й замість повертатися 1 серпня до Дортмунда, повідомив німців, що розриваю контракт. Благо, в той час неустойки ще платити не вимагалося".

Одним з факторів, на який відразу спокусився Подковиров, була пропозиція обіймати посаду граючого тренера команди. Андрій Анатолійович отримав нагоду запрошувати до команди гравців. Він сам будував підготовчі й тренувальні плани. "Лише коли були матчі, на лаві керував Вдовиченко, – каже Подковиров. – Я, по-перше, знаходячись на майданчику, не міг встежити за всіма нюансами. По-друге, в цього спеціаліста було що переймати".

Разом з Подковировим в команді з’явився Віктор Савченко. Трохи пізніше лави клубу поповнили видатні київські армійці Олег Рубан та Ігор Ватажок. Проте головною ціллю починаючого тренера був Євген Мурзін. Переконати Євгена відразу Подковирову не вдалося. "Мурзін був на контракті в Ізраїлі й не хотів ризикувати, – згадує Андрій Анатолійович. – Вмовляв Женю впродовж всього наступного сезону. Він вагався, але з чемпіонату-1994/95 таки став нашим гравцем".

В той сезон "Київ-Баскет" входив в рангу срібного призера чемпіонату України. Підопічні Подковирова-Вдовиченка програли лише "Будівельнику", котрий на той час був базовою командою збірної України. Причому в одному з матчів, котрий відбувався в спорткомплексі Політехнічного інституту, "Київ-Баскет" за 5 хвилин до закінчення основного часу гри вів з різницею в 15 очок, але розгубив перевагу й програв ту зустріч. "Думаю, ми трохи не повірили в свої сили й не змогли в кінцівці стійко протистояти "будівельникам" – вважає Подковиров.

Парадокс і фарс

"Коли ставиш за мету бути першим, то друге місце успіхом вважати не можеш, – каже Михайло Бродський. – Втім, стрибнути вище голови було важко. На той час "Будівельник" знаходився під покровительством такої персони, як Зураб Хромаєв, який намагається жити в баскетболі й досі. Зараз публічний розголос отримали діяння Валерія Борзова в легкій атлетиці. Але, повірте, такі люди й схожі проблеми у нас є в кожному виді спорту. Зокрема – в баскетболі. Влада у Федераціях захоплена функціонерами, які ні на що не впливають, але живуть на спорті. Так ось, тоді, в 90-х ми від них залежали, вони самі призначали суддів, через що перемогти "Будівельник" на внутрішній арені було неможливо".

Довелося чекати єврокубків й вірити, що жереб зведе дві київські команди там. В дебютний для себе євросезон команда з граючим тренером Подковировим на чолі входила з назвою "Денді-Баскет". Як пояснює Бродський, до перейменування його підштовхнув віце-президент компанії "Денді" Дмитро Чикалкін, котрий переконав керівника назвати клуб як на Заході – іменем спонсора команди.

Між тим, "Денді-Баскет" і "Будівельник" зійшлися в третьому раунді Кубка Європи. Перше з міжнародних побачень принципових суперників вилилося у внутрішньоукраїнську сенсацію. Для переможців же то був кращий матч в історії. 118:91 – з таким рахунком "Денді" розгромили "Будівельник"! Подковиров в цьому поєдинку виглядав неперевершено – 41 очко (п’ять з п’яти влучних триочкових, дев’ять з 11-ти двоочкових влучань). Мурзін набрав 18 очок, Рубан – 17, Грищенко – 16.

"Звісно, для нас то була дуже принципова гра, – згадує Андрій Подковиров. – Ми грали з піднесенням. Нас судили болгарський і кіпрський арбітри й ми показали, що постійні домашні поразки – то трохи несправедливо. Для мене особисто це була одна з кращих ігор в кар’єрі, хоча по результативності якось мав показник ще вищий. Виступаючи в Німеччині, в одному з матчів набив 51 очко. Окрім того, можу згадати європейське турне з "Будівельником" у 1988 році, коли ми грали проти грандів – "Канту", "Віллербана", "Аріса", "Маккабі". В усіх зустрічах мав результативність за 30, а "Канту" накидав 46 пунктів".

В повторній грі "Будівельник" теж не встояв – 101:95. Подковиров забив 33, Мурзін – 24 очка. Звісно, то був прецедент. Команда, яка вдома вважається непереможною, у єврокубку програла внутрішньому конкуренту без варіантів. "На жаль, той результат не змусив українських чиновників задуматися, – каже Михайло Бродський. – Судили нас так, як і раніше. Ми боролися. Хотіли переобрати президента Федерації Корбана. Але голоси рахували такі люди, як Защук і Хромаєв. А як казав товариш Сталін: "Не важливо, як голосують. Важливо, як рахують". Іншими словами, ця спроба зазнала невдачі. Потім ми спробували купити у Корбана право на проведення чемпіонату, створили асоціацію. Рік протрималися, але потім Корбан знову забрав управління турніром. Такі реалії. Це зараз усе більш-менш прозоро. Хоча усі ці Защуки однаково нікуди не ділися. Поки ці династії будуть управляти нашим баскетболом, цей вид спорту буде "хромати" на обидві ноги".

Втім, повернемося до виступів "Денді-Баскета" в Кубку Європи-1994/95. Був у цьому розіграші ще один доволі прикметний матч, котрий запам’ятався українцям надовго. Кажуть, напередодні поїздки в Бельгію на поєдинок проти місцевого WATCO Михайло Бродський пообіцяв команді в разі перемоги фантастичні преміальні. Однак в самому дебюті зустрічі сталося нещастя. "До Бельгії я приїхав, щойно відновившись після розриву зв’язок, – згадує Андрій Подковиров. – Грав на уколах. І ось на третій хвилині зустрічі підвертаю гомілкостопний суглоб й рву зв’язки на іншій нозі. Все. Далі грати не міг. Команда посипалася й ми програли так, як ні до того, ні опісля не програвали – 53:107".

"Якось завжди так виходило, що тільки я пообіцяю гравцям великі преміальні за перемогу, вони обов’язково програвали" – жартує Михайло Бродський.

Неграючий тренер

Сезон-1994/95 "Денді-Баскет" знову завершив другим. В новому ж чемпіонаті склад киян трохи освіжився. Поряд зі "старожилами" Мурзіним, Рубаном, Ватажком, Савченком, Харчинським і Половком в команді з’явилися досвідчений Андрій Шаптала й молодий розігруючий Дмитро Базелевський, якого обміняли на Дмитра Сніжка. "На той час я служив у київському СКА, – розповідає Дмитро Базелевський, – Відіграв рік й без перегляду був відправлений у "Денді-Баскет". То був безпрецедентний випадок, бо з армії так просто не відпускали нікого. Досі вдячний президенту армійців Геннадію Чечуро, що він тоді погодився на такий крок".

Натомість В’ячеслав Євстратенко подався до Білої Церкви. "Слава – скромний, порядний хлопець, – коментує своє рішення Подковиров. – Однак на майданчику йому не вистачало спортивного нахабства. Він мусів повірити в те, що здатен бути лідером. Тому ми й відправили Євстратенка в Білу Церкву. Там він сформувався як гравець, став по-спортивному злим. Він грав постійно і побачив, що здатен виконувати провідні ролі".

Зрештою, головна зміна стосувалася самого Подковирова. В ході сезону-1995/96 він позбавився статусу граючого й став повноцінним тренером. В неповних 35. Чи не рано? "В той час справді серйозними для нас були лише матчі проти "БІПА-Моди", "Шахтаря" і "Будувельника", – пояснює Андрій Анатолійович. – Оскільки чемпіонат ми починали вже без Вдовиченка й тепер на мені було більше відповідальності, вирішив, що в зустрічах з другорядними суперниками виходити не буду. Й відповідно впродовж тижня, який передував такій грі, не готувався. Тренувався на рівні з усіма лише напередодні поєдинків з основними суперниками. В цей час, тепер вже можу говорити про це прямо, хтось нашептав Михайлу Юрійовичу, мовляв, на майданчику Подковиров вже не тягне, а граючи, не встигає тренувати. Бродський до цих слів прислухався й поставив переді мною умову: або я тільки тренер, або він шукає нового наставника. На роздуми мав лише добу й, подумавши, дав позитивну відповідь".

"В той час мені був потрібен повноцінний тренер, – каже пан Бродський. – Андрій однаково пограв би ще максимум рік й залишив би баскетбол. Оскільки ж в Україні не було українських тренерів, я змусив Андрія зайнятися цією роботою. Спершу граючим, а потім – повноцінним. Треба було міняти покоління, погляди, менталітет, треба було зароджувати школу тренерів".

"Дивлюся на всю ту ситуацію зараз, вже з погляду практикуючого тренера й приходжу до висновку, що наставник команди не може бути граючим, – говорить Дмитро Базелевський. – То – пережиток того часу. Зараз таке неможливо. Нереально, перебуваючи на майданчику, реагувати на події, слідкувати і за грою, і за лавою, і за суддями. Може, тоді це рішення Подковирова з завершенням кар’єри виглядало несподіваним. Але зараз розумію, що воно було вірним. Хоча я як молодий гравець через це жодних труднощів не відчував. Так, в команді були досвідчені лідери, але поряд з ними міг себе проявити й я. У мене було стабільних 20-25 хвилин ігрового часу, іноді грав і довше. Установок, мовляв, грай на Мурзіна чи Подковирова, не було. Більше того, Євген, не дивлячись на свої регалії, після кожного тренування залишався і грав зі мною один на один. Ми боролися, билися. Частіше вигравав Мурзін, але іноді перемоги були за мною. Цікаво, що протилежне кільце теж не пустувало. Там теж хтось грав один на один. Зараз ось так після тренувань працюють здебільшого легіонери. І це дивує".

Людський фактор

Якщо говорити про статистичні показники в матчах, рівних Мурзіну не було. У двох бронзових для "Денді-Баскету" сезонах (1995/96 і 1996/97) нинішній наставник "Київ-Баскета" відзначався надзвичайною результативністю й став кращим снайпером чемпіонату-1996/97. "Вважаю Женю кращим українським баскетболістом двох останніх десятиліть, – каже Михайло Бродський. – Та й з нинішніх українських тренерів він, мабуть, кращий. У нас понині збереглися теплі стосунки. Я його люблю. Тоді ж купив Мурзіну квартиру й "Мерседес". Пригадую, Євген ще боявся, що я не переоформлю ту автівку".

Взагалі, Бродський в той час забезпечив житлом і засобами для пересування майже всіх гравців "Денді-Баскету". "Машини всім купив, квартири ж точно подарував Рубану, Ватажку, Половку… Та багатьом! Звісно, тоді більше витрачав на команду, ніж мав з неї прибутку" – згадує Михайло Юрійович.

"В "Денді-Баскеті" дуже цінувався людський фактор, – доповнює Дмитро Базелевський. – Бродський міг видати премію за красивий слем-данк, за 10 підборів чи передач. Мені, хоч і не безпосередньо з рук, але через своїх людей, Михайло Юрійович колись виписав винагороду за 27 набраних очок. Сьогодні таких речей не вистачає. Кожна матеріальна умова прописана контрактом й десь зникає додатковий стимул прагнути до чогось яскравого, небуденного".

Стосовно зарплат, то їх розмір, за словами Андрія Подковирова, був наступним: українські баскетболісти отримували в межах 1000-2000 доларів, а сербські легіонери Слободан Шліванчанін та Душан Савіч мали оклад відповідно в $10 000 і $4000. Двоє останніх, до слова, були одними з перших іноземців в українському чемпіонаті. "Запросив сербів найперше тому, що в Україні не вистачало власних гравців" – каже пан Бродський.

"Шліванчаніна зі зростом 209 см ми брали для того, щоб протистояти Олександру Окунському, – каже Андрій Подковиров. – У нас навіть за габаритами не було гравців, які були б здатні протистояти Олександрові. Слободан – великий, фактурний гравець. Він робив те, що від нього вимагалося. Савіч не володів хорошим кидком, але прекрасно читав гру, вміло оборонявся. Іншими словами, обидва серби були не індивідуалістами, а командними гравцями. Душан, прийшовши до нас, уже вмів розмовляти російською й через те влився в команду миттєво. Слободан засвоїв російську мову через кілька місяців й теж не мав проблем ні в повсякденному спілкуванні, ні стосовно робочих моментів".

Втім, кінець сезону-1996/97 знаменував перші проблеми в "Денді-Баскеті". Причина – політична діяльність Михайла Бродського. "Я виступив проти президента країни і міністра внутрішніх справ, – згадує Михайло Юрійович. – Через те з’явилися проблеми з веденням бізнесу й утримувати команду ставало з кожним разом важче".

"Денді-Баскет" все ж заявився на чемпіонат-1997/98 й посів у ньому підсумкове п’яте місце. Але на тому все припинилося. "Чи намагався я продати команду? – перепитує пан Бродський. – В той час бізнесмени боялися навіть підходити до мене. В мене був ресторан на Печерську, так туди просто перестали ходити клієнти. Але сталося, як сталося. Ми зробили чимало корисного. Свого часу почали проводити Кубок Волкова. Це я тоді в Греції запевнив Волкова, що треба повертатися. Це ми тоді знайшли Дроздова, Медведенка, Кобзистого. Шкода, що той процес припинився. Потім я фінансував запорізький "Ферро", а зараз розвиваємо баскетбол в Черкасах. Звісно, витрати сьогодні набагато більші. Але тоді мені було простіше з іншої причини – я був багатший".

Значна частина останнього складу на чолі з Подковировим після розпаду "Денді-Баскету" опинилася в іншому київському клубі – СКА. Там грошей було ще менше, але армійців то не лякало. Вони виграли Кубок України й наробили галасу в Кубку Корача. Згодом СКА теж розпався. Вони не заробили маєтків, але можуть похизуватися тим, що їх наступникам й не сниться. Їх десь навіть локальні перемоги досі викликають почуття ностальгії. Навіть не за тими часами, а за тим баскетболом. В якого була душа…