Блог | "Живцем у бетон Дніпрогесу": правда чи нацистська пропаганда

У Запоріжжі вже багато років існує одна легенда про людей, залитих у бетон Дніпрогесу. Нібито скидали в бетон тіла, а інколи і живі були залиті.

Це я чув і від декотрих гідів, які водять екскурсії Запоріжжям, і від жителів міста, які цікавляться історією, і від істориків.

Але я ніколи не зустрічав ані спогадів, ані якихось документальних підтверджень з цього приводу.

"Першоджерело" цієї легенди я все-таки знайшов.

У німецькій щоденній газеті НСДАП Litzmannstädter Zeitung ("Газета Ліцманштадта" – німецькомовна окупаційна газета, що виходила в Ліцманштадті – окупованій Лодзі), № 251 від 10 вересня 1941 року вийшла стаття „Vier Totenbäume stehen am Staudamm" з підзаголовком „Schuldlos Verbannte in das Fundament der Stromsperre eingestampft!" ("Лише дерева смерті стоять біля греблі". Безвинно засланих утрамбували у фундамент греблі!).

Статтю позначена – "(P.K.)". P.K. – Propagandakompanie, пропагандистська рота вермахту. До складу таких підрозділів входили, зокрема, журналісти й фотографи, які забезпечували німецьку й окупаційну пресу матеріалами про війну.

Текст статті: "В Україні, 9 вересня. (P.K.)

Уже кілька днів водяні маси Дніпра з гуркотом ринуть крізь пролом, який радянські війська підірвали у широкій греблі. Самознищення було єдиним актом опору, на який ще спромігся ворог, коли ми, не зменшуючи швидкості, просувалися вперед у багатому на промисловість вигині Дніпра й уже закріпилися навпроти великих електростанцій Запоріжжя, тоді як Москва ще не хотіла визнавати втрату Кривого Рогу.

Картина руйнування, яке більшовики влаштували на власній електростанції, справді була жахливою й приголомшливою. На багато кілометрів було чути вибухи; на багато кілометрів робітники й селяни у своїх убогих поселеннях і селах, що залишилися без чоловіків, бачили, як у небо здіймалися чорні клуби диму.

Було це, коли більшовики розпочали спорудження греблі. На місці старих дніпровських порогів їм була потрібна загата, щоб приводити в рух турбіни електростанцій; а оскільки їм була потрібна величезна, дуже велика кількість робітників, вони пригнали сюди засланих.

Засланих у Радянському Союзі й справді вистачає! Немає в країні села, яке через нелюдське свавілля комісарів не втратило б третини своїх чоловіків у найкращому віці! І наше село, як і всі інші, мусило пережити страшні страждання.

Сотнями й тисячами засланих доставляли з в’язниць і таборів та гнали на будівництво греблі.

Потрібно було спорудити фундамент. У руслі річки влаштували великі камери, які приймали бетон і надавали йому форми, доки, блок за блоком, не виник фундамент.

У ці камери спускали засланих – так глибоко, що згори вони здавалися маленькими дітьми. Жодних знарядь їм не давали; босими ногами вони мусили утрамбовувати й топтати вологий бетон, а високо над ними кран знову й знову підносив нові маси бетону.

Коли грейфер зависав над камерою, над головами засланих, лунав короткий свисток, грейфер розкривався, і важка маса бетону з гуркотом падала вниз.

Хто був достатньо спритним, щоб устигнути притиснутися до стіни камери, залишався неушкодженим; інших бетон розчавлював. Одразу ж падали нові маси, а тіла безіменних загиблих інші заслані мусили втоптувати в бетонний блок!

Один інженер, якого до глибини душі вразило це безмежне людське горе, після завершення греблі, коли її увінчали широкою дорогою, наказав висадити там лише два види дерев.

Лише плакучі верби та плакучі акації, чиї низько опущені гілки є німим нагадуванням про злидні й ганьбу, стоять біля запорізької греблі – кам’яної могили безвинно засланих…"

Ця німецька стаття 1941 року може бути одним із найраніших зафіксованих письмових варіантів запорізької легенди про людей у бетоні Дніпрогесу. Кореспондент у Запоріжжі почув уже існуючу серед місцевих жителів історію й перетворив її на сюжет для газети.