Прибирала посуд у ресторані, тепер головна редакторка журналу, але хоче повернутися до України: як живе в Америці біженка з Києва

Киянка Тетяна Шагінян у перші дні повномасштабної війни разом із донькою поїхала до Америки, до штату Каліфорнія. У Києві вона працювала головною редакторкою журналів про дизайн, керувала сайтом жіночих видань у великій медіагрупі. В Америці спочатку їй доводилося бути помічницею в дитячому садку, займатися клінінгом. Проте життя за ці два роки змінилося. Наразі вона вже знайшла роботу за своєю спеціальністю. Проте Тетяна все одно мріє повернутися до рідного Києва.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZ.UA.

– Таню, я пам'ятаю, що після приїзду в Америку спочатку ти працювала помічницею в садку. Потім з того, що ти писала в соцмережах, стало зрозуміло, що змогла знайти роботу за спеціальністю, поміняти житло. Розкажи, чим займаєшся зараз?

– Так, в Америці за два роки (19 липня виповниться рівно два роки) я попрацювала хатньою робітницею, прибиральницею, нянею, барменом, помічницею в дитячому садку і busser – це людина, яка в ресторані прибирає зі столу посуд. У Європі і в нас це робить офіціант, а тут окрема людина. Офіціант тільки приймає та розносить замовлення, а ось брудний посуд прибирає зі столу busser.

Мені дуже пощастило, в одній із груп для біженців я побачила оголошення, що потрібна людина на front-desk у клініку ортодонтії Image Orthodontics. Фронт-деск – це реєстратура. Власник клініки, доктор Ян Каліка, побачивши моє резюме (єдина людина в США з сотень "наших", який не сказав "ти тут – ніхто і починай з нуля"), запропонував мені підтягнути англійську, бути його персональним асистентом і проджект-менеджером.

Зараз я поєдную всі посади: відповідаю на дзвінки і допомагаю співробітницям з пацієнтами, веду наради топменеджерів і складаю розклад боса. Мову, мені здається, я вчитиму все життя, але, звичайно, за цей рік я дуже її підтягнула. Якось у розмові маркетинг-директорка поділилася зі мною контактом видавця журналів у Сакраменто (столиця Каліфорнії, 2 години їзди від Сан-Франциско з найбільшою "снд-шною" ком'юніті).

Я поїхала на зустріч – дуже хотілося хоч якось повернутися у професію. Наступного дня Сергій Іванніков запропонувал мені позицію головного редактора, але на досить скромні (за американськими поняттями нижче мінімалки) гроші. Я погодилася – дуже хотілося працювати, та й гроші потрібні. Зараз працюю в клініці, а у вихідні – головна редакторка, і дуже вдячна Яну Каліці, що дозволяє мені працювати на двох роботах. До речі, він дуже підтримує українців. Деякі IT-проєкти йому робить мій чоловік із Києва, а дизайн нової клініки – дизайнерка інтер'єру, яка, як і більшість, перебуває тут за програмою U4U. Я знаю її ще з Києва.

– Як справи в доньки, де вона зараз навчається? Чи має вона друзів серед американців, як вона з ними спілкується?

– Вона – одна з найкращих учениць у школі. За її словами, "після 13 предметів в Україні в американській школі з шістьма предметами, один із яких йога – робити нічого". Має дуже високий бал, вона – відмінниця, і ми сподіваємося, що їй вдасться вступити до ВНЗ зі стипендією, щоб мені не довелося продавати нирку. Освіта в "найслабшому" ВНЗ в Америці коштує від $10 000 на рік, плюс гуртожиток, підручники – все за окрему плату. Безкоштовної вищої освіти в Америці немає. Із однолітками вона спілкується, але дуже поверхово. Друзів серед американців не завела. Приятелі є, звичайно, у школі в неї активне соціальне життя. Тільки росіян ненавидить. Усіх.

– Чи має вона плани на майбутнє, ким би вона хотіла стати і де вчитися?

– Дочка хоче вступити на міжнародні відносини (у неї кілька іноземних мов, з України – німецька, у Польщі їй добре давалася польська, українська та російська – рідні, тут вивчила іспанську). Хоче тут здобути вищу і повернутися до Європи. Ближче до дому, та й європейська культура їй ближча ментально. Я ж лише додому. Ось вступить вона, кілька років адаптується, і я хочу повернутися, а вона вже сама впорається.

– Як зараз Америка допомагає українцям, які перебралися туди через війну? Чи є якісь виплати?

– Ніяк. Багатьом українцям відмовляють у виплатах, бо українці намагаються влаштуватися легально на роботу, сплачувати податки, на відміну від біженців із країн Латинської Америки чи Близького Сходу. Щоб отримати виплати, треба дуже постаратися, і все залежить від працівника. Як правило, соцпрацівники в Каліфорнії – китайці, темношкірі або вихідці з Латинської Америки, які допомагають своїм.

– Чи змінилося ставлення американців до українців за ці 2,5 роки війни?

– Так. Втомилися. Ціни тут зросли за ці два роки, особливо на бензин. Винувата війна у Європі. Американцям головне – їхнє благополуччя. Пограли у "шляхетність", а далі роздратування від порушеного побутового комфорту. Звичайно, є хтось, хто підтримує, але їх небагато. Як мій доктор Ян Каліка чи сильна організація Jewish Community Center. Ті, хто знає, що таке "потреба", – ті підтримують. Американці цього не знають. Та й палестинців, і тих, хто підтримує Палестину, тут більше, ніж українців, у десятки разів. Палестинці виграють.

– Як відбувається президентська кампанія в Америці порівняно з українськими виборами? Що тебе, може, дивує в ній? Там теж люди діляться на прихильників Трампа, Байдена, лаються, сперечаються, сваряться?

– Цікаво, що сам народ не обирає президента: умовно, якщо я американка, я не можу піти та проголосувати. За мене голосує мій сенатор. Тож від простих американців не залежить нічого. Але чим ближче вибори, тим більша напруга. Каліфорнія – демократичний штат, тут з жахом чекають на Трампа. Особливо нелегали. Ми швидко обговорювали дебати з моїми американськими друзями. Дивує те, що простим американцям приходять смс від умовно "Трампа" або "Байдена" з проханням зробити пожертви. І роблять. Особливо республіканці. Зворушує, коли знайомі американці, отримуючи смс, кажуть: "Знову Трамп грошей просить".

– Як американці реагують на те, що відбувається в нас? Наприклад, як вони реагували на останній російський обстріл 8 липня, коли було зруйновано дитячу лікарню, загинули люди в будинку?

– Якось так: "Ой, так, це жахливо. Але це війна...", "Трамп прийде, покладе край війні". І далі – політика Америки. Я була у Нью-Йорку, буквально за день зібрали мітинг на Times Square. Окрім туристів, які радісно знімали на телефони відео, жодної реакції. Хтось у натовпі питав – а де це Україна? На жаль, Америка – це неначе інша планета. Наша війна їм – бій гладіаторів: хто кого.

– Чи можеш порівняти життя в Америці та Україні? Які плюси та мінуси ти бачиш, що подобається, а що ні? Наприклад, у медицині, освіті.

– Головний плюс – тут безпечно. Тут працюють закони – реально працюють, хабар не даси (намагалася поліцейському за перевищення швидкості), тут ти захищений державою і немає корупції. Ніде. Тобто роботодавець, якщо ти працюєш легально – а американці (не нелегали чи біженці) працюють лише легально – тебе не звільнить, не оштрафує без потреби. Тут бояться закону. І це працює. Якщо сусід бешкетує – викликаєш поліцію і сусід "не домовиться" і поліція не "заплющить очі". Тут поважають людину. Багато наркоманів, але при цьому немає бійок.

Медицина – якщо дорога страховка, ти виживеш у будь-якій ситуації. Якщо дешева – ти швидше помреш, ніж потрапиш до лікаря. А якщо страховки немає – тобі призначать таку суму, яку ти не виплатиш, потрапиш у "record" і з приходом Трампа тебе першого викинуть із країни.

Освіта шкільна хороша – дорога, у приватних школах. Від $24 000 на рік, у "публічних школах" – школярі на перервах курять траву, посилають вчителів та кидають стільці. Вища освіта лише платна. Але можна здобути стипендію. Можна закінчити так званий Community Colldge – є у кожному великому місті, безкоштовно. Це як наше ПТУ. Ремесла навчать, щоб прожити щасливе американське життя. 70% американців на цьому й зупиняються.

– Чи збираєшся ти повертатися до України? За яких умов?

– Так. Я повернуся. Коли дочка трохи стане на ноги. Наразі їй ледве виповнилося 17, і я навіть додому сама не можу злітати – велика ймовірність, що її забере соціальна служба. Ми з нею удвох тут, нікого нема. Незалежно – закінчиться війна чи ні (сподіваюся – закінчиться), я хочу повернутися. Доньці треба жити в безпечній країні, а мені – у моїй рідній.