Блог | Як я потрапив на війну

На початок 2014 року у військоматі було 6 працівників. Бо за рік до того почалося повальне скорочення, яке тепер законно називається Розвалом армії. Шестеро не могли справитися з тисячами документів сотень мобілізованих. Житомирський район – останній рубіж оборони Києва (колись ворога чекали тільки з Заходу), тому тут найбільша кількість військових частин в Центральній Україні. 95-та, 30-та та 26-та бригади, військовий аеродром, танковий завод.

Перша хвиля мобілізації майже на тридцять відсотків складалася з житомирян. 5 тисяч повісток, тисячі призовників. Справи, військові квитки, розпорядження, накази, комісії, відправки… Мобілізація.

Завдяки Андрію Валерійовичу, військовому комісару, знайшлося місце в цій машині і мені.

- Досвід маєш?

- Шість років охоронцем працював...

- Годиться.

Підполковник Матвієць Андрій Валерійович один з тих людей, що всюди знаходяться на своєму місці. За весь час служби я зустрічав небагатьох з ким би справді хотів служити. Надійних і тямущих. В кому був би впевнений як в побратимі чи командирі.

Воєнком Матвієць був саме таким. Це я зрозумів пізніше, коли звикся з військовими порядками та завивертами.

Щодо відношення до служби, досить хоча-б історії перших днів окупації Криму. В Андрія Валерійовича саме тоді був вихідний, готувалися до іменин. Дзвінок з Обласного все перевернув.

- Так, зрозумів, буду!

З того дні 6 березня і аж по 27 березня підполковник Матвієць полишав стіни військомату тільки в службових справах. Обідав, вечеряв, ночував і снідав на робочому місці.

І вже як прийшов я, товариш воєнком дозволив собі розслабитися та поїхати на ніч додому.

Жарти жартами, а перші дні війни показали, хто є хто. Підполковник Матвієць, виявився справжнім українцем.

Взяли мене стрільцем на вхід. Але скоро виявилося, що краще мені в кімнаті чергового. Приймати та пропускати відвідувачів, а пізніше навіть телефонограми штабні записувати та накази передавати. Тож я завжди був в курсі подій військомату, часто навіть раніше за комісара дізнавався важливі речі. Та тримав їх при собі.

Було важко. В перші хвилі мобілізації надивилися різного. І гнівних батьків, чиє доросле дитятко просили допомогти захищати Батьківщину; і аватарів, котрі зі старту вже були готові рвати та метати, а потім плакати й стогнати.

І патріотів, котрі приходили, пропонуючи свою силу, вміння та й саме життя готові були положити на жертовник Вітчизни.

Таких ми поважали більше за всіх. І інколи, дуже часто, соромились. Бо хлопці йшли воювати, а ми просиджували штані в тилу.

Читайте: Тихо прийшов, тихо пішов: на "нулі" буває всяке

А от Саня Вербило переживав за те надто. Особливо одного разу, коли мені довелося стати свідком однієї важкої розмови.

Тоді я лишився чергувати по військкомату. Ми ночували на роботі, бо якраз був такий час, коли блокували колони, штурмували наші військові частини та намагалися заодно погромити військоммати, аби зірвати мобілізацію. Тому ми лишалися на ніч по двоє, а то й по троє. Один постійно чергував на телефоні, другий патрулював приміщеня.

Одного разу ми лишились з Олександром. І десь годині о сьомій вечора почалося…

Одиночний провокатор. Він підняв валт за те, що його сина забрали з тюрми та відправили одразу на передову. Дика по самій своїй суті історія, яка не могла мати місце, на мою думку. Яке з тюрми на фронт? Дядько "Штрафбату" надивився?

Я лишався в приміщенні – від чорного телефону відходити не можна було. Будь-якої миті могло прийти таємне розпорядження, навіть з повідомленням про початок повномасштабної війни. І такого чекали. Тож я сидів та чекав, спостерігаючи за скандалом у вікно. Чесно кажучи, наказ наказом, а я тихенько відкрив клямки, щоб бути готовим будь-якої миті відчинити вікно та кинутись на допомогу товаришу. Мало чого… Старий загризається, а десь за рогом чекають тітушки, чтоб прідти на помощь дєдушке.

З півгодини вони розмовляли. Сашко взагалі принципово говорить тихим голосом, мотивуючи це тим, що прислухаються не до крику. Він правий. Хвилі злого напруження розбивалися об скелю холодного спокою, накочувалися на теплий пісок та заспокоювалися самі.

Діалог завершився тим, що ми підняли папери та пересвідчилися – такого на війну не відправляли. Потім виявилося, що синонько справді з кічі відкинувся, але додому не подався, а сховався на дачі і хитрим чином намагався видурити в батьків грошенят на бухло.

Чолов’яга пішов заспокоювати стару, а Сашко весь вечір ходив сам не свій.

- Не могу так больше! Я должен быть там! Вася, ты со мной?

Звичайно, Сань, з тобою. Як же інакше…