Блог | Втома від співчуття: чому постійні заклики про допомогу викликають емоційне вигорання

Ми живемо в час, коли чужий біль став частиною нашого повсякдення. Соціальні мережі щодня бомбардують нас історіями про людей, які потребують допомоги – фінансової, матеріальної, емоційної. Збір коштів на лікування важкохворих дітей, волонтерські ініціативи для армії, благодійні акції для постраждалих від катастроф – здається, що кількість тих, хто просить про підтримку, невпинно зростає. І спочатку ми щиро співпереживаємо, допомагаємо чим можемо, поширюємо інформацію.

Але з часом щось змінюється. Ми ловимо себе на думці, що черговий заклик про допомогу викликає в нас не співчуття, а роздратування. Чому так відбувається? І як з цим боротися?

В психології є спеціальний термін для опису цього стану – втома від співчуття або вторинний травматичний стрес. Це емоційне виснаження, яке виникає внаслідок постійного контакту з чужим болем та стражданнями. Коли ми стикаємося з трагічними історіями день за днем, наша природна емпатія поступово притупляється, а на зміну їй приходять цинізм та байдужість.

З одного боку, це захисна реакція нашої психіки. Ми не можемо нести на собі тягар всіх бід світу, тому мозок намагається дистанціюватися від чужих проблем, щоби зберегти наші власні ресурси. Постійне співпереживання – це дуже енерговитратний процес, який може призвести до емоційного та фізичного виснаження.

З іншого боку, втрата здатності співчувати – тривожний сигнал. Вона свідчить про те, що наші серця черствіють, що ми втрачаємо щось дуже важливе – здатність бути людьми. Адже саме вміння ставити себе на місце іншого, розділяти його біль та радість відрізняє нас від інших живих істот.

Особливо гостро ця проблема стоїть зараз, під час війни. З одного боку, ми як ніколи потребуємо солідарності та взаємодопомоги. Кожен внесок, кожен жест підтримки наближає нашу перемогу. Але з іншого – ми не можемо весь час функціонувати в режимі "швидкої допомоги". Наші емоційні ресурси не безмежні, і якщо ми будемо витрачати їх лише на інших –нам не вистачить сил на, власне, життя та боротьбу.

Що ж робити в цій ситуації? Як знайти баланс між емпатією та самозбереженням?

По-перше, усвідомте, що втома від співчуття – це нормально. Ви не бездушна істота і не егоїст, якщо іноді відчуваєте спустошення та бажання відгородитися від чужих проблем. Це не означає, що ви погана людина, це означає, що ви людина, яка має свої межі та потреби.

По-друге, вчіться розрізняти конструктивну та токсичну емпатію. Конструктивна емпатія – це коли ви співпереживаєте, але при цьому зберігаєте психологічну дистанцію, не берете на себе чужий біль. Ви можете пропонувати допомогу та підтримку, але розумієте, що не в змозі вирішити всі проблеми іншої людини. Токсична ж емпатія – це повне розчинення в чужих стражданнях, коли ви настільки глибоко вживаєтесь в ситуацію, що починаєте відчувати її як свою власну. Це шлях до швидкого емоційного вигорання.

По-третє, встановлюйте особисті кордони. Ви не можете допомогти всім і відразу, тому вчіться казати "ні" без почуття провини. Зосереджуйтесь на тих проханнях та справах, які справді резонують з вашими цінностями та можливостями. Пам'ятайте, що ваше власне ментальне здоров'я – такий самий пріоритет, як і здоров'я тих, кому ви допомагаєте.

По-четверте, подбайте про свій психологічний ресурс. Знаходьте час на відпочинок, спілкування з близькими, заняття, які приносять вам радість та натхнення. Дозволяйте собі перемикатися з чужих проблем на власні приємні переживання – це не егоїзм, а здорова психогігієна.

По-п'яте, шукайте однодумців та підтримку. Волонтерські спільноти, групи взаємодопомоги, професійні психологи – всі ці ресурси можуть допомогти вам впоратися з емоційним навантаженням, отримати пораду та розуміння. Часто сама можливість поділитися своїм досвідом та переживаннями з тими, хто розуміє – вже велике полегшення.

Втома від співчуття – це виклик, з яким стикається кожен небайдужий до чужого болю. І особливо гостро ми відчуваємо це зараз, коли біда зачепила кожного українця тією чи іншою мірою. Але ми мусимо пам'ятати, що наше співчуття та доброта – це ресурс, а не тягар. Ресурс, який треба берегти, поповнювати та розподіляти мудро.

Адже світ тримається не лише на героїчних вчинках, а й на буденній людяності. На здатності бути поруч, розділяти не лише радощі, а й горе. І ми не можемо дозволити війні та болю зруйнувати в нас цю здатність. Тому співчувайте – але в своєму темпі. Допомагайте – але не на шкоду собі. Будьте вдячні собі за добро, яке ви здатні дарувати світу але не картайте себе за те, чого не можете дати.

І пам'ятайте: наша сила – в єдності. А єдність неможлива без уваги та чуйності одне до одного. Тому плекаймо в собі цю здатність до співпереживання. Навіть коли нам здається, що сил вже немає. Навіть коли нас спустошує чужий біль. Саме з таких маленьких актів доброти й твориться наша велика Перемога над байдужістю та ненавистю.