Вініли й Adidas: речі, які в СРСР привозили з-за кордону

Багато європейських та американських виробів і продуктів не потрапляли на радянський ринок. Тому, побувавши за кордоном, громадяни Радянського Союзу намагалися прихопити звідти якомога більше "сувенірів".

Навіть незважаючи на дефіцит серед речей власного виробництва, радянські жителі ще більше "нерівно дихали" до закордонних. OBOZREVATEL згадує знакові західні джини, фірмові костюми Adidas і газовану воду, вініли та інші речі, які в СРСР привозили з-за кордону.

Джинси

Якщо сьогодні джинси – той елемент одягу, який може купити кожен на будь-якому речовому ринку або в магазині, то за часів СРСР фабрики такого не виготовляли. Їхній імпорт було заборонено і, відповідно, про продаж теж не йшлося.

Однак радянські жителі йшли на ризик і привозили джинси з інших країн. Навіть незважаючи на заборони й судові наслідки, нелегальний імпорт цих речей існував. Водночас, щоб заробити і компенсувати всі ризики, джинси продавали за колосальні на той період гроші – 200 рублів за середньої зарплати в 120 руб.

Одяг Adidas

Серед усього різноманіття брендів спортивних костюмів і кросівок у Європі, колосальну популярність у Радянському Союзі знайшов саме Adidas. До того ж "бум" трапився через співпрацю ЦК КПРС із виробником. Так, під час Олімпійських ігор, які в 1980-му приходили в Москві, радянські спортсмени виходили на церемонію нагородження в одязі цього німецького бренду.

Така реклама справила особливе враження на громадян, тому речі Adidas стали масово ввозити на територію СРСР. Хоч це і не було нелегально, як у випадку з джинсами, коштували закордонні спортивні костюми й кросівки ті ж солідні гроші, й іноді в такому брендовому одязі ходили навіть у театри.

Хоча багато хто зазначає, що був і суто радянський "Адідас", який виготовлявся у численних підпільних цехах і розходився всім Союзом. Умільці ж запросто вирізали нехитрий фірмовий трилисник, а потім під трафарет за допомогою гарячої праски накладали на його майки, штани, рушники та сумки, оскільки Adidas – у СРСР це звучало гордо.

Вініли

Також відрізнялися дорожнечею в радянські часи європейські та американські музичні платівки. Якщо в місті-столиці оригінальний вініл коштував 35 рублів, то в передмістях такий товар коштував дорожче, а у віддалених регіонах за одну платівку віддавали 200 рублів.

Вініли привозили нелегально і за такий вчинок загрожували серйозні наслідки – аж до заборони виїзду з СРСР. Саме цим ризиком продавці й пояснювали високу вартість таких популярних закордонних речей. Найчастіше платівки реалізували радянські громадяни, які працювали на виробництвах в інших країнах, а також науковці та моряки.

Брендова газована вода

"Кока-колу", "Фанту" і "Спрайт" почали імпортувати на територію Радянського Союзу тільки перед Олімпійськими іграми, в 1979 році. А до цього періоду імениту газовану воду багато хто привозив нелегально – не тільки, щоб порадувати дітей, а й щоб заробити на перепродажі.

Водночас "Кока-Колу" в 1979-му не можна було знайти й у простих гастрономах, і навіть через знайомство далеко не всі могли собі тоді дозволити відомі шипучі закордонні напої.

Хоча відомий факт, що ще в кінці 1945 року в СРСР було поставлено понад 50 ящиків "Коли" – це був подарунок маршалу Жукову від президента США Ейзенхауера. Партія напою була без етикеток і спеціально знебарвлена, щоб радянського посадовця не звинувачували в поклонінні символу американського імперіалізму.

Жувальна гумка

Ще одним предметом культу та заздрості для дітей і підлітків у СРСР біла закордонна жувальна гумка. Заповітні Stimorol і Turbo дорослі привозили з відряджень у "майже за кордон" – з Польщі та Чехословаччини. Жуйку жували буквально днями і ночами, іноді надаючи їй "друге життя" вмочуванням у цукрову пудру. А серед школярів "бубльгум" був як валюта – на неї без роздумів обмінювали футбольний м'яч або набір олівців Koh-i-Noor. Вкладиші ж зі спортивними автомобілями та мінікоміксами, які йшли разом із жуйкою, напевно, дехто й зараз дбайливо зберігає в окремій коробці.

Годинник із калькулятором

Нині мобільний телефон або планшет у дитини сприймається як щось зовсім звичайне, а ось за часів СРСР мало не кожен радянський школяр і студент хотів мати годинник-калькулятор. Такий "ґаджет" під назвою "Касіо" викликав і заздрість однокласників, і посмішки однокурсниць, і повагу колег. У вільному продажу цей годинник у Союзі майже не зустрічався – його, як і більшість дефіцитних товарів, привозили з-за кордону або, економлячи гроші на морозиві, купували у фарцівників.

Існує думка, що своєю популярністю цей годинник-калькулятор зобов'язаний фільмам про "агента 007" Джеймса Бонда. Іноді, навіть не дивлячись його цінність, "винахідники" за допомогою паяльної лампи і неабиякої частки оптимізму безуспішно намагалися знайти "приховані функції" у розумному годиннику.

Відеомагнітофон

Придбання відеомагнітофону в кінці 80-х для радянської людини можна було порівняти із виявленням скарбу на садовій ділянці. Ціна першого магнітофона радянського виробництва сягала 1200 рублів за зарплати провідного інженера в 250-300 руб., а закордонні аналоги ціни нижче 2000 рублів просто не знали. Кажуть, у СРСР бували й випадки, коли на цю "дивотехніку" міняли значно дорожчі речі.

Водночас якщо людині вдалося стати щасливим володарем відеомагнітофона, то, проявивши кмітливість, вкладення у нього окупалися всього за декілька місяців. Так, за часів перебудови з'явилися перші приватні відеосалони, частіше організовані в квартирах власників "відика". За 1 рубль із людини можна було подивитися західні картини від "Термінатора" і "Рембо" до "Еммануель". Завдяки такому кіно люди в СРСР дізнавалися і ще сильніше стали хотіли джинси, "Колу" й інші закордонні речі.

Раніше OBOZREVATEL розповідав про речі, які забороняли в школах СРСР. Серед них не тільки західні джинси й кросівки, але і багато звичайних для сьогоднішніх учнів предметів і звичок.