Від "битви народів" до військово-політичного союзу. Як російська загроза об’єднала колишніх ворогів

Цього тижня в центрі уваги – Вільнюс, точніше саміт НАТО, який відбувся в столиці Литви і на порядку денному якого були питання подальших відносин з Україною. Так, ми не отримали запрошення, нам досі не відомі часові перспективи вступу до блоку, але червоною ниткою у всіх дискусіях була беззастережна підтримка нашої держави з боку країн – членів Альянсу в нашій боротьбі проти російської агресії. Цікаво, що серед тих, хто підтримує нас найбільше, – країни Балтії, Польща, Чехія, Німеччина. Сьогодні вони демонструють потужну єдність і згуртованість, хоча шість століть тому були смертельними ворогами. Історія, як відомо, – дама примхлива.

Йдеться про Велику війну 1409-1411 років, точніше про Грюнвальдську битву, яка відбулася рівно 613 років тому – 15 липня 1410-го. В той день на полі бою зійшлися військо Тевтонського ордену (німецькі лицарі) та об'єднані війська Королівства Польського та Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Кількість народів, яка брала участь у цій битві, – величезна: німці, французи, швейцарці, чехи, поляки, литовці, білоруси та навіть татари. Тому іноді цю битву ще називають "битвою народів". Брали участь у Грюнвальдській битві й наші пращури, які тоді називалися русинами. Історики говорять про те, що принаймні 17 хоругов (військовий підрозділ того часу) об’єднаного війська складалися з воїнів, які походили з українських етнічних земель – Галичини, Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини та інших. Найбільш відомим українцем, який проявив себе в битві, є Іванко Сушик із Романова (село під Львовом). У 2005 році "Укрпошта" навіть випустила на його честь поштову марку в серії "Історія війська в Україні".

Перемогли в битві війська Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Це поклало край агресивним претензіям німецького ордену на східні землі – території сьогоднішньої Польщі, Білорусі, країн Балтії, а самі тевтони з того часу втратили військову й економічну могутність, адже більшість німецьких лицарів загинуло, велика кількість потрапила в полон – і за них треба було платити викуп, а також на орден було накладено контрибуції.

Цікавий факт. Битва мала таке велике історичне значення, а перемога в ній була настільки блискуча, що Росія намагалася привласнити її собі. У 2017 році в російських містах з’явилися білборди, на яких стверджувалося, що Грюнвальдська битва є пам’ятною датою військової історії Росії.

Навіть зараз на сайті російського військово-історичного товариства зазначено, що "русские войска и их союзники одержали победу над немецкими рыцарями в Грюнвальдской битве". Цю подію було внесено до переліку пам'ятних дат російської військової історії Росії ще у 2014 році.

У складі об’єднаних військ дійсно була хоругва, сформована з воїнів із територій, що зараз перебувають у складі Росії, – із Смоленської землі, але вона належала до Великого князівства Литовського. Це була лише одна хоругва з 51, що входили до об’єднаного війська, тому формулювання "русские войска и их союзники" видається не так кумедним, як вкрай цинічним. Утім, усі вже звикли, що Росія краде чужу історію. В неї просто немає власної, а та, що є, ґрунтується на історії захоплених території та поневолених народів.

Це саме відбувається і з українською історією. Зі своїх підручників з історії росіяни прибрали назву "Київська Русь" і замінили її на "Русь", звідки, мовляв, і починається історія Росії. У 2017 році Путін під час свого візиту у Францію заявив, що донька київського князя Ярослава Мудрого, французька королева Анна Київська, є росіянкою. І таких прикладів сотні.

Очевидно одне: справжня історія Росії – це ганебна історія загарбницьких війн і поневолених народів. Історія поразок та кривавих злочинів. І щоб відбілити свою репутацію, створити благочестивий імідж, вона вдається до подібних маніпуляцій – краде чужу історію, привласнює здобутки, створює цілі філософські течії та концепції, як, наприклад, російське месіанство. Де Москву оголошують третім Римом, а місія російського народу – звільнити (а насправді поневолити) слов’янські народи.

На мою думку, досить символічно, що дати й місто проведення саміту НАТО збіглися з історичними подіями. Недарма, як я вже зазначив, Грюнвальдську битву називають "битвою народів". Не лише через їхню велику кількість, а й тому, що вона є свідченням того, що коли вільні народи єднаються перед спільними викликами, коли треба разом протистояти ворожій навалі й відбити її, вони неодмінно перемагають. Таку єдність ми спостерігали на саміті НАТО, а значить, попереду наша вирішальна "Грюнвальдська битва", і ми в ній обов’язково переможемо.