Блог | Вчителі з російської були "гарадскімі", а наші – селюхи

В совєтській школі вчителі історії, мови й літератури зазвичай не вирізнялися інтелектом. Хоча були й рідкісні винятки. Винятками були також викладачі російської літератури, вони були куди підкованіші за своїх колег з української літератури. Та й те сказати – вчителі з російської мови і літератури були "гарадскіє житєлі", а наші – селюхи.

Те саме можна було бачити і, навчаючись на філології. Недарма викладач мовознавства казав: "На російському філфаці я відпочиваю, а з вами, баранами, тільки час витрачаю". Серед пів сотні баранів було лише двоє з Франика і кілька з районних міст. Решта – село. На російському філфаці, хоч етнічних росіян було небагато, зате майже всі були з міст. Вони краще вбиралися, там були вродливіші дівчата і рівень їхнього розумового розвитку був вищий. Їх не відправляли після закінчення навчання вчителювати в села Сходу і Півдня, як нас.

Викладачі гуманітарних дисциплін всього боялися. З літературою було взагалі сумно. Та, зрештою, і є. Бідні діти й далі вивчають у школах "Дєті подзємєлья" В. Короленка і "Швачку" П. Грабовського. Викладач української літератури якось заявив, що "радянська література найкраща в світі". Коли ж я здивовано запитав: "Хіба французька чи англійська гірші?", він довго обурювався і страшенно нервував, добре знаючи, що хтось про це донесе, що він не зумів свого твердження достатньо арґументувати, аби навіть такий штурпак, як я, зрозумів, що нема літератури понад совєтську.

Читайте: Російська стає імперською мовою

Тому якісь ази національної самосвідомості нам прищеплювали не гуманітарії. Викладач історії партії, який носив вишиванку, з першого дня заявив, що буде читати не історію партії, а пригоди партії. Він і справді читав пригоди, при цьому дозволяв собі розповідати і про репресії та концтабори. Але не довго, скоро його послали на пенсію.

Вперше на вірш Павла Тичини "Як упав же він з коня та й на білий сніг" звернув увагу вчитель математики Євген Княгиницький. Ми його кликали поза очі Ґєньо. Він це знав і сам себе інколи так називав. В п’ятому класі він підніс мені до носа свою долоню і сказав: "Ти будеш в шестій колясі, як тутка-во волосся виросте!"

Але нічого. Волосся в нього на долоні не виросло, а я плавно переходив з класу в клас.

Так от він одного разу зацитував цей вірш:

Як упав же він з коня

та й на білий сніг.

– Слава! Слава! – докотилось

і лягло до ніг.

Читайте: Дискримінація по-українськи: що то за мова, що "солов’їною" зветься?

І з хитрою міною, наче сам у себе, запитав:

– Гм... Хто ж то "слава" кричав? Ніхто вам не пояснив?

Але де би нам наша Клізма чи Кобра щось таке пояснили! Дідусі мої вже на ту пору померли, хоч обоє були на Першій московсько-українській війні. В кого запитати? Батьки, може, й знали, але надто мене берегли, тому допитатися в них було неможливо.

Але жив у нас на вулиці старий дід, який отримував австрійську пенсію, всі знали, що він теж був на фронті. Виходячи з хати, він вдягав чорний костюм з камізелькою, з кишеньки якої визирав срібний ланцюжок дзиґарка. Вітався з сусідами, злегка піднявши чорний капелюх. З його онуком я товаришував. От я й запитав його, хто міг кричати "Слава!".

В руці пана Льодзя диміла люлька, а сам він сидів на порозі своєї хати. Він подивився на мене з задумою. Видно, ніхто його про таке досі не питав. Але він був такий старий, що вже нічого не боявся, і сказав:

– То наші, Юрцю, кричали "Слава!", наші. А тоті, жиби вони віздихали, кричали "Ура!".

Ну, і так стало все на своє місце. Наші на всіх фронтах Першої світової і Московсько-української війни кричали "Слава!", а колонізатори кричали "Ура!". Наші мали гасло "Слава Україні!" і в регулярних військах, і в повстанських. Я тут не буду наводити цитати зі спогадів Петра Дяченка чи Юрія Горліс-Горського, ви їх легко знайдете в інтернеті, аби переконатися, що це гасло існує вже понад сотню років.

Читайте: Чому ж ви так нервово реагуєте на російську мову?

А потім з'являється Олег Тягнибок і разом з іншими партайґеноссе починають волати, що то бандерівське гасло. Бо в них жодного іншого завдання нема окрім провокацій і підкидання дров для російської пропаганди. З їхньої легкої руки інформація про бандерівське гасло перекочовує до зарубіжної преси.

Ну, і тепер маємо: на хорватів, які озвучили це гасло, влаштували нагінку. Бо залісян "Слава Україні!" корчить і плющить. А на підтвердження того, що це гасло злочинне, наводять брехливі цитати свободівців: "під час Революції гідності уперше з часу Незалежності націоналістична ідеологія стає реальною революційною зброєю. Велелюдний, багатотисячний Майдан – то правдивий бандерівський Майдан. Його обереги – чорно-червоні бандерівські прапори. Його привітання – традиційне бандерівське "Слава Україні! – Героям Слава!", яке тепер звучить по всій Україні".

Тут ще одне безглуздя стосується чорно-червоного прапора, який мали запорізькі козаки і якого можна побачити на відомій картині Рєпина. А ще заки з'явився Бандера, то цей прапор був прапором пластового куреня "Лісові чорти":

Прапор червоно-чорний – то наше знамено,

Червоне – то кохання, а чорне – пекло-дно,

Усі дівчата знають чарівні барви ці,

Забути їх не можуть. Чорти ми лісові!

Читайте: Росія розуміє тільки мову сили

А як прийдеться стати із зброєю в руках,

Маршалок поведе нас, замає гордо стяг!

І сипнемо сто тисяч у груди сатані,

Люциперові решту! Чорти ми лісові!

Так співалося в пластовому гімні, якого написав Тарас Крушельницький ще в 1930-му році. Пізніше маршалка замінили на Бандеру, але від цього прапор не перетворився на бандерівський.