В Україні залишились рідні люди та міста, але переїзд – питання виживання моїх дітей. Історія Наталії, біженки в США 

Після початку широкомасштабного вторгнення і протягом усього 2022 року Наталія, мати трьох дітей, про те, щоб виїхати за кордон, навіть і не думала. Навпаки, і вона, і чоловік активно займалися волонтерством, допомагали військовим та цивільним, які пережили окупацію.

Влітку 2022 року на фронті загинув близький друг Наталії, а на початку 2023 року жінка поховала ще одного товариша, який пішов добровольцем. Також жінка зізнається, що неймовірно важко було усвідомлювати, що діти весь час сидять у підвалах. Вона розповіла OBOZ.UA, чому все ж таки наважилася виїхати та як адаптувалася в США.

Не можу більше "вигрібати"

Після того як росіяни вбили мого другого близького друга, я зрозуміла, що в мене почалась депресія. До лікаря я так і не дійшла, у мене був такий стан, коли вночі ти заснути не можеш, а якщо засинаєш – не можеш прокинутися, не можеш що-небудь зробити. До того ж діти весь час сиділи в підвалах, вони в мене вчилися в Славутському обласному ліцеї, він із проживанням, із понеділка по п'ятницю діти фізично в закладі. Вони вночі сидять у підвалах, вдень сплять на уроках, і з'явилося страшне почуття провини, що я їм не можу забезпечити дитинство, мінімальні базові потреби в безпеці.

До того ж через волонтерство в мене було багато знайомих на різних ділянках фронту й було достатньо реалістичне уявлення про те, що відбувається. Я розуміла, що війна затягнеться ще не на рік і не на два, і жодна зі сторін не зможе досягти поставлених цілей, оскільки вони не реалістичні.

Було багато чинників, які один на один нашаровувались. У результаті ми сіли з чоловіком, і я йому сказала, що не можу вигрібати, що треба кудись рухатися й вивозити дітей.

Коли обирали країну, відштовхувались від того, що у мене й у чоловіка адекватна розмовна англійська. Дізналися, що для виїзду в Штати є програма Unite for Ukraine, вона розрахована на біженців. Ми знайшли там спонсора, а фактично поручителя, ним виступила сестра подруги, яка живе в Штатах уже понад 16 років. Оформили документи та отримали право на в'їзд до США.

Із виїздом з України зволікали до останнього

Документи оформили дуже швидко. Проте ми зволікали до останнього, майже всі три місяці, які дозволяли терміни. До Флориди, оскільки наш спонсор живе тут, ми прилетіли в кінці серпня. Приїхали, нам дали тимчасове право на перебування (ця програма розрахована на два роки). 95% українців, які приїжджають за цією програмою, – всі працюють. Тут немає ніяких безплатних програм та якоїсь соціальної допомоги – мінімум від мінімуму, це взагалі не про соціалізм. У США дуже важка бюрократія, особливо при тому, що ми звикли, що в Україні є "Дія", електронний документообіг, банківська система, а тут усього треба чекати.

Дуже важко винаймали перше житло, із нашими документами тут заселитися неможливо, а робити ті, що потрібно, – довго. Їх ми отримали лише в листопаді й одразу вийшли на роботу, а дітей оформили у школи.

У нас двоє дітей у старшій школі й найменший – у початковій. Тут багато українців, вони швидко познаходили друзів. Навчання набагато простіше, ніж в Україні, їх особливо не навантажують. Вони пишуть твори на тему, умовно, "Тупак – новий Шекспір" та розбирають тексти Емінема. Тому в школі у них все ок і їм цікаво.

У Штатах всі схиблені на безпеці. У них старша школа виглядає як в'язниця – немає зовнішніх вікон, щоб туди нічого не можна було закинути, вилізти-залізти, у дітей прозорі рюкзаки, щоб було видно, що дитина несе, ніхто сторонній не може зайти без попередньої реєстрації.

Якщо дитину в школі хтось образить, винуватця спочатку на тиждень, а потім на місяць відрахують зі школи, а потім, якщо дитина продовжує поводитися неналежним чином, де вона вчитиметься – то проблема батьків. У менший школі, де вчиться мій син, був хлопчик, який весь час всіх задирав, кусав, штовхав. Українська школа нічого не може з цим зробити, а тут навіть образа словом – одразу "на вихід". А якщо дитину відрахують, будь-яка інша школа може відмовитися брати її на навчання. Тобто це не проблема держави – забезпечувати освіту, це проблема батьків, головне, щоб більшості було комфортно.

Хотілось би адекватної роботи, щоб це не було питанням виживання

Перші дві роботи в мене були такі: одна на доставці, типу нашої "Нової пошти". Вони набирали працівників на високий сезон – зимові свята. У мене було таке, що я за однією адресою доставляла посилки буквально щодня, люди просто не зупинялись.

Друга робота – я була пів року доглядачем за пацієнтом із поступовою атрофією м'язів. Він сам лікар, ще й з українським корінням, тож поки він міг говорити, з ним було цікаво та приємно спілкуватися. Коли я йшла, він уже перестав говорити і їсти. Морально було дуже важко, але в плані фінансів – непогано.

Зрештою, чоловік почав працювати водієм буса до 5 тонн, після нього я пішла туди. Це не найкращим чином оплачується, але це дуже гарний досвід. Я об'їздила 40 штатів, від узбережжя до узбережжя, від Канади до Мексики. Машина не дуже велика, тому є гарна можливість просто знати ці дороги, як вони виглядають, тому що тут окрема планета у плані трафіка.

Всю весну я працювала на такій невеликій вантажівці, возила майже все, включно з медичним канабісом. Десь місяць, вже на іншій вантажівці, я возила різні бочки, труби, все, що завантажується на відкриту платформу. Ця робота фізично дуже важка, завантажитися відносно неважко, важко фізично накривати ці вантажі. Річ у тому, що брезент, яким треба накривати вантажі, сам по собі важить близько 40 кілограмів. Тому весь процес виходить непростим, а оплата в мене залежала від кількості миль, які я проїхала.

Потім, на початку літа, ми з чоловіком пішли працювати на іншому типі вантажівки. Спочатку спробували удвох, думали, що так буде легше, але виявилось, що це фінансово невигідно. Лише оренда квартири та інші обов'язкові платежі виходять десь 2,3 тис. доларів. Тому мусимо працювати окремо.

Тут можна працювати на мінімальну зарплату, багато людей так і робить, їм вистачає. Якщо в родині двоє працюють на мінімальну зарплату, вони заплатять за житло, продукти харчування, одяг та взуття – це тут дешевше, ніж в Україні, плюс тут є фуд-банки. Мінімальна зарплата, умовно 3 тисячі доларів – половина йде на оплату житла, на інше вистачає. Їх влаштовує, тут дуже багато людей, в принципі, не напружуються.

У нас ситуація трохи складніша, бо є діти і взагалі не ясно, що далі буде, горизонт планування – ніякий, приблизно на місяць. І звісно ж, хотілося б вийти на якусь більш-менш адекватну роботу, щоб це не було питання виживання.

Зараз ми з чоловіком почали працювати окремо. Робота важка дуже, але щодо вигоди – мене на цю мить влаштовує. Треба якось стабілізувати своє становище, стати на ноги, тому я готова працювати 24/7, майже без сну. Звучить страшно, але насправді, коли ти втягуєшся, то спати по 3-4 години стає нормою.

40 років життя залишилось в Україні

Я дуже сумую за друзями, за своєю квартирою, за своїм домом. Усе, що залишилось у домі, – збиралось і створювалось роками, там був справжній домашній затишок. Сюди ми приїхали з двома рюкзаками, тобто з тим, що можна взяти в ручну поклажу в літак. 40 років життя залишилось в Україні. Дуже сумую за батьками й, на жаль, за цей рік я жодними умовляннями не змогла їх загітувати приїхати хоча б на місяць.

Дуже важко підтримувати зв'язок з друзями, це задача із зірочкою. Ти настільки сильно випадаєш з інформаційного поля, хоч і слідкуєш за новинами, але в емоційному плані випадаєш повністю, і ця прірва все глибша і глибша. Але я можу підтримувати зв'язки з якимись дуже-дуже старими друзями, з якими ми ще з підліткового віку дружимо, це в мене виходить.

У чужій країні дорослій людині соціалізуватися, мені здається, дуже важко. Величезна культурна прірва, у нас дуже поверхневе уявлення про їхню культуру, основане переважно на фільмах. А найбільша різниця, як мені здається, це не про рівень життя, зарплату чи економіку – це про людей. Перший місяць, коли ми тільки приїхали, я взагалі не могла зрозуміти, що відбувається – всі посміхаються, дуже привітні. Великий контраст із тим, що бачиш в Україні.

В Україні залишились рідні люди та міста, але це питання виживання моїх дітей, а своїм дітям я винна набагато більше, ніж усьому світу...