Блог | Українська перемога потрібна для цивілізації, а цивілізованість – для прогресу України

…Після російського варварства в Оленівці неймовірно складно сфокусувати думки на чомусь, крім цього безпрецедентного акту нелюдяності… Український народ платить найвищу ціну за демократію, свободу та прагнення розвитку. І ніхто не має права перекручувати його вибір, плювати йому в душу.

Український засіб проти російського хаосу

Я, безумовно, солідарний з тим, що найважливішим завданням сучасної України "прямо зараз" є перемога над кровожерливим путінізмом. Це - мета, від реалізації якої багато в чому залежить доля не тільки України, а й усього світу. Якщо, не дай Боже, у ході поточної війни взяв би гору цинічний російський фашизм, традиційному світоустрою і загальнолюдським цінностям було б завдано нищівного удару, здатного вкинути людство в хаос. Цивілізація виявилася б у непереборному моральному апокаліпсисі, який за своєю летальністю нічим особливо не відрізнявся б від глобальної ядерної війни. І справа не в тому, що планету за прикладом "російського прецеденту" захлеснули б шовіністична агресія, загарбницькі війни, насильство, вбивства, руйнування, паради диктатур і суверенітетів найбезглуздішої якості (можливо навіть - до оголошення незалежності під'їздів і окремих квартир).

За всієї катастрофічності переліченого, ще жахливішим бачиться неминуче в подібних обставин скидання цивілізованих правил, стандартів і цінностей, які стали результатом багатотисячолітньої еволюції людства. Саме ці константи визначають таку інфраструктуру соціуму і систему суспільних відносин, при яких досягається найбільш оптимальна на даний момент конфігурація соціальної справедливості, економічного розвитку та технічного прогресу (у розвинених країнах про цю саму справедливість можна не тільки міркувати, але й виразно її спостерігати, навіть випробувати на собі). Ми цілком реально можемо втратити те, що формує морально-культурний, гуманітарний та організаційно-господарський образ сучасного людства. Без якого повернення спільності людей чи не у первісний стан стане прямим наслідком неминучих руйнівних воєн та інтенсивного історичного регресу.

Іноді складається відчуття, що сучасні надмірно владолюбні і божевільні тирани, зрідни Путину, Лукашенко, Башару Асаду, Ким Чен Ыну (є і інші - з різним рівнем схильності до підступності і деспотизму - наприклад, Гурбангулы Бердымухамедов або той же Віктор Орбан), цілком були б задоволені своїм довічним верховенством над здичавілими і такими, що прихиляються народними ордами, позбавленими від згубного впливу "збоченої західної культури". При цьому залишається загадкою, як саме такі лідери країн, які практично не здатні виробляти якусь конкурентоспроможну продукцію, мають намір задовольняти потреби своїх громадян без "буржуазних традицій творення". Адже принаймні росіяни та білоруси точно прагнуть жити за високого рівня достатку. Але, по суті, відмовляються від демократії на користь влади авторитарних лідерів, не бажають перетруджуватися і відволікатися від усвідомлення ефемерної національної величі. Втім, згадані й подібні до них вожді насправді ніколи особливо не спантеличувалися реалізацією сподівань своїх інертних і ласих на пропагандистські марення поданих.

Тож військова доблесть українського народу та його прагнення до перемоги над ворогом виразно має цивілізаційний характер. Проте навіщо український народ долає всі поточні жертви та позбавлення? Навіщо українцям потрібна перемога? Адже вона – не голий принцип чи формальність. Відповідь очевидна – в ім'я світлого майбутнього наших дітей у співдружності благополучних європейських націй! На благо самого українського народу. Але ні чиновників. Яких, аж ніяк не серчайте, за численними статусними, майновими та поведінковими ознаками в пострадянських умовах кастового відокремлення політикуму, назвати частиною народу язик якось не повертається.

Критика влади: "валіза без ручки" для подорожі до мрії

У важкий час протидії російській загарбницькій агресії начебто якось не зручно, чи не доцільно критикувати владу, яка, в принципі, дуже гідно себе проявляє безпосередньо на військовій ниві.

Хоча наше суспільство інерційне від культурних стандартів СРСР і того ж збоченого "російського світу", традиційно вражене вірусом чинопочитання. Тому йому властиво надмірно звеличувати компетентні вчинки посадових осіб, які відповідають їх статусу та входять до обсягу повноважень. Наприклад, справжній лідер країни в умовах військового нападу на неї ворога, безумовно, повинен був залишатися на своїй посаді. Як капітан на містку корабля, що тоне, – до останнього. Це, звичайно, дуже мужньо, але, при цьому, і абсолютно нормально.

Або, наприклад, мер будь-якого міста, просто покликаний серед іншого дбати про дороги та парки у своєму населеному пункті. Він існує, функціонує та отримує зарплату – у тому числі й для цього. І якщо градоначальник організував мощення плиткою схуднених вулиць та бульварів, - то це не привід для того, щоб розтікатися перед ним у глибокій подяці… За що? Адже він не витрачав власні гроші, а лише реалізував свої повноваження. За те, що не вкрав з бюджету, знизійшов, витратив дорогоцінний час? У нас же, на жаль, і лише епізодичні факти ефективності та обов'язковості чиновників, часом навіть на тлі великої кількості зворотних прикладів, часто формують заділ на їхнє майбутнє чергове обрання на посаду.

Ну, тоді вже бачиться цілком закономірним такий собі соціальний кругообіг надмірних вдячностей за банальну нормальність: лікарю – за щеплення, слюсарю – за виправлений водопровідний кран, механіку – за підкручений болтик, дрібним бюрократам – за те, що вислухали, прийняли папірець, крізь зуби щось процідили і т.д., і т.п ... У результаті подібний неформальний оборот взаємної подяки членів суспільства замінює право та порядок, формує синтетичну культуру комунікативних звичаїв. Немає зобов'язань, є тільки зустрічні послуги. Друзі, це - деструктивна система соціального занепаду, яка не має нічого спільного з прогресом, демократією, свободою та справедливістю. Таке знайоме нам царство корупції, "волохатих рук", кумівства і відкатів.

В адекватному суспільстві кожен на робочому місці сумлінно виконує свої обов'язки просто тому, що такий його обов'язок, підкріплений професійною честю та совістю гідної людини. Всі! Жодних додаткових подяк, вихвалянь і тим більше винагород! Уявляєте? Воно нам треба? Сподіваюся, що українське суспільство вже дозріло до того, що воно має бути нам треба! Лише в таких обставинах у нас є шанс не тільки скинути російський фашизм завдяки народній доблесті, але й витрусити з самих глибин соціальної життєдіяльності гніт все ще не подоланої внутрішньої корупції. З якою ми не збудуємо розвинене громадянське суспільство, ефективну економіку та однозначно не отримаємо повноцінного членства у складі ЄС. Навіть незважаючи на важко вистраждану, але неминучу перемогу над путінізмом! Несправедливо? Як би не так: корупція – звичайно не така кровопролитна, як війна, але не менш небезпечне для суспільства явище, здатне знищити перспективи розвитку цілих поколінь… Більше того – корупційна практика глибоко розпусна і має характер вірусної заразності.

Тому, за наявності достатніх підстав, критикувати функціонерів із Банкової та Грушевського можна і навіть потрібно. Навіть зараз – тим паче зараз. І якщо конструктивна критика керівництва може кимось бути визнана небажаною для воюючої країни з моральних міркувань, то яким чином етично виправданими можуть бути якісь зловживання чи очевидні прорахунки влади у воєнний час? Тому знову вибачте, але об'єктивно оцінювати слід не тільки віроломного ворога, злочинна підлість якого отже для всіх очевидна. Але й управлінські вади українських чиновників, які не лише нівелюють самовіддані зусилля та жертви народу, а й ображають їх. Будь-яке адміністративне свавілля чи недбайливість саме у воєнний час – подвійно неприпустимі. Бо вони лише збільшують убивчий ефект ворожого тиску на українське суспільство. Корупція та беззаконня зараз – це пряма та найважча форма співпраці з ворогом.

До того ж, не варто забувати, що зневажання демократії, чиновницьке свавілля, зловживання владою і брехлива пропаганда – це невід'ємна складова традиційної російської культури. Такий собі збірний культовий наратив імперської політики, що характеризує горезвісний "російський світ". Стандарт, який незмінно і безсоромно ставиться до латентних цінностей "великодержавства", які завжди входять у гостру суперечність із гуманітарними досягненнями сучасної цивілізації. А ми з цим варварським надбанням "російськості" ніяк не можемо розлучитися... Чи не хочемо? Соромно - через призму жахів Бучі, Оленівки та сотень інших трагедій, створених рашизмом на українській землі.

Війна – виправдання політичної несумлінності?

Чого абсолютно відсутнє бажання робити зараз – це точково аналізувати та юридично кваліфікувати, на жаль, неабияку кількість обставин, що свідчать про поточні вади у сфері професійної кваліфікації та охайності окремих українських політиків та чиновників. Такі проблеми мають хронічний характер: вони мали місце задовго до війни, продовжують обтяжувати соціально-політичні процеси в країні і нині.

Зазначу лише, що, всупереч попереднім прогнозам, Україна, яка доблесно б'ється, не змогла удостоїтися не тільки прискореного механізму набуття повноправного членства в ЄС, а й вельми непросто набула статусу кандидата кандидата до складу членів континентального союзу. В об'ємних рекомендаціях Єврокомісії для України містяться зрозумілі та очікувані напрями необхідних реформ у сферах, які десятиліттями складно піддавалися якісному покращенню: удосконалення судової системи та правоохоронної діяльності, боротьба з корупцією та відмиванням грошей, зниження ролі олігархів у політичній системі. Ці все ще органічні проблеми України викликали деякий скепсис щодо майбутнього членства України в ЄС і у цілої низки авторитетних європейських країн. На ці ж аспекти неодноразово вказували багато політиків та експертів із США. Що вже й казати, важко нашій владі, в якому б персональному складі вона не виражалася в різний час за період незалежності, дається боротьба із самою собою – у частині самообмежень, професіоналізму та набуття належної чесності…

А нещодавно, як відомо, цілою серією схожих викривальних заяв вибухнула конгресвумен Вікторія Спартц. В окремі з її звинувачень просто не хочеться вірити (зокрема щодо можливих фактів зловживань при розпорядженні Україною закордонною зброєю та необхідності зовнішнього контролю за такими процесами). Смію вважати, що в частині найбільш резонансних тез своїх моральних навчань, депутат Палати Представників від штату Індіана - етнічна українка, у дівочості - Вікторія Кульгейко, у чомусь дозволила собі "дути на воду". З огляду на, на жаль, традиційно не дуже сприятливий імідж України саме в корупційному контексті. Очевидно, що привід для таких превентивних припущень наш політикум неабияк надає сам. І у воєнний час теж. А деякі з озвучених членом Конгресу США гіпотез і зовсім давно й небезпідставно обговорюються в Україні. Але без належної реакції правоохоронних органів. Проте, упевнений, в майбутньому - у відповідний післявоєнний період правда неминуче спливе. Зазвичай так і буває. До того ж, вже дуже резонансними об'єктами пильної уваги світових розвідувальних і журналістських спільнот зараз є Україна і все, що пов'язано з нею.

Підстави для відставки тисячі "Джонсонів"

Тонкощі кадрової політики в Україні як були, так і залишаються таємницею за сімома печатками: люди призначаються на посади і звільняються дуже дивним чином, що часто прямо суперечить вимогам законодавства. Потрібно бути відвертими, прагнення Офісу президента забезпечити тотальний контроль над усіма гілками влади та ключовими посадовими позиціями простежується неозброєним оком.

Та й загалом, мало кому і всередині України, і за її межами зрозуміло, як так виходить, що країна схожа на не завжди стабільне підприємство. З дуже самовідданою службою охорони та сильним відділом маркетингу. Але багатьма сферами діяльності в організації керує не обраний власниками директор, а його "секретарка", яка часом приймає безглузді самоуправні рішення і незворушно порушує посадову субординацію.

Антикорупційні органи, що спочатку орієнтовані на незалежність від виконавчої влади, формуються зі скрипом і тяганами під тиском закордонних партнерів. Не факт, що після багаторічної та конфліктної конкурсної процедури, той самий новопризначений за сприяння міжнародних експертів керівник САП зможе зможе зберегти шукану незалежність.

З опозиційністю сумнівна у своїй праведності боротьба ведеться дуже нерозбірливо: можливості недержавних ЗМІ обмежені, на обґрунтовану критику влада вважає за краще не реагувати, а найбільш балакучі опоненти часом стикаються з відкритим правоохоронним свавіллям. Ось і інститут громадянства раптом став інструментом боротьби з інакодумством, та ще й з використанням протиправних методик та якихось хитромудрих "секретних указів". Дивно це все й дарма. Адже правовий механізм громадянства спочатку не містить будь-якого репресивного навантаження. У однаковій мірі, він не є і способом загального заохочення симпатиків незалежно від наявності у них інших громадянств.

Серед людей, які в різний час співпрацювали з Банковою, було раніше і має місце зараз чимала кількість осіб з різним політичним минулим і сьогоденням, які при цьому безперечно мають не одне громадянство (життєва практичність у нас завжди вважалася проявом благодатної "ділової хватки"). Втім, одна ця обставина не характеризує їх патріотизм і ступінь поточної корисності для країни. Крім того, що будь-які офіційні процедури повинні бути не тільки бажаними для влади, а й законними, вони ж покликані ще відрізнятися і доцільністю.

Пошуки в країні шпигунів і корупціонерів часом організовані так химерно, що багато колишніх членів команди Януковича (іноді - з відомими сепаратистськими нахилами і всупереч вимогам люстрації), а також люди, наближені до різного роду олігархів або діячі, відомі своїми тісними російськими зв'язками різного спрямування, благополучно присутні у високопоставленій когорті благонадійних. Причому – часто незважаючи на кричущі вади у майновому декларуванні. А в деяких норовливих патріотів оперативно виявляються всі ознаки "породжень пекла".

Або, наприклад, дуже примітні події відбуваються в економічній сфері. Ось взяли депутати та підвищили собі зарплати. Тобто багаті люди, достаток багатьох з яких суттєво зріс саме в період державної служби, під час кровопролитної війни перейнялися своїм фінансовим благополуччям. Це в той час, як добра половина населення країни залишилася без роботи (не варто орієнтуватися лише на офіційні дані, латентність у цій сфері – вкрай висока). А більшість працюючих відчувають суттєве обмеження фінансових можливостей через зниження зарплат і зростання інфляції. До того ж статистика не враховує мільйони біженців, які залишили країну… А ось депутати, які, як і багато високопосадовців виконавчої гілки влади, цілком могли б відмовитися від зарплати у воєнний час, вважали себе недостатньо фінансово забезпеченими. І, панове, вистачить пудрити громадськості мізки розповідями про антикорупційний характер високих зарплат держслужбовців. Будь-які зарплати в наших умовах зовсім не обмежують жадібність. А антикорупційний потенціал має лише совість. До того ж, сумнівна ефективність функціонування нашої влади за три десятиліття не дозволила країні стати навіть не благополучною, а хоча б просто стабільною. Премування виглядає втричі дурним та невчасним.

І, до речі, щодо статку громадян. У той час, як держава щомісяця отримує від закордонних партнерів багатомільярдні кредити і, зважаючи на відомий форс-мажор, обґрунтовано просить кредиторів на кілька років відстрочити погашення зобов'язань за такими позиками, вітчизняні банки буквально мародерствуют на споживчому ринку. Зубожілих громадян, багато з яких насилу виживають на свої мізерні заощадження, банки, які надали у мирний час споживчі кредити, буквально день у день прасують всілякими погрозами і інтенсивно нарощують боргові зобов'язання неплатоспроможних жертв війни. І начхати на форс-мажори. Та й державі якось байдуже.

"Кавові критерії" патріотизму

І ще. Багато хто гнівно ганьбив ту ж Спартц за її нерозуміння того, як за кількасот кілометрів від кровопролитного фронту в відносно спокійних містах окремі категорії громадян можуть життєрадісно відвисати в кафешках, демонстративно прилюдно сьорбати каву і відригувати поглинену піцу. Не знесудьте, але вважаю, що в тих же США, Німеччині чи Великій Британії у відповідних умовах щось подібне в масовому вираженні серед адекватних людей навряд чи було б можливим. Не доречно якось і з культурно-моральних, і з патріотичних позицій.

Зрозуміло, що громадське харчування зараз для України стало однією з провідних сфер економіки – виразним свідченням того, що життя триває і начебто налагоджується, чи що… Проте все це може й має бути дещо скромнішим – не так вже й благостно і легковажно. Війна – не шоу із попкорном. Особливо – з урахуванням невикорінної пам'яті про численні жертви рашизму, що продовжує біснуватись на українській землі.

І, мабуть, не варто всерйоз ставитися до необдуманих слів деяких надмірно пишномовних "позаштатних" філософів. Про те, що, мовляв, одні гинуть на фронті саме за те, щоб інші могли спокійно пити каву. Здається, що це висловлювання - химерний продукт вельми своєрідного потоку вичурної свідомості. Батьківщина ж - це цінність, дещо більша, ніж така ароматна алегорія, як чашка кави. Набагато більше… Приблизно - на масштаб справжнього патріотизму.

Слава Україні! Героям Слава!