Пропади вони пропадом: принижуватися перед політиками не буду - Юсупова

Її називають "світською левицею", "кумою Тимошенко", тусівницею, бізнесвумен. Багато хто її не любить за гострий язик і прямоту, а вона нікого не слухає і впевнено робить свою справу — займається волонтерством в українських госпіталях.

Про те, що зараз відбувається у Київському госпіталі, про волонтерські війни, а також про те, хто з політиків і відомих людей надає допомогу пораненим, читайте в ексклюзивному інтерв'ю OBOZREVATEL із волонтером Київського госпіталю — Наталією Юсуповою.

— Як "світська левиця" потрапила в госпіталь?

— Я на тусівках завжди дуже мало була, а зараз взагалі не буваю. Не знаю, звідки взявся цей штамп. Напевно, з програми "Світське життя" з Катериною Осадчою. Вона якось брала в мене інтерв'ю, і мене підписали "світська левиця", кума Тимошенко. Я ходила на Майдан, поруч живу, ходила туди з друзями. Ми брали участь в усіх опозиційних мітингах, були на революції. Хлопцям, які були на Майдані, носила продукти, цигарки.

Читайте: Війна за незалежність України: ОС зазнали втрат на Донбасі

А потім, коли почалася війна, я в інтернеті побачила пост волонтера про те, що в госпіталі є нестача, відразу ж, не думаючи, написала їй. Вона мені, правда, відповіла, що краще не приходити, а допомогти матеріально. Я запитала, а чому не приходити? Що принести? Вона попросила принести полуницю. Я поїхала на базар і купила найкращу полуницю, привезла. І в той же вечір був скандал, тому що хтось написав, що я приїхала в госпіталь попіаритися і що я привезла гнилу полуницю.

— Навіщо це було зроблено?

— Не знаю. Я людина з іншого світу. Всі чомусь вважають, що ця війна для бідних, вона не стосується ніяк вищого ешелону. А я знаю, що чимало багатих людей допомагало і допомагають. Найдорожче, що потрібне було для фронту, купували люди, які можуть собі це дозволити. Звичайні люди теж багато збирали. У мене є інформація, що забезпечені люди передавали на фронт і по 50 тис. доларів, і по 100. Це було на початку війни, у 2014 році. Я ніколи не займалася зоною АТО, я обрала госпіталь. Після цього скандалу наступного дня я прийшла у госпіталь, ми на місці все з'ясували. Виявилося, що це була телеведуча з якогось каналу, і вирішила, що я прийшла попіаритися. Ну ось так я і залишилася у госпіталі.

Читайте: Богат тот, кто экономит: как отапливают жилье в Британии

— Хто зараз допомагає, чи багато волонтерів у госпіталі?

— Стільки часу минуло з початку війни. Напевно, 90% волонтерів, які були спочатку, пішли. З 2014 року залишилося кілька людей. Хтось влаштував своє особисте життя, хтось пішов працювати. Мої дві подруги, які раніше активно допомагали, зараз вже не мають такої можливості. Я — людина, яка має кошти, тому можу перебувати тут постійно.

Мене спочатку називали "клята мільйонерка". А потім з'явилися чутки про те, що я тут наживаються. Я пояснюю, щоб нажитися — потрібно тут заробляти мільйони, а тут зараз якщо нашкребеш 10- 20 тис. грн на місяць допомоги, то це дуже добре. Потреби, якщо подивитися по чеках, набагато більші. Я не належу до жодної волонтерської організації, і мені, крім як від звичайних людей, чекати іншої допомоги більше нема від кого.

Я ніколи не займалася протезуванням, вивезенням на лікування за кордон, медициною. Мене інші волонтери називають "кефір-котлети" — моє завдання хлопців погодувати і одягнути. Іноді можуть хлопці попросити якісь ліки, знеболювальне, багато грошей іде на хіміотерапію для онкохворих військових, які списані з армії і їм лікування не оплачується державою. Велика проблема з тими воїнами, яких списали з армії. Доводиться збирати чималі суми на їхнє лікування. Часто доводиться домовлятися за консультації для воїнів і позапланові операції.

На жаль, на війні дуже багато людей заробили, відкрили бізнес. Для мене незрозуміло, як волонтер може за час війни відкрити свій бізнес. Коли в усіх бізнесменів справи кепські, у мене заробіток зменшився вдвічі, і то я можу собі багато чого дозволити. Але мене ніхто не бачить ні в Єгипті, ні в Туреччині. Я за п'ять років війни була щонайбільше разів три на морі, а інші волонтери, дивлюся, по 2-3 рази на рік до Єгипту, Туреччини та на інші курорти їздять, не соромлячись викладати свої фото у публічному просторі.

Читайте: Пятый год я прохожу школу на выживание!

— Якщо порівнювати рівень допомоги у госпіталі військовим у 2014 році і зараз — що змінилося?

— Якщо бути чесною, то держава, звичайно, набагато більше допомагає і у хлопців набагато більше чого є. У 2014-2015 рр. я щодня на 400-700 грн купувала хлопцям їжі. Всі палати були забиті. Всі відділення були забиті. Їжа, яку надавав госпіталь, була ну просто огидна. Пораненим хотілося їсти. Зараз, звичайно, і посуд змінився, і якість їжі. Почали давати іноді м'ясо, йогурти. Але є нюанси. Мене запитують: а що ви їм купуєте, якщо держава всім забезпечує? У нас додаткова допомога, вони під'їдають ковбасу, їм хочеться соків, м'яса, картоплі домашньої, фруктів і овочів.

Коли гарне харчування — то й одужання відбувається набагато швидше. Якщо раніше на 1000 грн можна було купити продуктів на 50 осіб, то зараз на ці самі 1000 грн можна купити продуктів на 15 осіб. Я намагаюся, щоб холодильник був завжди повний. Адже до нас приходять хлопці з інших відділень. А також ми допомагаємо й Ірпінському госпіталю, де ситуація з допомогою від людей зовсім мінімальна.

Читайте: В такие дни мы особо должны объединяться

— Чи приходять якісь відомі люди у госпіталь, політики, щоб допомогти пораненим?

— У 2014-15 роках був бум. Було мало не модно сфотографуватися з воїном, прийти виступити. Дуже багато було людей. Приходили, допомагали. Зараз дуже мало приходять. З політиків приходить дружина Олександра Турчинова — Анна Турчинова. Вона з перших днів і до сьогодні займається проблемами госпіталю. Допомагає з ремонтами. Ще Оксана Корчинська курує госпіталь. Ліля Підкопаєва, коли приїздить із США в Україну, завжди відвідує госпіталь. Юрій Віталійович Луценко приходив на День захисника вітчизни, він приніс хлопцям спортивні костюми, кросівки кожному. Роздав це без телебачення і піару. Він просто прийшов і привітав хлопців. Син Арсена Авакова зі своєю мамою не раз приходили і допомагали.

Знаю, що Віталій Кличко купував у госпіталь ліжка. У минулому році приходили 6 грудня на день ЗСУ президент Петро Порошенко з міністром оборони Степаном Полтораком. З державних структур Київська митниця нам дуже допомагає. Вони допомагають робити ремонти. Самі мене знайшли у Фейсбуці. Тупальський Сергій, керівник Київської митниці, особисто приходить, ходить по палатах, привозить продукти, одяг. Міністр інфраструктури, Володимир Омелян, також приходить особисто у госпіталь і допомагає. Це всі, хто зараз спав відразу на думку. Можливо, хтось допомагає і не афішує.

Читайте: Люди выльют свои помои, а завтра будут искать новый повод для грязных плевков и истерик

— Ви нещодавно написали розгромний пост про відвідування госпіталю Олегом Ляшком. Що сталося?

— У День захисника вітчизни він приніс на честь себе буклети, на випуск яких витрачені великі гроші. Якби він, наприклад, привіз величезний торт хлопцям, просто від душі привітав — це було б набагато важливіше пораненим, адже їм, по суті не потрібно нічого, головне відчути, що вони недаремно воюють, що їх тут цінують і поважають.

— Ви багато часу проводите у госпіталі, можна сказати, тут живете. Чи підтримуєте ви стосунки з хлопцями, які вже пройшли лікування і виписалися?

— Звичайно. Ми спілкуємося, зідзвонюємося. Особливо на свята. Тепер я телефон на ніч вимикаю, бо хлопці вночі дзвонять, коли їм погано. На жаль, деякі спиваються через незатребуваність або особисті проблеми. Їхні мами іноді просять з ними поговорити. Так що мені доводиться іноді бути ще й психологом.

— Вони вас слухаються?

— Я хлопцям всім кажу — я тут ваша мама. Неважливо, скільки вам років, 20-40-60. Ви повинні мене слухатися в усьому. І слухаються.

— Чи є якісь особливі історії, пов'язані з вашими підопічними?

— На щастя, дуже багато хороших, позитивних історій. У кожного хлопчика, який потрапив у госпіталь, є історія, що бере за душу. Багато на фронті знайомляться з дівчатами, привозять звідти наречених, дружин. Ось нещодавня історія: йому 50 років, їй 42 роки. Обидва були розлучені. У них дорослі діти. Були удвох на фронті, там познайомилися, одружилися і зараз чекають на спільну дитину.

— Чи проходять воїни після поранень психологічну реабілітацію?

— У нас в країні такий менталітет, що якщо ти звертаєшся до психолога — значить ти ідіот. Тільки нещодавно люди почали розуміти, що треба обов'язково працювати із психологом. Багато хто соромиться. Кажуть, ну я ж чоловік, як я можу із психологом працювати? Зараз на базі госпіталю є психологи, які щотижня приходять до воїнів і з ними проводять роботу. На жаль, реабілітаційного центу для солдатів із посттравматичним синдромом у нас як такого немає. Є Ірпінський госпіталь, у Хмільнику, у Пущі-Водиці, де проходять воїни реабілітацію, але саме спеціалізованого санаторію для воїнів АТО, де б вони проходили психологічну реабілітацію, у нас немає. Від когось пішла дружина, від когось дівчина, у когось проблеми із батьками — через це багато хто спивається або хоче повернутися назад на фронт, бо там вони почуваються потрібними і шанованими, а тут вони приходять і розчаровуються.

Я була у Великобританії, і мені британський генерал розповідав, що їхні військові — це окрема каста шанованих людей. Ніхто ніколи не зможе кинути камінь у військового чи плюнути в нього. Це незважаючи на те, що британці воюють на чужій території. А ми захищаємо свою країну.

Політика нашої держави не зовсім правильна, я вважаю. Треба порушувати кримінальні справи на тих, хто ображає військовослужбовців, ображає дружин і матерів загиблих воїнів. У нас у госпіталі був боєць без ноги, з високою ампутацією. Він розповідає, що коли стоїть на зупинці і намагається зупинити маршрутку, жодна маршрутка не зупиняється.

Також хлопці скаржаться, що коли стоять у військовій формі і намагаються зупинити маршрутку — водії не хочуть зупинятися, бо знають, що це пільговик і не хочуть підвозити. Просто карати треба за таке ставлення до наших військових. Такого не може бути в жодній цивілізованій країні. Адже наші воїни — це гідні люди, які не заслуговують на таке ставлення. Це ще одна причина того, чому я у госпіталі п'ятий рік — приходячи звідти, де у нас відбуваються постійні скандали в країні, люди одне одного ображають, не поважають, приходячи в госпіталь до поранених — відчуваєш повагу і любов. Вони мало того що вдячні, ще, як правило — благородні люди.

— Не можу не запитати про волонтерські війни. Чи торкнулися вони вас?

— Волонтерські війни — це найбільший мінус за всі мої 5 років волонтерства. Безкінечний поділ, конкуренція. Мені, наприклад, ніхто не заважає. Нехай роблять свою справу, я за ними ніколи не стежу. Я розумію, що люди, які ніде не працюють, вони ж мають на щось жити, а вони тільки волонтерством займаються. Але не впійманий — не злодій. Цим, напевно, має займатися керівництво госпіталю — дивитися, хто займається волонтерством, на що вони збирають гроші.

З багатьма волонтерами з госпіталю у мене не склалися стосунки, тому що, по-перше, я з іншого кола, тобто для когось — соціальний ворог, а по-друге, якщо я бачу, що люди ставлять лайк під тими постами, де мене ображають, якщо люди мене не поважають — навіщо мені з ними спілкуватися? Мене можуть поливати брудом, але лише мала частина волонтерів може визнати, що відремонтовані палати, зроблений ремонт в їдальні, зроблений ремонт в кімнаті для персоналу. Зараз почали ремонт у лорвідділенні палати для воїнів. Це робимо ми все разом із небайдужими громадянами, я виступаю як організатор.

Я нікому не заважаю — організуйте і зробіть краще за мене. Ми ремонтуємо не тільки Київський госпіталь, але і робили ремонт у Житомирському госпіталі. Відремонтували в ньому лорвідділення та гастровідділення і багато зроблено у травматології. Там були палати в жахливому стані, адже на його місці була стайня, вікнам і дверям було майже по сто років. Була вода холодна, гарячої не було. Ми ставили вікна, двері, обігрівачі. Але я перестала туди їздити, оскільки вони відмовилися від бельгійської гуманітарної допомоги. Сказали, що б/вешного їм не треба, що у них все є, хоча у них все старе в жахливому стані, хоча їм пропонували чудові меблі, чудові ліжка. Вони не захотіли нашої допомоги.

— Ви часто кажете, що здебільшого пораненим допомагають прості люди, хто вони?

— Є неймовірні історії, це коли, наприклад, телефонує бабуся-пенсіонерка. А я від пенсіонерів принципово не приймаю допомоги. Кажу їм, що вам і так самим не вистачає. А мені вона дзвонить і каже — дитинко, у мене золото залишилося ще з тих часів. І я кожен місяць ношу в ломбард, то каблучку здам, то ланцюжок, і якісь гроші з'являються. Ось якщо я не тобі, так іншим перешлю. І у мене клубок у горлі. Або дідусь буквально днями зателефонував мені і каже — я ліки одні приймати перестав і у мене вікно у 1000 грн з'явилося вільних. Я кажу, дідусю, залиште собі, будь ласка, вам і так тяжко. А він мені — нічого, моя хороша, я щось собі не куплю, якісь ліки, я протягну, поділяться сусіди, а я солдатикам передам.

Ось відповідь, чого я сюди ходжу. Мама мені свою пенсію завжди віддає для допомоги пораненим, я повинна її обов'язково прийняти. І завжди все готує, з такою любов'ю. Коли мене немає, вона мене заступає. Я її прошу не приходити, бо вона плаче тут весь час, їй потім погано. Важко людям у віці на це дивитися, вони ж більш сприйнятливі, добрі і чуйні. Дітки приходять, на свій день народження збирають гроші і передають їх хлопцям у госпіталь. Люди жертвують найостанніше. А є люди, яким все одно. Іноді мені кажуть — ти не можеш засуджувати людей, які гуляють, відпочивають. Що їм тепер - закритися? Я завжди відповідаю, звичайно ні, хоча б привезіть продукти в госпіталь раз на місяць. Якщо не довіряєте — привезіть самі, віддайте солдатам або перерахуйте кошти.

Завжди можна перевірити, на що йдуть перераховані кошти, є чеки. Прийдіть сюди один раз і подивіться. Я сама дуже недовірлива, мало кому довіряю. Люди приходять і кажуть, ви не ображайтеся, але ми повинні знати, куди йдуть кошти і наша допомога. Я не ображаюся, я навіть наполягаю на тому, щоб люди перевіряли, куди гроші йдуть. У хлопців у госпіталі все є, вони взуті-вдягнуті і нагодовані. Завжди краще у хлопців спитати, а не читати у Фейсбуці хто про кого що написав і як кого обізвав.

— Як до волонтерів ставиться держава, чи є якась допомога, підтримка?

— Я завжди пишу — ми і є держава. Я у 2014-2015 роках писала розгромні пости і проти Порошенка, і проти урядових структур, що у госпіталі нічого немає. Потім мій син, який живе і навчається за кордоном у Великобратанії, розклав мені все по поличках. У кожній цивілізованій країні є багато різних волонтерських рухів. Незважаючи на те, що, наприклад, США чи Великобританія — багаті країни, волонтерські організації та різні фонди збирають кошти для допомоги армії, дітям тощо. Зайвої допомоги не буває ніколи.

Я сама собі держава в тому, що я не проситиму допомоги у наших політиків. Просити, принижуватися, коли вони не відповідають. Так хай вони пропадуть. Ми знайдемо інший спосіб і допоможемо разом нашим воїнам. Серед людей завжди знайдуться ті, які відгукнуться. Ми живемо у важкий час в країні, в якій щодня наші воїни віддають свої життя і здоров'я за наші мирні дні і ночі. Пам'ятайте про це.