"Русскій мір" хоче привласнити християнське київське коріння — глава УГКЦ

Українська греко-католицька церква сьогодні активно веде діалог з іншими церквами українського християнства заради "спільного шляху до єдності і правди".

Чи можливо створити в Україні єдиний "мегапатріархат" за участі УГКЦ, чому греко-католики хочуть проводити богослужіння у Софійському соборі Києва, що загрожує християнським цінностям в Україні і як церква може боротися за чесні вибори — розповів у ефірі ObozTV глава УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук.

— Нещодавно у вас була зустріч із главою Православної церкви України та президентом, на якій обговорювалися перспективи об'єднання цих церков…

— Це не перша зустріч, яка відбулася. Дуже важливо, що ми зустрічаємося і спілкуємося. Хоча одразу скажу, що про об'єднання мови не було, йшлося про співпрацю заради українського народу, співпрацю в усіх сферах нашого життя — там, де це зараз можливо. Діалог, який ми започаткували, ми назвали дорожньою картою, яку ми хочемо укласти, щоб зрозуміти, як далі рухатися вперед. Для нас, греко-католиків, дорожня карта співпраці з ПЦУ чи з іншими церквами українського християнства найперше полягає в тому, що нас вже об'єднує.

— І що це?

— У нас є спільні корені. Ми є спадкоємцями колись єдиної, а на сьогодні, на жаль, розділеної Київської церкви. Ми всі є родом із хрещення святого князя Володимира, нашим материнським храмом є собор Святої Софії. Отже, спільне відкриття свого власного коріння є дорожньою картою зближення між нашими церквами.

Читайте: Глава УГКЦ висунув дві умови майбутньому президенту України

— Скажіть, оця дорожня карта має якийсь виписаний вигляд, чи має якісь проміжні етапи?

— Ми поки що сьогодні говоримо про головні ідеї, про ключові моменти всього того, що сьогодні може бути предметом нашого спільного діяння. Якщо ми в певний момент зможемо говорити про певні напрямки цієї діяльності, кроки, то ця ідея співпраці виллється у певний документ, у певний текст. Тоді можна про це говорити. Сьогодні цього немає, але це спілкування є добрим початком.

— Чи домовилися ви про наступні зустрічі? Хто займатиметься цією дорожньою картою?

— Ми домовились мати регулярні зустрічі. Побачимо, як нам це вдасться. Думаю, сам ритм нашого церковного-суспільного життя спонукатиме до цього. Коли йдеться про певні структурні моменти в наших церквах, які мали б бути інструментами для напрацювання цієї дорожньої карти, то сам владика Епіфаній говорив про те, що їхня церква на сьогодні перебуває у стані внутрішньої організації, створюються нові синодальні структури, нові відділи. Нещодавно був створений, як нас проінформували, відділ зовнішніх церковних відносин — структура, яка мала б не лише напрацьовувати механізми і кроки, але потім і бути відповідальною за їхнє втілення.

З боку нашої церкви ми маємо розбудовані структури, ми маємо навіть окрему комісію у справах екуменізму, яка займається міжцерковними відносинами, зокрема в Україні. І якщо, скажімо, на рівні наших структур ми зможемо зрозуміти, як нам спілкуватися, думаю, це і буде наступний крок в опрацюванні цієї дорожньої карти.

— Я правильно розумію, що спочатку в ПЦУ мають бути сформовані ці структури, потім між УГКЦ і ПЦУ відбуватиметься співпраця, а на фінальному етапі розглядатиметься оголошення про співпрацю, чи представлення дорожньої карти?

— Я думаю, що ми, тобто УГКЦ, маємо зачекати, поки відбудуться внутрішні процеси в ПЦУ, щоб ми побачили, як це інституційне спілкування розвиватиметься. Наша церква вже має опрацьовану екуменічну концепцію. Ми вже маємо позицію, певний напрямок міжцерковної діяльності, яка була затверджена на певний термін. Все спілкування з представниками інших церков відбувається в рамках нашої дорожньої карти. Очевидно, що ця дорожня карта після певного періоду переглядається, переосмислюється, осучаснюється. Так само ми будемо діяти, коли відбуватиметься пошук наступних кроків для співпраці з ПЦУ.

— Тобто це буде співпраця чи об'єднання рівних, як було проголошено в Томосі ПЦУ?

— Ми поки що про об'єднання не говоримо, говоримо про співпрацю і екуменічний діалог. Сьогодні, на жаль, такого діалогу ще немає в Україні, цей діалог має багато різних рівнів. Перш за все, мусить пройти процес спілкування, діалог примирення, встановлення певних позицій, щоби ми не робили кроків, які б могли взаємно одне одного ображати. Це в нашій екуменічній концепції прописано, а тоді побачимо, як рухатись далі.

— Ви не раз казали у цьому інтерв'ю, що відбувається єднання у співпраці, але не об'єднання. Я про це запитую, бо для пересічних громадян це звучить досить тотожно. Давайте пояснимо.

— Коли йдеться про об'єднання, мова про злиття структур. Ми були свідками об'єднавчого собору українського православ'я. Такі структури, як Київський патріархат чи Українська автокефальна церква, перестають існувати. Вони створюють нову структуру, нову релігійну організацію зі своїм статутом — ПЦУ. Коли йдеться про відносини між ПЦУ і нашою церквою, то такого типу кроків ми не передбачаємо — щонайменше, на далеке майбутнє. Ми маємо ще дуже багато етапів пройти для того, щоб наш діалог був плідним і призвів до глибоких змін у наших відносинах.

Якщо йдеться про напрямок, в якому рухається діалог у вселенському вимірі, не йдеться про утворення нових мегаструктур, а йдеться про сопричастя, тобто про відновлення євхаристійного спілкування, євхаристійної єдності. Щоб ми могли разом звершувати божественну літургію за одним престолом.

— Пліч-о-пліч?

— Так. Це мета, яку свого часу висвітив святий Папа Іоан Павло II для екуменічного діалогу. Так, як це було в першому тисячолітті — існували різні патріархати, різні локальні церкви були фактично оформлені в різні локальні структури, але єдність церкви найперше висловлювалась у їхньому євхаристійному сопричасті. Це здатність бути причасним до тих самих святих таїнств, якими живе Христова Церква.

Читайте: ''Гарний початок'': глава УГКЦ розкрив деталі зустрічі з Епіфанієм

— Повернімось до зустрічі, яка була 7 березня за участі Владики Епіфанія та президента України. Там пролунала заява, що спільна мета греко-католиків і ПЦУ — створити єдиний Київський патріархат. Поясніть будь ласка, що це?

— Знов-таки — це мета на далеке майбутнє. Ми мусимо ставити перед собою амбітні цілі

— На десятки років?

— Не знаю, побачимо. Йдеться про те, що кожна східна церква — католицька церква, як наша, чи та церква, яка себе конфесійно окреслює як православна — розвивається, і її розвиток прагне до патріаршого устрою. Патріархат — це, знов-таки, не є якась структура з мегаповноваженнями, це є ознака зрілості тої чи іншої помісної церкви. Тому наша церква від самого початку свого розвитку, реорганізації, свого відродження говорила, що ми дозріваємо, рухаємось в напрямку патріаршого устрою.

— Саме УГКЦ?

— Так. Варто згадати таку постать, як Йосип Сліпий. Це він у часи бездержавності українського народу і нищення УГКЦ проголосив своєю метою досягнення патріаршого устрою. Сьогодні сказати, що ми не хочемо будувати патріархат — це сказати, що ми не хочемо жити і розвиватись. Це було б абсолютно неприпустимо для живого церковного організму.

Подібного типу міркування я зустрічав і з православного боку. Йдеться про певний розвиток, довершення об'єднавчих процесів і очевидна певна зрілість церковного буття. Бо ми зараз часто можемо почути, що для пересічних людей не така важлива зміна вивіски. Чи це буде автокефалія, чи це буде патріархат — важлива якість церковного життя, наскільки глибоким у тій чи іншій християнській спільноті є спілкування з Богом, молитва, наскільки ми є зрілими християнами, наскільки наша віра є визначальним чинником для наших вчинків, для нашої особистої, життєвої позиції, яким чином розвивається богослов'я, яким чином відбувається пасторське богослужіння, євангелізація, проповідь для тих, хто сьогодні ще не знає Христа, не є християнином. Є дуже багато чинників, які визначають зрілість і якість церковного життя — і це ми хочемо сьогодні ставити на перше місце.

Я би сказав, що патріархат — це є зрілість УКГЦ у її глобальному вимірі. На відміну від ПЦУ, ми не є тільки локальна церква, наша структура об'єднує церкви України і наші громади, єпархії у цілому світі.

— ПЦУ — це церква України, яка географічно обмежена територією нашої держави. Філарет говорить про те, що вона має вийти за межі України і стати Українською православною церквою. Чи можемо ми тоді говорити, що УКГЦ за умови патріархату теж змінить свою назву і буде інакше позиціонуватися?

— Я не можу коментувати певні плани-проекти, які визрівають в лоні ПЦУ. Я можу лише стверджувати, що УГКЦ справді сьогодні і як помісна, і як глобальна церква де-факто має збудовані структури патріаршого управління. Ми сьогодні хочемо, щоби ці структури були ефективніші, щоби вони могли допомогти мені, як главі церкви, послужити нашим вірянам там, де вони є. Бачимо, що зараз перед нами є нова величезна хвиля еміграції українців, які виїздять зі своєї батьківщини.

Поки що якихось консолідованих рішень щодо зміни назви нашої церкви серед нашого єпископату і вірян не ведеться. Є певні думки, є певні пропозиції, як пояснити, хто такі є сьогодні греко-католики в Україні. Але про якісь плани найближчих структурних і термінологічних змін не йдеться.

— Повертаючись до теми київського патріархату — оскільки це пролунало за присутності президента, за вашої присутності та представників ПЦУ… Ще раз, щоб наші глядачі зрозуміли — київський патріархат буде не об'єднанням церков, мова про київський патріархат УГКЦ?

— Щоб усім було зрозуміло — жодних розмов про створення київського мегапатріархату на зустрічі з президентом не було. Так само не було жодної розмови про якесь об'єднання в мегаструктуру з ПЦУ.

— Але лунали слова про єдиний київський патріархат?

— Не лунали. Можливо, ви маєте трошки неправильну інформацію про те, що відбулося. На зустрічі ми говорили, як ми сьогодні можемо співпрацювати для того, щоби спільно служити для блага українського народу — про це йшлося. Про якісь патріархати і об'єднання на жодній із зустрічей мови не було.

— З приводу Софійського собору. Ви казали, що 7 квітня відбудеться богослужіння в Софії Київській, а 18 березня з'явилася інформація про реставрацію собору. Якщо служба 7 квітня переноситься, куди тоді?

— 7 квітня — це свято Благовіщення, і ми всі будемо молитися. Якщо йдеться про всю цю дискусію довкола собору святої Софії у Києві, про можливість для різних церков здійснювати там богослужіння — я вам скажу, що мені ця дискусія дуже не сподобалась, і вона набула нецерковного характеру.

Очевидно, в цій дискусії треба зрозуміти, що для нас, греко-католиків, не йдеться про якісь претензії на церковну нерухомість. Для нас важливі дві речі. Зокрема коли ми говоримо про наше київське християнське коріння — йдеться про цінності та про відносини.

Коли ми говоримо про собор Святої Софії, ми говоримо про певні цінності, коріння української, європейської цивілізації. Не про храм, не про якесь нове місце для богослужіння. Йдеться про наше християнське київське коріння. І дуже важливо про це говорити, бо наша святософійська спадщина, яка є спільною для всіх спадкоємців київського християнства, сьогодні по-різному інтерпретується.

Питання християнського коріння європейського цивілізаційного простору сьогодні перебувають у прямій небезпеці. Софійський собор є спільним майданчиком, де можуть всі спадкоємці Київської церкви зустрічатися, бути присутніми — ця дискусія мусить сьогодні перерости у відкриття нашого спільного коріння. Це про те, що ми нещодавно говорили — про єдність.

Якщо ми говоримо про цінності і християнське коріння, сьогодні дуже важливо зрозуміти, що Свята Софія — це не тільки храм, а цивілізаційна матриця київського християнства, це божественна мудрість, яка відбилася, як в іконі, у київському християнстві. Жити цими мудростями, жити тими цінностями, які та Божа мудрість заклала в нашу культуру, в наш народ, в нашу державність — це сьогодні, перш за все, є наша свята Софія.

Чому я говорю, що сьогодні ці цінності є під певною загрозою? Бо, з одного боку, ми бачимо, що привласнити собі такого типу коріння хоче ідеологема "русского міра", яка по-своєму інтерпретує зміст християнських засад у сучасному культурному цивілізаційному просторі. З іншого боку ми бачимо, що деякі уявлення про європейськість, які, на жаль, сьогодні досить поширені в Україні, говорять взагалі про відмову від християнського коріння і цінностей — мовляв, це є брендом Європи сьогодні в Україні. На моє глибоке переконання, і одне, і друге є неправильним. І тому, коли ми говоримо про святософійські цінності, ми говоримо про громаду нашого буття, і це нам треба оживляти і втілювати у сьогоднішнє життя.

На жаль, сьогодні лунають такі думки — хто посідає Софію, той посідає Україну. Я думаю, це небезпечна теза для оживлення християнських цінностей і коріння в сучасній українській культурі. Бо це є утилітарна ідеологія, яка зводить дискусію навколо Софійського собору до дискусії про нерухомість, майно та інші речі, які є не Божі, але чисто людські.

Читайте: ''Спробують завоювати Україну'': глава УГКЦ викрив новий план Росії

— Повертаючись до вашого запиту, давайте нагадаємо, що спочатку відбувалося так: від вашої церкви був лист до Міністерства культури з проханням проводити служби тричі на рік — 7 квітня, 16 червня та 21 вересня. Там погодили це, але потім з'ясувалося, що з 18 березня почнеться реставрація Софії Київської. Ви вже перенесли службу, на яку всіх закликали. Ви самі сказали, що діалог навколо Софії перейшов у той формат, який вам особисто не до вподоби.

— Я не можу коментувати кроки і рішення органів державної влади, хоча зараз собі треба чесно сказати, що Святософійський собор є власністю українського народу — це є наш загальнонаціональний скарб. Зокрема, коли ми говоримо про всіх спадкоємців християнства, це є наш материнський храм, з якого ми родом. Тому природнім є бажання всіх дітей цієї церкви, зокрема українців греко-католиків, мати можливість у цьому храмі побувати, помолитись, шануючи його сьогоднішній статус. Я пам'ятаю, мене ще змалку виховували в такій свідомості, що кожен українець, кожен греко-католик має моральний обов'язок хоча б раз у житті звершити паломництво до Софійського собору, стати перед обличчям київської Оранти.

Це є здорове бажання. Сьогодні ми маємо зрозуміти, що це прагнення, яке є у наших вірян, саме собою є прагненням жити як християнам згідно з нашою традицією. Тому це прагнення знов-таки побувати у Софійському соборі. Це є прагнення мати доступ до своїх джерел і очевидно, що ми, зважаючи ким ми є, звідки ми родом, просили там побувати.

Хоча ми шануємо те, що з боку органів державної влади можуть бути ухвалені ті чи інші рішення, які ми ще самі до кінця не розуміємо. Цим було вмотивоване наше прагнення зробити нашим вірянам можливість здійснити цю мрію. Ми шануємо позицію нашої держави, ми шануємо позицію наших православних братів. Сподіваємося, що в усіх наших міркуваннях і спілкуванні на перше місце виринатиме те, що нас єднає, а не роз'єднує. І Святософійський собор, який сьогодні є символом, закликом, буде нам сьогодні говорити про необхідність єднатися.

Ми дуже часто говоримо про міжцерковні відносини. Це якраз друга тема про яку я хотів говорити — відносини між церквами мають переживати докорінне переродження, трансформацію. Ми не можемо себе трактувати як конкурентів, як цілковито чужих, не можемо говорити про себе як про взаємовиключні спільноти, одна з яких претендує на іншу.

Ми маємо бачити одне одного не як конкуренти, а як брати, які не тільки поважають коріння одне одного, не тільки розуміють себе, як єдинокровні, що вийшли з однієї купелі, діти однієї матері Київської церкви, а як ті, що можуть і повинні разом працювати. У нас є багато спільних завдань, і тому ми маємо вийти з тої парадигми, яка колись ще існувала в радянських часах церковного ексклюзивізму. Ми мусимо вийти з парадигми спілкування між церквами України, яка базується на конкуренції — бажанні захопити якісь сфери впливу. Ми як греко-католицька церква цього абсолютно не хочемо. Ми шукаємо можливості співпраці, ми шукаємо можливості, відкриваючи нашу тотожність, бачити в особі наших православних братів своїх співпрацівників.

— Скажіть, і тому ви обрали три дні на рік змогу служити в Софії Київській?

— Ми хотіли почати діалог з нашими органами державної влади про те, як наші віряни можуть звершити це паломництво до собору Святої Софії. Ми хотіли показати, що теж вважаємо себе спадкоємцями цієї традиції, що Софійський собор також важливий і для нашої церкви — це було причиною, чому ми таке прохання склали.

— А чому саме ці дати, саме ці три свята?

— Це є три великих християнських свята. Свято Різдва Богородиці — це було свято престольного храму Софійського собору, і ми це святкували у Софійському соборі свого часу. Свято зіслання Святого Духа — це є свято народження церкви, це свято, коли ми відчуваємо, що саме божественна складова церкви є глибинним містичним змістом її служіння та існування. Свято Благовіщення — це є початок нашого спасіння. І ось коли ми хочемо торкнутись початку витоків нашої християнської, київської цивілізації, свято Благовіщення є гарною нагодою.

— Скажіть, а чи маєте ви надію, що 16 червня там відбудеться служба, бо 7 квітня ви її вже перенесли?

— Якщо будемо мати якусь інформацію, то ми додатково її подамо

— А зараз немає?

— Немає.

— І ви не знаєте, скільки триватиме реставрація?

— Тут треба питати в нашого Міністерства культури.

— Ви спілкувались з Філаретом чи Епіфанієм з приводу прохання до вас відмовитись від проведення літургії у Софійському соборі?

— Ні, ми такого спілкування не мали, бо коли йдеться про проведення тих чи інших заходів у Софії Київській, ми спілкуємося з органами державної влади. До речі, ми вже мали багато подій у Софії Київській. Остання подія, яку ми переживали в цьому соборі — це була презентація Галицького Євангелія 1144 року. Я тоді мав честь завітати і подарувати це Євангеліє патріарху Філарету і тодішньому очільнику Української автокефальної церкви митрополиту Макарію. Так що це не перші заходи, що ми у Софійському соборі проводимо.

— Філарет закликав утриматися від служб там. Він це пояснив тим, що це може призвести до протистояння між православними і греко-католиками і порушити міжконфесійний діалог в Україні.

— Чесно кажучи, мені важко зрозуміти цю аргументацію. Така реакція була для нас дивна і болюча,бо, як я сказав, відкриття спільного коріння — це є шлях до зближення, а не до конфронтації. Ось це є нашою метою.

— З приводу дітей Київської церкви. Чи можна вважати УПЦ Московського патріархату, або, як вони зараз мають бути перейменовані на РПЦ в Україні, теж дітьми Київської церкви?

— Московська церква є дочірньою церквою київського християнства. Московська церква має свою особисту історію. Як вони відчувають зв'язок із Києвом, як Московська церква будує відносини з Київською і чи вона вважає її материнською — це вже, мабуть, треба запитувати у них. Натомість, коли йдеться про дітей Київської церкви, йдеться про ті християнські спільноти, які вважають своєю материнською церквою церкву Константинополя, бо ми прийняли хрещення з Константинополя. Але у Києві ми стали свідками якогось особливого вияву цієї божественної премудрості. Київське християнство було інакше, ніж християнство візантійське, чи московське, чи латинське. Тут є щось особливе наше — наш спосіб як втілювати божественну премудрість в тіло церкви і українського народу.

— То виходить, РПЦ в Україні треба самій визначатись, чи вони діти Київської церкви чи ні?

— Очевидно, я від їхнього імені відповісти не можу.

Читайте: У ПЦУ відповіли на історичну пропозицію глави УГКЦ

— Добре, наступна тема: УГКЦ закликає українців взяти участь у виборах і діяти усвідомлено і виважено. Ви випустили пам'ятку християнина для усвідомленого і виваженого голосування. Там є 10 пунктів, чому ці вибори є важливими для нас. З іншого боку, у нас церква і політика мають бути відокремлені. Наскільки ця пам'ятка має, на вашу думку, вплинути на виборців?

— Якщо подивитися на цю пам'ятку, в тому декалозі 10 вказівок для виборців. Ми намагаємося показати 10 орієнтирів, яким чином бути відповідальним громадянином, як брати свідомо і по-християнськи відповідальність за свою державу. З іншого боку, ця пам'ятка не пов'язана з цими виборами. Це є щось універсальне, щось, що можна завжди аплікувати до будь-якої ситуації, коли громадяни покликані пережити один з ключових елементів демократії — делегування влади.

Як ми знаємо, джерелом влади в Україні є народ — так записано в нашій Конституції. І от вибори — це є дуже визначальний момент, коли люди мають зрозуміти, кому вони готові делегувати владу, делегувати право від їхнього імені здійснювати ті чи інші державні функції.

У нашому житті, щоб зробити правильний вибір, ми прислухаємося до 10 божих заповідей — це є основним декалогом всіх релігій, які вірять у Бога-творця. Подібно ми намагалися допомогти зорієнтуватися нашим вірним, як зробити правильний вибір, коли вони збираються делегувати владу тим чи іншим політичним організаціям. Ми не вважаємо, що таким декалогом церква в якийсь спосіб втручається в політичне життя, бо в тому декалозі немає вказівок на політичні партії чи імена кандидатів. Ми не підтримуємо кандидатів, але певні цінності, і таким чином ми хочемо, щоби наші віряни самі зробили зрілий вибір на основі певних критеріїв, які вони в тих вказівках зможуть знайти. Але, крім того, ми видали інший декалог…

— Так, пам'ятку для політика-християнина…

— Ті християни, що хочуть прийти до влади, хочуть бути обраними, повинні мати орієнтир, що означає політичну відповідальність, служіння для добра свого народу. Ми сьогодні бачимо, що є дуже різні уявлення про те, як має діяти наша влада. Дуже часто так буває, що коли хтось іде до влади, він навіть не думає виконувати те, що обіцяв. Або ми бачимо, і не тільки в Україні, велику спокусу популізму, намагання підсиджувати базові інстинкти електорату, а з іншого боку — обіцяти все, а потім не виконати нічого. Так само бачимо велику небезпеку застосування насильства як інструмента політичної боротьби.

Нашою пам'яткою ми б хотіли вказати на соціальні засади вчення церкви щодо політичної влади в державі. Це є частиною нашого служіння, частиною євангелістичної місії церкви і одним зі способів, як втілити свою віру у вчинки.

— У пам'ятці для виборця-християнина є пункт, який говорить, що "ставши свідком підкупу та маніпулятивних схем, які суперечать проведенню чесних та справедливих виборів, я не замовчуватиму їх". Чи можна це розцінювати, що УГКЦ закликає своїх прихожан контролювати чесність виборів, ставати спостерігачами, звертатись до правоохоронних органів?

— Я думаю, що будь-яка корупція і нечистота боїться прозорості.

— Давайте я тоді перефразую — чи буде УГКЦ боротися з цією корупцією на виборах?

— Очевидно, бо ми це проголосили. Церква як структура не буде займатися звинуваченнями тих чи інших кандидатів чи виборчих штабів. Ми ніколи не будемо займатися оцінкою тих чи інших дій, але будемо закликати наших вірян відповідно до свого сумління контролювати виборчий процес. Крім того, один з дуже важливих способів як долучитися до того, щоб наші вибори були чесними — це є молитва. Ми оголосили ще рік тому рік молитов за справедливі та чесні вибори в Україні. І кожної неділі і кожного свята наші віряни впродовж усього року моляться за чесні і справедливі вибори.

— Скажіть, а чи багато політиків серед прихожан вашої церкви, які теж моляться за чесні вибори?

— Багато таких політиків, які себе декларують греко-католиками, але за жодного політика наша церква не бере на себе відповідальності.

— Звісно не бере, але ви можете напучувати їх.

— Очевидно. Сподіваємося, що ті, які себе декларують як греко-католики, потрудяться поінформуватися, а що ж їхня церква говорить про політичний процес, який ми називаємо виборами, які цінності ми проголошуємо і згідно з якими засадами будемо потім оцінювати діяльність таких політиків.

Читайте: "Узурпувати більше не буде!" Глава УГКЦ поставив на місце МП

— Владико, я не питатиму, за кого ви голосуватимете, бо є таємниця права голосу в Україні. Але що залежить в наступну президентську каденцію від новообраного президента?

— Тут треба найперше відштовхуватись від того, які функції, які завдання має здійснювати президент.

— Зовнішньополітичний курс, оборона…

— Тобто та особа, яку ми покличемо до здійснення цієї функції, по-перше, має бути здатна здійснювати функції головнокомандувача в країні, яка перебуває у стані війни. Ми маємо подумати, чи та чи інша особа буде здатна виконувати ці завдання. Так само ми згадували, що завдання президента здійснювати зовнішньополітичний напрямок розвитку нашої держави. Ми як народ проголосили нашим стратегічним бажанням європейський напрямок. Ми сказали, що хочемо бути членами європейської спільноти, будувати демократію європейського зразка. Ми мусимо подумати, чи та чи інша особа здійснить оті європейські прагнення українців.

— Скажіть, а якщо українці необачливо оберуть президента, який не буде відповідати всім тим критеріям, що ви назвали? Чи зможе він кардинально змінити курс України, чи все ж таки народ не дасть?

— Я вірю в мудрість народу. Ми починали нашу розмову про Софію, мудрість Київської церкви, яка є матір'ю нашого церковного буття. Ми дуже молимося, щоб ця мудрість проявилася в мудрості виборця в цей дуже відповідальний для нас період і час.