Справи Бейліса і Дрейфуса: чому сучасний світ повинен "намотати на вус" ці дві історії

Війна між Ізраїлем та Палестиною, що спалахнула після кривавого нападу на ізраїльські поселення на півдні країни терористів ХАМАС, спричинила сплеск антисемітських настроїв у низці країн світу. На тлі багатотисячних пропалестинських мітингів у різних державах фіксуються також акти вандалізму та напади на євреїв не лише в арабських країнах, а й у Європі та США.

Історія знову, схоже, повторюється. Дещо схоже світ вже переживав близько сотні років тому: у Європі рівень антисемітизму тоді набув таких масштабів, що проти євреїв влаштовували справжні судилища, звинувачуючи їх у найжахливіших злочинах – лише за етнічну приналежність. Саме тоді єврейський народ усвідомив, що має створити власну державу – аби вберегтися від репресій, дискримінації та переслідувань.

Свого ж піку антисемітизм сягнув після приходу до влади у Німеччині Адольфа Гітлера – диктатора, що розв'язав Другу світову війну, однією з цілей якої було повне фізичне знищення євреїв.

Однак паростки Голокосту середини 20 сторіччя проросли саме на стику двох століть. І у більшості випадків приналежності до єврейського народу було цілком досить, аби бути звинуваченим у чому завгодно – і практично не мати надії на правосуддя. За деякими винятками, коли громадськість рятувала несправедливо обвинувачених у тяжких злочинах євреїв від страти за те, чого вони не вчиняли.

Найяскравішими прикладами таких випадків, уважно вивчити які варто було б і сучасному світові, були справи Бейліса та Дрейфуса.

Справа Менахема Бейліса: "ритуальне вбивство", якого не було

28 жовтня цього року виповнилося рівно 100 років з дня проголошення вироку у гучній справі Менахема Менделя Бейліса. Цей 39-річний на той момент єврей, який народився у Києві, працював експедитором Київського цегельного заводу і жив тихим непомітним життям, допоки його не обрали як "інструмент" для підбурювання українців до єврейських погромів.

Бейліса звинуватили у скоєнні ритуального вбивства 13-річного хлопчика Андрія Ющинського, тіло якого з 47 колотими ранами знайшли 20 березня 1911 року. За версією обвинувачення, Бейліс нібито вбив дитину, аби підмішати його кров у мацу, що, за твердженнями антисемітів, нібито є частиною традицій іудейської релігії.

Як зазначено у розвідці, присвяченій справі Бейліса, на сайті Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, час появи справи Бейліса був невипадковим. У лютому 1911 року у Російській імперії на рівні Державної Думи обговорювалося скасування межі єврейської осілості, що обмежувала пересування та місця проживання для євреїв. Чорносотенні організації та антисемітські монархістські партії цим неабияк занепокоїлися – тому взялися за пошуки способів збурити антисемітські акції по всій території імперії.

У Києві особливо ревними у пошуках були віце-директор Департаменту Міністерства Юстиції Лядов та київский прокурор Чаплинський. Вичерпавши звичні на той час антисемітські гасла, вони вдалися до реанімації висунутого проти євреїв ще у середньовіччі звинувачення, що нібито через вимоги свого віровчення вони використовують для релігійно-обрядових, "ритуальних" цілей християнську кров.

Залишалося лише знайти конкретну справу під ці звинувачення. І її знайшли – у вбивстві Андрія Ющинського, яке розслідувала поліція.

Вже у березні 1911 року влада підтримала висунуту версію про "ритуальний характер" убивства дитини. Прокуратура залучила до слідства відомого київського психіатра Сікорського, який озвучив, що, мовляв, аналіз тіла вбитого дає підстави стверджувати, що його вбили євреї. Також до справи додали "богословську експертизу" ксьондза Пранайтіса, який насмикав уривків з єврейських богословських книг і скомпілював їх так, аби "довести", що євреї нібито відчувають ненависть до іновірців, насамперед до християн.

Тепер справа була лише за призначенням "вбивці". І вибір впав на Бейліса, адже тіло Ющинського знайшли неподалік від заводу, де він працював.

При цьому на той момент жандармська поліція не лише встановила, а й затримала реальних вбивць хлопчика: скупщицю краденого Віру Чеберяк та її спільників, професійних злодіїв Рудзинського, Сингаєвського, Латишева. За вказівкою Міністерства юстиції вбивці були звільнені від суду. Натомість 12 липня 1911 було заарештовано Менахема Бейліса.

Після чого чорносотенці через свою пресу розгорнули масштабну антисемітську агітацію, закликали до єврейських погромів. Однак на захист Бейліса піднялися представники української та російської інтелігенції.

Так, відкритий лист, написаний українським письменником Володимиром Короленком, під назвою "К русскому обществу. По поводу кровавого навета на евреев" підписали 82 відомі літератори та громадські діячі, зокрема, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Володимир Вернадський.

Потужна антисемітська кампанія та не менш потужна кампанія на підтримку Бейліса "затягла" розгляд справи на два роки. Зрештою 23 вересня 1913 року розпочався суд, який тривав до 28 жовтня.

Вирішувати долю Бейліса мав суд присяжних, до якого увійшли тільки кияни.

"Вирішальне слово було за присяжними. Сім селян, три міщанина, два дрібних чиновники мали вирішити долю єврея Бейліса. Їм треба було відповісти на запитання – чи винен Бейліс у вбивстві. "Ні, не винен", – винесли вони свій вердикт після короткої паузи. "У залі, – згадує один із сучасників, – запанувала мертва тиша. Прокурор судомно витирав піт, а обвинувачений Бейліс піднявся з лави, низько вклонився присяжним і, знепритомнівши, упав на підлогу. Зал вибухнув оваціями", – описує проголошення вердикту український історик та громадський діяч Артур Рудзицький.

Він також процитував розповідь Короленка про те, як новину про виправдання Бейліса зустріли люди, що чекали на вердикт на Софійській площі.

"Вся площа була запружена народом... Раптом при абсолютній тиші відчиняються двері судна, якась людина – ймовірно, кореспондент – без шапки і пальто стрімко скочується сходами з високого ганку і, чомусь тримаючись обома руками за голову, щосили кричить: "ВИПРАВДАНИЙ! "Як електричний струм пронісся натовпом, почулися вигуки, ридання, істерики, незнайомі люди цілувалися, вітали і обіймали один одного", – пригадував письменник.

А у газеті "Киевлянин" про позицію присяжних тоді написали так: "Низький уклін цим сірим громадянам київської землі".

Одразу після звільнення Бейліс з родиною виїхав у Палестину, звідки у 1920 році перебрався до США. В Америці він опублікував свої мемуари під назвою "Історія моїх страждань", а у 1934 році серце Менахема Бейліса зупинилося.

Справа капітана Дрейфуса: "зрадник" без вини

Ще одна не менш показова історія відбулася у Франції. Там жертвою антисемітських настроїв став французький офіцер, єврей за походженням Альфред Дрейфус. 5 січня 1895 року його звинуватили у передачі Німеччині військових секретів і у ході публічної церемонії у Паризькій військовій академії позбавили звань та нагород.

За чотири місяці потому, після стрімкого судилища та вироку на підставі вкрай сумнівних "доказів", Дрейфуса відправили до Французької Гаяни відбувати довічне ув'язнення.

Ця справа розпочалася 15 жовтня 1894 року: цього дня капітана Генерального штабу Альфреда Дрейфуса заарештували на підставі документа, що нібито випадково попав до французьких властей з німецького посольства.

Як і у випадку з Бейлісом, визначальну роль у перебігу подій зіграли антисемітські настрої, які вправно підігрівалися. Так, газети правого спрямування у Франції усіляко підкреслювали етнічну приналежність офіцера і вимагали для нього швидкого і суворого покарання.

Процес, що проходив за закритими дверима, дійсно був швидким і суворим: у грудні 1894 року Дрейфус був визнаний винним у державній зраді, а у квітні 1895 року відбув на каторгу на Диявольський острів у Французькій Гаяні.

Однак наприкінці 1896 року було знайдено справжнього винуватця витоку секретних даних: їх передав Німеччині майор французького штабу Фердинанд Естерхазі. Інформація про справжнього шпигуна просочилася у пресу, попри намагання армійського керівництва приховати правду. І громадськість домоглася справедливості: у січні 1898 року під тиском громадської думки Естерхазі був відданий під суд, котрий за годину визнав його винним.

Того ж року майор Губерт Анрі публічно зізнався у фабрикації доказів проти Дрейфуса. Він заявив, що не сумнівався у тому, що капітан є зрадником, тому, поміж іншого, підробив і той документ, на підставі якого офіцера-єврея було засуджено. Після зізнання Анрі покінчив життя самогубством.

Дрейфуса ж судили ще раз, змінивши довічне ув'язнення на 10 років позбавлення волі. Але й тут на його захист встали люди, тож під тиском громадської думки офіцера спершу помилували, а у 1906 році – реабілітували рішенням Верховного суду Франції.

І зараз, коли ми, схоже, заходимо на новий виток історичного циклу, варто згадати ці дві історії, коли людяність взяла гору над ненавистю, – щоб знову не зануритися у темні криваві часи.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!