Блог | Діти, які залишилися вчитися в Україні, – це наше майбутнє

Я дуже довго вагалася, чи варто взагалі публікувати цей допис. Текст довго лежав у мене в чернетках, я перечитувала його, відкладала, сумнівалася... Але те, що я продовжую бачити навколо, не залишає мені вибору, тому про це просто неможливо мовчати.​ 

Останнім часом в нашому суспільстві сформувався дуже тривожний і, чесно кажучи, руйнівний тренд. Випускники шкіл масово виїжджають здобувати вищу освіту в Європу. Звісно, прагнення побачити світ і жити без тривог – нормальне. Але нормальною НЕ є та атмосфера, яка створюється навколо дітей, що вирішують ЗАЛИШИТИСЯ в Україні.​

Сьогодні підліток, який свідомо каже: "Я хочу вчитися в Україні, бо це моя Батьківщина, і я бачу своє майбутнє тут", раптом опиняється під тиском суспільного осуду.​

"Чому ти не їдеш? Усі ж їдуть! Маєш такі можливості, такий високий бал НМТ – і лишаєшся? Ти що, невдаха?"​

В суспільній свідомості закріплюється стереотип, ніби в Україні залишаються лише ті, хто "не зміг". Розумні, талановиті діти штучно заганяються в рамки "лузерів" просто через те, що люблять свій дім. Так, я усвідомлюю небезпеку, так на мою вулицю в понеділок прилетів дрон, так, я теж мама підлітка. ​Але все ж ілюзія "ідеального закордону" чи реальність?​

Давайте дивитися правді в очі: далеко не вся закордонна освіта є апріорі якісною. ​Дуже часто престижний "європейський диплом" на ділі виявляється навчанням у посередньому провінційному коледжі, де рівень підготовки значно поступається нашим провідним університетам. Багато хто їде просто "за кордон", ведучись на красиву обгортку, і втрачає роки на освіту, яка не дає реальних знань і конкурентних переваг. ​Але чому діти все одно тікають? Бо ми самі створили культ того, що "там" краще, а "тут" перспектив немає. Підлітки їдуть не тому, що всі панічно бояться чи не люблять Україну, а тому, що бояться опинитися в меншості, яка нібито "програла" цей старт у життя.​

А що каже держава?

​Замість того, щоб піднімати якість власної освіти, бити на сполох і створювати шалені пільги для тих, хто обрав українські виші, ми бачимо байдужість. Я вже чула: "Талановитими дітьми має займатися родина, а не держава". ​Ось так. Просто умити руки. Катастрофічно неправильний та небезпечний наратив, який транслюється з високих кабінетів. Якщо держава офіційно каже, що талановиті діти – "проблема батьків", то чому ми дивуємося порожнім аудиторіям в Україні? ​Куди нам треба рухатися?​

Ми маємо радикально змінити пріоритети. Наше завдання як суспільства і держави – нещадно піднімати якість власної освіти. Робити її сучасною, конкурентною, престижною. Це не просто питання "папірців-дипломів", це – найважливіший, стратегічний внесок у майбутнє і безпеку України.

​Діти, які сьогодні залишаються вчитися в Україні попри війну та сирени – не "лузери". І може еліта не та, що поїхала, а та, що свідомо обирає свій народ у найважчі часи. Вони наші майбутні міністри, інженери, архітектори, медики та відбудовники. І вони заслуговують на максимальну повагу, підтримку та найкращі умови, а не на ярлик невдах.​

Якщо ми не інвестуємо в якість своєї освіти сьогодні, то завтра відбудовувати країну буде просто нікому.​

Усвідомлюючи болючість питання, буду нещадно прибирати образливі і недоречні коментарі. Ще раз для тих, хто не вловив суть допису: хто хоче їхати з країни – має на це право, хто хоче залишитися – не дурень і не лузер.