Неймовірна історія кохання та мужності: як осліплий військовий почав нове життя

військовий

Лікарі відмовляли йому у шансах на життя – а він вижив. Медичні світила запевняли, що він ніколи не буде ходити – а він збирається цієї осені пробігти 42 км на Марафоні морської піхоти у США. Його практично записали у недієздатні інваліди – а він вступає у найпрестижніший ВНЗ України, освоює комп’ютер, зустрів своє кохання і зовсім недавно одружився…

Якщо ти виживаєш усупереч усьому - отже, ти мусиш жити. І жити повноцінно, попри всі труднощі, випробування і перепони, які супроводжують кожен твій навіть найменший крок. Десь так свого часу подумав молодий лейтенант Олександр Попруженко, який отримав жахливі травми і втратив зір, рятуючи життя 15 побратимам. І нині він щодня, щохвилини живе – і дякує долі за цю можливість. Про депресію та відродження, пережиту трагедію та те, чому вважає себе щасливим, про нерозуміння у родині і знайдене кохання Олександр Попруженко розповів OBOZREVATEL.

Відео дня

"Я зрозумів: це смерть. Але чому тоді мені так боляче?"

Можливо, ви навіть пам’ятаєте трагедію на полігоні "Широкий Лан" на Миколаївщині, коли 9 квітня 2015 року під час навчань молодий інструктор підірвався на гранаті. Цей інструктор - Олександр Попруженко, якому тоді було всього 20 років. Юний вік не завадив йому здобути авторитет у мобілізованих, наймолодшому з яких було 34 роки, а найстаршому – 62.

Нині Саша згадує про найстрашніший день свого життя спокійно. Навіть часом здобрює розповідь жартами. Хоча тоді для нього все різко і назавжди змінилося.

Олександр Попруженко до трагедії

- Якби не те, що сталося, я би разом з хлопцями, яких учив, 24 квітня поїхав на фронт. Вони усі і поїхали. А я опинився в реанімації…

Того дня, 9 квітня, до нас на полігон приїздили міністр оборони і начальник Генштабу. І мене поставили інструктором на протитанкові гранати. Після від’їзду командування командир навчальної роти розпорядився здати бронежилети, бо "вони лиш заважають", і, щоб пришвидшити тренування, запустити в окоп до інструктора не 2 бійця, а одразу 13 . Я намагався протестувати, але марно.

Кидали ми в той день ручні кумулятивні гранати РКГ-3ЕМ спрямованої дії. Я одну кинув, показав, як це робиться. За мною кинуло ще двоє бійців – все було нормально. Кинув третій, ми усі поприсідали, я рахую до 5 – а вибуху немає. Піднімаюсь – і бачу, що вона впала на бруствер і котиться прямо в окоп…

Це були долі секунди. Але я зрозумів, що якщо граната вибухне в окопі – вона порозриває хлопців, які у ньому. І, оскільки я єдиний був у броніку і шоломі, я її схопив, думав, що встигну викинути… Але не встиг.

Її розірвало прямо у мене в руках. Дивно, але я ні на мить не знепритомнів. Вибух. Я відчуваю, що лечу. Довкола – суцільна темрява. О, думаю, це, напевно, смерть. Так швидко… Але якщо я помер – чому мені так боляче?

А далі я впав і вдарився головою об БТР. Відчув, що мені сильно чимось заливає обличчя. Намацав – а то кров фонтанчиком з шиї лупила. Пам’ятаю - все пробував пальцями заткнути той фонтанчик – але якось невдало це зробив, кров почала заливати мені горло. Ледь не захлинувся.

Пальці, яких не вистачає в мене на руках, не відірвало, вони просто згоріли. Руки були чорні й повністю потрощені. Одяг увесь на мені згорів. Від бронежилета така "решіточка" лишилась. Щоку розірвало так, що язик випадав. Чашечку колінну повністю розтрощило. Мені навіть потім лікарі казали, що я ходити не зможу. Осколки зайшли через рот і вгору. Очі вирвало – їх шматки висіли на обличчі.

Біль був пекельний. Горіти заживо - це дуже боляче.

На понівечених руках і розтрощених колінах Саша сяк-так піднявся і почав кликати на допомогу. І раптом почув те, що не може забути досі: "Це передсмертний стан, зараз він помре"…

Коли ж побратими зрозуміли, що Саша таки живий, з полігона викликали машину, аби відвезти хлопця до Миколаєва.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

"Я чекав на диво. Чекав, що операція поверне мені можливість бачити"

Уже в лікарні, відповідаючи на питання лікарів щодо обставин трагедії, хтось із супроводжуючих ляпнув "дурник на гранаті підірвався" - чудово знаючи, що молодий лейтенант, ризикуючи собою, врятував життя 15 бійцям у тому злощасному окопі.

Саша добре пам'ятає і цю необережну образливу фразу, і все, що відбувалося з моменту вибуху. Бо весь цей час залишався притомним – аж поки не почав діяти наркоз. Останнє, що почув хлопець перед тим, як впасти у забуття на наступні кілька діб, як вбігав в операційну лікар, що прилетів з одеського госпіталю і вже з дверей почав роздавати команди асистентам із операції…

Історія одужання Саші для українських медиків стала справжнім одкровенням. Вони не вірили, що йому вдасться вижити – а він вижив. Вони не залишали йому шансів повноцінно встати на ноги – а він почав ходити і навіть не кульгати при цьому. Його організм у рекордні терміни відновився – без жодних пересадок...

За місяць йому вже зняли гіпс. За два – виписали з лікарні.

І весь цей час Олександр стійко витримував купу операцій – на обличчі, шиї, ногах, носі, вухах. Лише за 2015 рік він переніс 11 загальних наркозів. Рахувати місцеві ж припинив після того, як їх кількість перевалила за 30.

Але найстрашнішою для Саші стала втрата можливості бачити.

- Що я не бачитиму, дізнався днів через десять після того, як усе трапилося. Лікарі спершу сказали моїй мамі. Мої очі відмерли. Вони не рухались. Як мені потім пояснював лікар: Сашо, ти колись кидав помідор з усієї сили на асфальт? От щось схоже відбулося з твоїми очима…

Але під час однієї з перев’язок я почав рухати очима, чим дуже налякав медсестру, якій уже сказали, що рятувати там, за великим рахунком, нічого...

Якийсь час після травми провести надскладну операцію з пересадки рогівки бралися ізраїльські медики. Небайдужі українці почали масово перераховувати кошти травмованому героєві. Аж раптом в один день з’ясувалося: понад 180 тисяч гривень зникли з рахунку. Збирати необхідну суму часу вже не було…

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

- Я чекав дива. 3 місяці чекав. А далі силою відкрив очі. І зразу ж пожалкував, бо дуже боліло. Мільйон ниток, якими у мене все було зшите, – воно все чухалося, кололося… Але я більше не закривав очей – навпаки, широко їх розплющував, аби туди потрапляло більше світла. І через місяць моя рогівка почала приживатися і темніти. А я почав потроху розрізняти кольори і навіть бачити силуети!

А далі Олександра волонтери відправили в Австрію. Тамтешній хірург – відомий у світі офтальмолог – прооперував йому очі. Як з’ясувалося потім – невдало. І після двох місяців нестерпного болю в очах Олександр занурився у цілковиту темряву.

- Коли я перестав бачити зовсім, мама нарешті зглянулась на мої прохання – і відвезла мене в Одесу, в інститут Філатова. Це було у грудні. Коли лікарі подивилися на мої очі – були шоковані: якимось чином у мене сітківка опинилась поверх рогівки. Відірвалася.

Мені призначили термінову операцію. І замість запланованих 15-20 хвилин лікар оперувала мене майже 5 годин. Останню годину я відчував весь біль. Кожне з мільйона проникнень голочок. Я нарахував 176 швів. Потім дізнався, що їх було на два більше. У якусь мить я подумав, що не зможу розтиснути пальці, якими вчепився в кушетку, аби не кричати від болю.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Тоді в одеському інституті імені Філатова було проведено унікальну у світовому масштабі операцію – Олександрові вдалося врятувати зоровий нерв. Щоправда, лише на правому оці. Лівим довелося пожертвувати через брак часу, складність операції і те, що організм Саші більше не реагував на наркоз.

Нині через помилку австрійських лікарів на лівому оці у хлопця повна субатрофія. А правим оком, дякуючи українським медикам, через 4 місяці Саша знову почав трохи розрізняти світло.

Тепер єдина надія для хлопця – це специфічний кератопротез, яких в Україні не виготовляють. Тож Олександр шукає лікаря, який візьметься провести таку операцію. І коли зголосяться його оперувати – у вкрай стислі терміни йому треба буде знайти чималу суму грошей, аби хоч цього разу не втратити шанс.

І хай навіть йдеться у кращому разі про повернення 20% периферійного зору на правому оці – але для Олександра це цілий світ!

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

"Траплялися моменти, коли я брав ножа та йшов у ванну. Не хотів так жити!"

Тривалий час після поранення Олександр навіть чути не хотів про те, аби опановувати якісь навички для незрячих – надто сильною була надія повернути утрачений зір. Нині він розуміє – колишнім він уже ніколи не буде. "Хочеться жити тут і зараз. Не існувати, не паразитувати – а саме жити!" - каже Саша.

Адже нині у нього є для цього причина. Трохи більше року тому Саша зустрів своє кохання – Власту. Ані різниця у віці, ані те, що ніколи не бачив обличчя коханої, хлопця анітрохи не бентежить. Головне - вони щасливі разом. Власта надихає, а інколи і підштовхує Сашу до пізнання світу і до життя.

- Коли жив з мамою і сестрою, мало що робив сам. Мені просто казали: ось тобі тарілка і ложка, ось диван і телевізор. Без сторонньої допомоги на вулицю не виходив. Мій особистий рекорд – 24 доби у 4 стінах. І все це – з почуттям провини перед родиною, бо відчував, яким тягарем став для них.

Не уявляєте, яка страшна депресія у мене була! Були моменти, коли я брав ножа та йшов у ванну. Думав: навіщо так жити? Але завжди зупиняла думка: люди ж якось живуть. І я хочу жити.

Депресія була шалена. Аж поки мама не запросила в гості свою нову знайому – Власту, з якою вона плела маскувальні сітки. Так ми познайомились.

Саша і Власта

З першого дня спілкування Саша і Власта знаходили дедалі більше спільних захоплень та інтересів. Наприклад, любов до тривалих піших прогулянок. Тож Саша і Власта почали подовгу гуляти містом. Вони заново відкривали для себе столицю, заводили нові знайомства. Опановували йогу. Вдавалися як до традиційних, так і до нетрадиційних методів лікування. Власта вишукувала все нові і нові способи розважити хлопця і допомогти йому не тільки подолати біль, а й навчитися жити у новому стані. У новій реальності.

"Я завжди йому казала: не буду тебе жаліти. Бо жаліти і любити – то різні речі. І коли ти полегшуєш людині життя до неможливості – ти робиш їй ведмежу послугу: позбавляєш можливості діяти самостійно. А це – найстрашніше", - каже Власта, не зводячи з Олександра сповненого любові та турботи погляду.

- Бувало важкувато. Зараз навіть смішно пригадувати, скільки речей я вважав неможливими – а сьогодні легко роблю! Я мию посуд. Можу зробити каву. Нарізаю все на салати. Прасую самостійно одяг. Прибираю квартиру. З Властою я навіть на футбол їжджу – вона стала моїми очима, хоча раніше ніколи цією грою не цікавилась і мусила вчити правила під час гри.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Я сам їжджу в громадському транспорті. Наприклад сюди, до вас на зустріч у Маріїнський парк я приїхав сам. На метро. З пересадками.

Нещодавно почав бігати – і дуже хочу пробігти повний марафон, 42 км. Мені кажуть, що це божевілля – але я хочу це зробити і зроблю.

Я сам навчився користуватися телефоном, Фейсбуком, месенджерами – а зараз планую опановувати комп’ютер. Мрію вивчати військову історію в КНУ імені Шевченка. Але надовго наперед не намагаюся зазирнути.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Свого часу я ретельно спланував своє життя: навчання, служба в армії, участь у миротворчих місіях, вихід на пенсію в 40 років, одруження – тоді-то, народження дітей – тоді-то… Життя показало, як швидко всі ці плани можуть полетіти шкереберть через життєві обставини. Тому зараз у мене є єдиний план: жити.

Я дуже чекаю на операцію. І дійсно сподіваюсь, що вона допоможе. Але разом з тим розумію, що з мого боку було не дуже розумно гаяти час в очікуванні дива. Жити треба тут і зараз.

Тож Саша живе. І навіть сам собі не може відповісти на питання, який орган чуття замінив йому зір. Адже після трагедії має проблеми і зі слухом, нюхом, чутливістю пальців, які лишилися на понівечених руках.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

"Хочеться розуміти, що я не тягар. Жити хочеться!"

Уже понад 9 місяців Саша і Власта живуть разом. Підштовхнуло їх до цього стрімке погіршення стосунків Олександра з мамою через його рішуче бажання соціалізуватись у суспільстві та взяти контроль над власним життям до своїх рук.

Сумно, що так і не згадали про молодого лейтенанта, жоден із 15 військових, яких врятував Саша. Лише дружина одного з мобілізованих телефонувала матері Попруженка, коли той ще перебував у реанімації. Більше бажаючих навіть просто сказати "дякую" не знайшлося.

Але Саша і Власта вірять: усе найстрашніше вже позаду. Вже зараз кожного дня досягають таких маленьких для сторонніх спостерігачів і таких великих насправді перемог – і разом вчаться робити все те, що зрячим людям дається само собою.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Статистика свідчить: близько 98% незрячих майже не виходять із домівок. Від моменту знайомства з Властою Саша з цієї категорії перейшов у маленьку групу тих, кому відсутність одного з органів чуття не заважає жити і насолоджуватися життям. Тому до прогулянок київськими вуличками з часом додалися і подорожі Україною. З особливим захопленням Саша досі згадує поїздку на Західну Україну і похід у гори.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

- Мені дуже хочеться бути корисним. Хочеться розуміти, що я потрібен – саме тут. Зараз я відчуваю, що так і є. Що я попри мою проблему – така ж людина, як і всі інші.

Я – не тягар, яким відчував себе два роки після поранення. Я можу і хочу бути корисним і надавати допомогу іншим людям, які потрапили у таку ж складну ситуацію, як і я, сприяти їх адаптації у нових життєвих умовах.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Мені щодня зустрічаються люди з неймовірними долями, люди вражаючої доброти, сили духу та щирості. Я вдячний тим, хто залишається поруч зі мною до сьогодні: відданому другові, який зараз боронить нашу державу, волонтерам, які приходять на допомогу, коли у тому є потреба, побратимам, з якими зблизився у госпіталях, і, звичайно, лікарям, які повернули до життя!

І я розумію: а я таки щасливий!

Останній місяць видався для Олександра напрочуд продуктивним і багатим на досягнення.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Незважаючи на те, що він зовсім недавно почав займатися бігом, він уже має дві чималі перемоги: призове місце на Першому Петропавлівському півмарафоні "Чайка", де Саша біг буквально за кілька днів після дуже серйозної травми ноги, і перемога на відборі до участі у Марафоні морської піхоти, що проходитиме цієї осені у США. Попри травму та те, що для підготовки до відбору у хлопця було дуже мало часу, він увійшов у 9-ку переможців і таки бігтиме повний марафон, про що так мріяв.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

Наполегливість, неймовірна жага до життя та кохана жінка допомогли Саші реалізувати ще одну мрію - днями він склав останній іспит у рамках вступної кампанії до магістратури у КНУ імені Шевченка.

За лічені дні Саша дізнається, чи став студентом університету, чи буде вивчати там нову спеціальність - військову історію. Високі результати кожного з трьох складених хлопцем іспитів (до яких він готувався сам) дають надію на те, що своє прізвище у списку нових студентів Олександр Попруженко таки побачить.

Незалежно від результатів вступу до КНУ імені Шевченка хлопець налаштований усерйоз взятися за опанування комп’ютера за допомогою програм для незрячих. Раніше робити це він відмовлявся, бо все чекав, що з дня на день станеться диво - і він знову бачитиме...

Ну і найголовніше: нещодавно Саша і Власта одружилися.

"Я - не тягар, я хочу жити": зворушлива історія осліплого військового

І тепер, з гордістю і любов’ю називаючи кохану "моя дружина", Олександр анітрохи не грішить проти істини.