УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Сергій Борщевський
Сергій Борщевський
Письменник і дипломат, експерт Центру дослідження Росії

Блог | Російський демократ Андрій Сахаров і український націоналіст Анатоль Лупиніс

Російський демократ Андрій Сахаров і український націоналіст Анатоль Лупиніс

За 75 років життя мені пощастило спілкуватися з трьома Нобелівськими лауреатами. Двоє з них – Габріель Гарсія Маркес і Маріо Варгас Льйоса – письменники, яких перекладав. Але першим був видатний російський правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров.

Наприкінці травня 1971 року, через кілька днів після виступу біля пам᾽ятника Т.Г.Шевченку в Києві, заарештували Анатоля Лупиноса. На той час він уже встиг відбути перше ув᾽язнення у мордовському таборі й повернутися звідти інвалідом першої групи. Згодом трохи підлікувався, став студентом-заочником, писав вірші. Один з них, прочитаний 22 травня, і став причиною арешту.

Про Анатоля Лупиноса в Києві тоді мало хто чув. А кожен політичний арешт вимагав розголосу, щоб людина, бува, не загубилася, не пропала в нетрях каральної системи. Найперше треба було взнати якомога більше інформації про в᾽язня. Хтось роздобув адресу батьків Анатоля в одному з сіл Черкаської області, а потім інший хтось мав поїхати за цією адресою. Вибір зупинили на мені. Тож за пару днів я вирушив київським автобусом до Монастирища, а далі, вже місцевим, до того села. Не переповідатиму тут, як зрештою вдалося розговорити матір Лупиноса, адже я міг виявитися агентом КДБ.

А далі одержаною інформацією треба було добре розпорядитися. Знов-таки хтось домовився, що її можна буде передати "самому" Сахарову. І знов-таки вибір зупинився на мені. Я на той час працював на півставки архіваріусом у Київському агентстві "Аерофлоту", що на теперішній вулиці Городецького (тодішній Маркса). Виїздив до Москви в п᾽ятницю (таких поїздок було дві), бо з обіду був вільний. Спершу перевіряв у метро, чи немає "хвоста". Спосіб перевірки винайшов сам: треба було спуститися ескалатором униз і одразу іншим піднятися вгору й дивитися, чи вчинив хтось так само. А далі – не до центрального вокзалу, а тролейбусом до Протасового Яру, звідти електричкою до Ніжина й, перечекавши кілька годин, потягом Сімферополь-Рига до Москви.

До столиці СРСР потяг прибував о шостій ранку, метро вже працювало, а проміжним пунктом мого маршруту було помешкання Тетяни Ходорович, як прийнято тепер казати, членкині Московської гельсінкської групи. А вже разом з пані Тетяною на метро до Сахарова.

У академіка я вперше побачив дитячу забавку, якою зараз нікого не здивуєш, а тоді її привезли Сахарову з-за кордону. То був планшет, на якому можна було щось писати й одразу стирати написане, а потім писати знову. Так ми й спілкувалися, не вимовивши вголос ані слова. Сиділи поруч на дивані, я щось писав, Сахаров читав і стирав мій текст, записував запитання, стерши яке, я відповідав. Безмовний діалог тривав години півтори-дві. А потім знову вокзал і вже прямий потяг Москва – Київ без зупинки в Ніжині.

На суд над Анатолем Лупиносом Сахаров приїхав до Києва з Оленою Боннер уранці того ж дня, тому його приїзд став для місцевих кадебістів сюрпризом. Зупинився у письменника Віктора Некрасова. Я провів обох – лауреата Сталінської премії і майбутнього лауреата Нобелівської – заздалегідь розвіданим маршрутом до приміщення по вулиці Володимирській, 15 (нині там розташований Печерський районний суд). На щастя, в суді був ремонт, і ми пройшли з двору, запасним ходом, яким користувалися ремонтники.

Поява Сахарова в залі суду була несподіванкою. Тоді, 1971 року з академіком ще рахувалися, система ще не наважувалася на такі акції проти нього, як наступна висилка до Горького. Тож судове засідання довго не розпочинали, а розпочавши, оголосили про перенесення на іншу – невизначену – дату, пославшись на раптову хворобу чи то судді, чи то прокурора. Засідання провели перед самим новим роком і вже без Сахарова; адвоката Лупиноса викликали до суду за пару годин до початку, щоб ніхто не встиг відреагувати.

А тепер про головне. Андрій Дмитрович Сахаров був справжнім демократом. На відміну від багатьох росіян, які брали участь у дисидентському русі, для нього демократія не закінчувалася на Хуторі Михайлівському. Він, як і генерал Петро Григоренко, обстоював права кримських татар. Він же підносив голос в оборону Василя Стуса, Анатоля Лупиноса, інших українських патріотів. І не лише українських. Він же, коли протестні кола в СССР ще захоплювалися Олександром Солженіциним, перший звернув увагу на месіанські щодо російського народу умонастрої письменника.

Сьогоднішній Росії, поза сумнівом, бракує такої постаті, як Андрій Дмитрович Сахаров, який був совістю своєї країни. З іншого боку неможливо уявити Сахарова в сьогоднішній безсовісній Росії.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...