Блог | Ремонт, що подібний на декорацію трупа

У дитинстві я страшенно дивувався, як у тому будинку вціліли шиби. Вважав, що їм дивовижно пощастило. Бо на старій автентичній поверхні стіни довкола одного вікна виднілися глибокі сліди від куль, а шкло було цілим. Це маленьке диво – адже, навіть не особливо цілячись, все одно передовсім влучаєш у шибу.

Із того будинку починається вулиця, як на масштаби міста – вуличка. Як на мене – головна вулиця міста. Триста метрів. Одна з багатьох. У Львові таких десятки. У нас – одна. Її створили і забудували вже на початку двадцятого століття, - пише Тарас Прохасько для Збруч. - Окремі будинки добудовували аж у тридцятих. Вокзал, який ще недавно був за містом, притягував до себе цілу мережу вуличок, щоби між ним і середмістям була не пустка. І все ж ці вулиці виглядали щасливою околицею поза лініями щільного міста. Одна від одної, незважаючи на те, що на кожній тільки два ряди переважно одноповерхових вілл, вони несподівано далеко. Все через те, що за кожним домом – великий сад. Сади двох паралельних вуличок стуляються, утворюючи зелений простір, який неможливо приховати навіть на схематичній мапі міста.

І от одна з них – найголовніша вулиця міста. Вона єдина, яка залишилася практично недоторканою. Хоча на кількох каменичках вже видно наслідки використання новітніх матеріалів і технологій, але гармонія ряду все ще нагадує клавіатуру, хоч і з кількома клавішами, які западають.

Читайте: Бредемо сліпою вулицею, в кінці якої не видно жодного підбадьорливого сигналу

Вона, її вілли і пізніші маленькі функціоналістичні вставки, правдиві. Нічого зайвого, просто здоровий мінімалізм. Того часу, коли здоров'я вже стало цінністю, але ще було пов'язане зі співжиттям із стихіями, передовсім повітрям. Все мало добре дихати. Стіни, двері, дахи, комини, вікна. Краще вітер – пекучий чи студений – ніж запертий дух, від якого навіть овочі ні сохнуть, ні гниють.

Але найголовніше, що робить цю вулицю головною – це покриття хідників. Такого більше справді не збереглося. Хідники вимощені нещільно припасованими, але ритмічно укладеними плитами з реґіонального червоного каменя. Між плитами – як то має бути – росте трава. З-під деяких плит – як то стається з часом – хлюпає вода. Але довгий ряд плит надзвичайно органічно переривається грубим бруком, яким вимощені виїзди від брам до дороги. Дійсно, як клавіатура у перспективі. Тому кілька місць, де плити перед оновленими фасадами замінені на бетонну бруківку, сприймаються як відкритий перелом.

Ще головнішим від найголовнішого є те, що вздовж цілої вулиці між хідником і дорогою вміщається доволі широка палісада, довга клумба з деревами, заросла квітяними хащами. Тепер, скажімо, панує фізаліс. А у травні були і будуть іриси.

Я знаю, що доти, доки ця вулиця буде такою, моє місто не втратить своєї сродної атмосфери, яка є його єдиною цінністю. Гармонія, спокій, глибина садів, жива ординарність робили його неординарним і придатним для щасливого життя. Лиш би сюди не дійшов капітальний ремонт, який у нас переважно подібний на декорацію трупа.

Читайте: Проблеми української школи не вирішать жодні реформи

Цю вулицю потрібно залишити неприкрашеною. Вберегти її від вдосконалення. Не вдаватися до жодних компульсивних дій. Хоча би для того, щоби було що любити. Було де вчитися любити. Любити – це приймати і поважати. Поважати працю, ідеї, проекти, старання, мрії, уявлення про красу і доречність тих, кого вже нема, хто тут жив. Довіритися, довіряти їм. Співчувати їм і подивитися на світ їхніми очима. Не знищити хоча би фрагмент їхнього світу, який вони довірили нам. Знайти якесь порожнє місце для самореалізації, а не трощити тих, хто вже не може себе захистити. Зупинити свій шал власним милосердям.

Війна стає очевидною саме на вулицях, бо тільки вулиці є очевидним простором міста. Війна – це неповага до вулиць. І кожна неповага до вулиць – це війна.

Наше місто нагадує ванну, в якій колись розчиняли синьку для білизни. У ванні багато води, синьку додають краплями. Двадцять крапель, синя хмарка, розмішати, вода прозора. Сто крапель – так само, все ще не синя. Але після сто першої або після сто другої, або після сто третьої – цього неможливо вичислити – повна ванна враз міняє колір. І повернути прозорість вже неможливо.

І цілком може бути, що ця фатальна крапля захована під червоними кам'яними плитами найголовнішої в такому разі вулички міста. А може – деінде.