Блог | Повернення власного голосу: чому деколонізація стосується кожного з нас

Коли сьогодні говорять про деколонізацію української культури, дехто досі сприймає її як дискусію істориків або мистецтвознавців. Насправді йдеться не лише про минуле. Передусім – про те, як Україну бачать у світі сьогодні і як ми самі розповідаємо власну історію.

Повномасштабна війна зробила очевидним те, що роками залишалося поза увагою: російський наратив досі значною мірою визначає міжнародне сприйняття української культури. Саме тому деколонізація перестала бути академічною темою й стала практичним завданням.

Як працює культурне привласнення

Упродовж століть Російська імперія, Радянський Союз, а згодом і сучасна Росія системно включали українську культуру до власного культурного простору. Українських митців представляли як російських, українську мову витісняли з публічного життя, а українську культурну традицію зводили до регіонального різновиду російської.

Це стало можливим не випадково. Репресії проти української інтелігенції, цензура та русифікація були частинами однієї політики, наслідки якої відчуваються й сьогодні.

Чому історія Малевича виходить далеко за межі мистецтва

Часто можна почути, що мистецтво має залишатися поза політикою. Проте історія Казимира Малевича демонструє, наскільки культура може ставати інструментом політики.

Для багатьох у світі Малевич досі залишається передусім російським художником, хоча його життя й творчість нерозривно пов’язані з українським культурним середовищем. Це не просто помилка в біографії – це приклад того, як імперські наративи формують культурну пам’ять.

Працюючи над фільмом "Малевич", ми прагнули не лише розповісти історію митця, а й показати механізм, через який українські імена десятиліттями втрачали власний контекст. Повернення Малевича до української історії – це не переписування минулого, а спроба зробити його повнішим і точнішим.

Чому ця розмова досі складна для Європи

Під час міжнародних показів фільму я неодноразово бачила, наскільки глибоко російський культурний наратив укорінився навіть у професійному мистецькому середовищі.

Для багатьох європейців українська та російська культури й досі залишаються частиною одного культурного простору. Це результат десятиліть роботи академічних інституцій, музеїв, видавництв і культурної дипломатії, які звикли дивитися на регіон крізь російську оптику.

Тому спроби повернути українським митцям їхню історію нерідко сприймаються як політичний жест, хоча насправді йдеться про відновлення історичної точності.

Мова також є частиною деколонізації

Деколонізація відбувається не лише за межами України. Вона триває і всередині країни.

Ще у 2018 році ми зняли фільм "Забуті", який розповідає про вчительку української мови на окупованому Донбасі. Уже тоді було очевидно, що русифікація – це не питання побуту чи комфорту, а інструмент поступового витіснення української ідентичності. Тоді ця тема багатьом здавалася другорядною. Сьогодні її значення вже не потребує пояснень.

Мова – це не лише спосіб спілкування. Вона є одним із ключових носіїв культури, пам’яті та самоідентифікації, тому саме вона в усі часи ставала однією з головних цілей імперської політики.

На українську мову я свідомо перейшла під час Революції Гідності. Для мене це було не лише мовне рішення, а й світоглядний вибір.

Нещодавно я брала інтерв’ю у литовського добровольця, який уже кілька років служить бойовим медиком у Збройних силах України. За цей час він настільки добре опанував українську, що вільно дає інтерв’ю журналістам. Після таких розмов особливо важко сприймати аргументи про те, що перейти на українську надто складно або незручно.

Повернення до себе

Водночас деколонізація – це не лише подолання наслідків імперської політики. Це також можливість заново відкривати власну культуру.

Після 2014 року в Україні дедалі помітнішим став інтерес до літератури, музики, дизайну, традиційного мистецтва та локальної історії. Живучи в Німеччині, я бачила, наскільки природною є там повага до регіональної ідентичності. Кожна федеральна земля має свої традиції, діалекти, народний стрій, свята й культурні особливості, і це сприймається як невід’ємна частина спільної німецької культури. Мені здається, Україна сьогодні проходить схожий шлях – відкриває багатство власних регіонів і дедалі частіше осмислює його через кіно, театр, літературу, музику та сучасне мистецтво. 

Деколонізація не зводиться до боротьби з чужим впливом. Передусім це процес повернення власної культурної суб’єктності – можливість самим визначати свою історію, говорити власним голосом і не потребувати пояснень щодо права української культури на окреме існування.

Саме з цього, на мою думку, і починається справжня деколонізація.