Блог | "Поминальні дні" на донецькому кладовищі і цвинтар у ЄС: хто і про що пам'ятає

Одним з маркерів суспільного розвитку для мене є те, що відбувається на цвинтарях. Так вийшло, що з самого дитинства я бачив наступну картину: у "поминальні дні" сотні людей на величезному донецькому кладовищі, розкладені огірки, яйця, котлети, змокрілий від спеки сир та горілка на радянських металевих гробничках з червоними зірками та пофарбованими “серебрянкою” поржавілими оградками, сміх, анекдоти вже “подвыпившей публики” та розмови навколо про що завгодно, тільки не про покійного.

Все це — на фоні величезних териконів, які чи то з'їдали потроху цвинтар, сунучи на нього, чи то самі могили вже уходили кудись в руду гору, яка колись давала всім тут роботу та, власне, життя.

Коли минулого року я мешкав у Празі, то майже кожного дня обов'язково йшов повз місцевий цвинтар з фамільними склепами, неймовірними скульптурами Діви Марії та Христа, які самі по собі вже були витвором мистецтва. Тут неможливо було уявити котлети чи огірки. Скромно покладений букет квітів — так. Цивілізаційна межа між російським Сходом та Заходом проходила для мене в тому числі повз ці склепи.

Зараз тут, у невеличкому містечку під Вроцлавом, теж є кладовище. Містечко маленьке, і, як на мене, єдина подія, що відбувається тут кожного дня — це запалення десятків лампадок на цвинтарі. Кожного вечора хтось приходить та запалює свічки навіть на могилах середини минулого століття — які, до речі, виглядають так само охайно та чисто як і нові тут могили.

Це відбувається майже непомітно серед інформаційних штормів фейсбуку чи телевізійних новин: я б навіть сказав, що цвинтар віддає певним теплом, якщо таке слово взагалі є доречним до місць поховання. Не знаю, з якими думками живе та людина, що декілька годин витрачає на таку працю — але відчуття таке, що поляки в цьому маленькому селищі бережуть щось важливіше за пам'ять рідних чи то просто минуле. Я б сказав, що в цих лампадках горить світло й нових поколінь.