Блог | "Покоління олів'є": звичка до російського виявилася сильнішою за війну

Нарешті придумав визначення для людей, які на дванадцятий рік війни продовжують добровільно тягнути собі в голову й рота російську літературу, музику та інформацію.

Покоління олів’є.

Бо насправді це не про вік чи походження. Люди, для яких нічого смачнішого за "Іронію долі, або З легким паром!", цоєвські "Пєрємєн", російські серіали, книжки чи нескінченний інформаційний шум так і не з’явилося. Або з’явилося, але вони цього не помітили. Бо звичка виявилася сильнішою за розум.

Згадую розмову 2014 року на Донбасі, у Кримському. Бабуся розповідала про свою куму, яка залишилася за кілька кілометрів, по той бік цивілізаційного розлому – у Шумах чи десь поруч.

– Дзвонить мені, – каже. – Каже, що вони теж люди. От води принесли. Раніше Славік носив, а тепер нікому. А вони пожаліли мене – принесли.

– А нічого, – питаю, – що якби їх тут не було, то Славік і досі носив би вам воду?

Вона лише зітхнула.

– Та все воно так… Але ж Славіка нема, а вони є.

Отакий салат.

Покоління олів’є не ставить запитання, чому зник Славік. Воно приймає і дякує тим, хто прийшов після того, як Славік зник.

І це стосується не лише війни. Так само вони споживають російську культуру. Не замислюючись, хто й навіщо зробив так, щоб їхній власний культурний простір десятиліттями витісняли. Не питаючи, чому українське довелося відвойовувати. Вони просто дякують за те, що їм принесли чергову порцію звичного олів’є.