Блог | Велика приватизація: що Україна продасть разом із землею?

Половина населення України вважає, що людина, яка має у власності землю, повинна мати право її продати. Не згодні з цим 28% і ще 21% певної думки не має. Такі результати соцопитування, які днями оприлюднив Фонд "Демократичні ініціативи".

Суголосна з думкою більшості громадян і позиція чинного президента. Ще у липні Зеленський заявив: велика приватизація має відбутися в Україні вже до кінця цього року.

І ця заява лише посилила дискусії навколо цього питання як у політичних, так і у експертних колах.

Якими ж будуть перспективи та наслідки так званого “американського пакету”? Особливе занепокоєння у мене викликають анонсовані земельні реформи. Бо ні як політик, ні як вихідець з українського села не можу залишатися осторонь.

Читайте: Россияне, у вас нет морального права упоминать о Майдане!

Щоби зрозуміти, чого нам чекати, треба згадати нещодавню історію.

Ще при президентові Леоніду Кучмі українці отримали обмежене право власності на землю і могли розпоряджатися нею на власний розсуд. Єдине, чого не могли – це продати її. Наслідком цього права став справжній бум малого та середнього бізнесу не в містах, а в селах. Земля почала годувати своїх власників. Фермер, що мав 2-5 паїв, став заможною родиною і міг не тільки утримувати сім’ю, а й дозволити собі збудувати будинок, купити машину та вивчити дітей у престижних університетах.

Що ж відбудеться після приватизації землі та чи буде вона “по кишені” українському фермеру? Політолог Олександр Охріменко запевняє, що гектар землі сільськогосподарського призначення коштуватиме 300-400 доларів. Я його оптимізму не поділяю. Переконаний: земля коштуватиме дорого. Ціна гектару стартуватиме від 5 тисяч доларів, а може й 10 тисяч.

Ринок землі інвестори розцінюватимуть перш за все як можливість конвертувати “папірці”, які постійно девальвують, у щось по-справжньому надійне. Тому серед бажаючих придбати українську землю буде багато китайців та арабів, у яких "папірців" чимало. Та й серед українців чимало з тих, хто має “кеш”, захочуть вкласти гроші саме в землю.

Читайте: Ідею аудиту роботи Кличка - підтримую

Звісно, можна вкласти валюту в облігації державної позики, але ставка у 2-4% навряд чи когось влаштовує. Крім того, у світовій практиці, зокрема, у Швеції та Данії, вже існує таке явище як від’ємна ставка за іпотекою. Це означає, що тримати гроші у вигляді “папірців” стало невигідно.

Інший варіант - вкласти фінанси у будівництво чи промислове виробництво. Але і тут є чималі ризики: справа може не користуватися попитом, а висока конкуренція може і взагалі призвести до банкрутства.

Інша справа – землі сільгосппризначення. Це – наднадійний вклад. Хочемо ми того чи ні, але кількість людей на планеті стрімко збільшується. І всі вони хочуть їсти.

Отже, саме багаті іноземні інвестори – це ті, хто вже облизується у передчутті відкриття ринку землі в Україні. І саме вони першими кинуться викупляти українські сільськогосподарські землі.

Що ж залишиться українському фермерові? Йому залишиться тільки розраховувати на те, що прогноз пана Охріменка справдиться. І вони зможуть дозволити собі купити землю по 500 доларів за гектар. Якщо ж ціна стартуватиме від 5 тисяч доларів – це повністю відріже українського фермера від купівлі землі. Селяни, у кращому випадку, залишаться найманими працівниками. Але робота буде не в усіх: крупнотоварне виробництво не потребує такої кількості робочої сили. Яскравий приклад – мої рідні Немиринці. У 1970-80-х роках у селі жили і працювали 550 чоловік. Всі були при ділі. Сьогодні ж – чоловік 30, та й ті – зайві…

Читайте: Украина имела лидера мирового масштаба, но не поняла этого. Жаль

А як щодо держави – можете запитати ви. Можливо, для держави відкриття ринку землі – це благо?

Давайте розбиратися разом.

За різними оцінками, у державній власності сьогодні - від 5 до 7 мільйонів гектарів землі. І продаж цього добра стане непоганим джерелом поповнення бюджету. На що слід витратити ці гроші? Можна було би створити, як норвежці, Фонд наступних поколінь. Але маю дуже серйозні сумніви, що коштами від продажу землі влада розпорядиться саме так. А от вірогідність того, що гроші будуть просто проїдені, спущені на новітній "соціалізм-комунізм", на піар шляхом задоволення "хотєлок" народу – дуже висока.

Згідно вже згаданого дослідження Фонду "Демократичні ініціативи", 56% серед тих українців, хто має землю, певні, що власник землі повинен мати право її продати. Але чи розуміють вони, чого насправді хочуть. Чи вигідний початок продажу землі для тих українців, які її мають? Навряд чи. Навіть якщо гектар коштуватиме десятки тисяч доларів – продавши свої 2-3 га селянин зможе купити, наприклад, однокімнатну квартирку десь на околиці Києва. Чи зробить його це щасливим? Однозначно, ні.

Читайте: Чи є в звільненні Джона Болтона молдавське коріння?

Але ж хіба економіка з усіма її сегментами – від легкої промисловості до енергетики та металургії – не покликана, у першу чергу, задовольнити потреби людини та зробити її щасливою?! Хтось відчуває себе щасливим, йдучи крізь натовп на Хрещатику. Комусь для щастя потрібен простір та усамітнення на природі. І у кожного з них має бути можливість обирати, в якому середовищі він хоче жити.

Але український селянин такої можливості не матиме. Натомість отримаємо концентрацію землі в руках олігархів та іноземців і зникнення села як такого.

Приватизація землі сільгосппризначення – це рух за латино-американською моделлю. Якщо виїхати за межі Мехіко, населення якого нараховує близько 30 мільйонів людей, доведеться багато десятків кілометрів їхати провінційною Мексикою, аби побачити хоч щось, окрім кактусів. Невже ми хочемо в Україні такої ж пустки? Чи все-таки ми прагнемо вдихнути нове життя в осердя українства, яким було, є і, сподіваюся, залишиться українське село?

Село має змінюватися. Воно повинне модернізуватися. Туди має прийти виробництво. І хай це не буде таким високотехнологічним, як в урбаністичному середовищі, і дохід від нього буде меншим – цього буде цілком достатньо для комфортного життя та самореалізації людей, що живуть у селах.

Читайте: Податкова амністія без комплексного реформування системи – неефективна

Що ж станеться, якщо село зникне як таке? Що Україна ризикує продати разом із мільйонами гектарів землі?

Споконвіку українське село було не лише джерелом сільгосппродукції, але й осередком національної ідентичності народу. Сьогодні, якщо поїхати на Донеччину, можна переконатися, що саме по селах там досі збереглися українська мова та народні звичаї. Приїжджаєш до села Званівка, куди за "совєтів" були переселені лемки та бойки – а там бабусі у вишиванках співають народні пісні… Все, як на Івано-Франківщині…

Міська національна свідомість підкріплюється за рахунок села, і без цього “підживлення” їй – смерть.

Всі аргументи за приватизацію землі на кшталт “має бути вільний ринок”, “має бути обіг товару”, “фермери не можуть взяти кредит” – від лукавого. На щастя, у нас є можливість орієнтуватися на досвід країн, які побудували ефективну систему власності та використання землі сільськогосподарського призначення, а саме:

– Ізраїль, у якому 93% землі належить державі;

– Голандію, де вся земля (100%) знаходиться у державній власності;

– Великобританію, в якій 67% землі належать або Її Величності Королеві, або страховим фондам;

– Сингапур, який демонструє майже 100% державне володіння землею.

Читайте: "Перезагрузка" министерств: остается верить в процветание нашей страны

Система в цих країнах зручна і для жителів села, і для держави. При наданні кредитів предметом застави в усіх цих випадках є довгострокова оренда, а держава регулює і дрібного, і середнього фермера.

Це те, що стосується земельних реформ. Але якщо говорити про велику приватизацію в цілому, то я – за. Я вважаю, що приватизувати необхідно все, окрім природних монополій: нафти, газу і, знову ж таки, землі.

Велика справа – корпоратизація АТ “Укрзалізниця”. Держава могла би залишити у своїй власності лише колії та брати ренту за користування ними. Але і тут потрібні обмеження: не більше 10% тяглової сили в одних руках. Це дозволить уникнути монополізації.

Такого роду запобіжники мають бути встановлені у кожній сфері, що підлягатиме приватизації, в тому числі, й у промисловості. Бо певні ризики є. Великі підприємства - наприклад, харківське АТ “Турбоатом” - можуть представляти серйозну конкуренцію на зовнішніх ринках за рахунок дешевої праці та, відповідно, демпінгової політики. Зрештою недобросовісний інвестор просто прийде та викупить його.

Читайте: Українські будівельні норми: як із перепони зробити трамплін

Аналогічним чином Україна може втратити масштабні виробництва та навіть цілі галузі.

Якраз щоб цього не сталося - необхідні запобіжники. При продажу великих підприємств мають бути враховані не лише ціна, яку інвестор готовий заплатити, але й дотримання ним низки умов, серед яких – екологічна безпека, збереження робочих місць, рівень заробітної плати тощо.

Велика приватизація, як і будь-яка масштабна державна реформа, має бути здійснена розважливо, обережно, із дотриманням усіх заходів безпеки. На мою думку, ключовими є два аспекти: відмова від приватизації природних монополій та створення ефективного антимонопольного законодавства для безпечної приватизації інших інституцій.

Саме таким має бути шлях України до прогресивного майбутнього без втрати при цьому національної ідентичності.