Блог | Паспорт Невзорова як критерій сприйняття феномену "хороших росіян"

Олександр Невзоров - громадянин України... Звучить дещо химерно, чи не так? Російський журналіст і блогер. Інтелектуал, широко відомий своїми риторичною своєрідністю, безапеляційністю, епатажною подачею резонансної інформації. Який, як і багато хто в процесі морально-ідеологічного зламу радянсько-імперських підвалин наприкінці минулого - початку поточного століть, еклектично ментально еволюціонував.

Він був і вісником великодержавного патріотизму періоду створення ним горезвісного фільму "Наші" про трагічні події січня 1991 року у Вільнюсі. І затятим противником демократії ельцинсько-горбачовського формату, яка судомно зароджувалася в Росії. Чому досить агресивним свідченням було формування у той самий період під його керівництвом народно-визвольного руху, знов-таки - "Наші" . Встиг залишитися в анналах історії своїми швидкоплинними симпатіями до самопроголошеної відрижки вмираючого радянського тоталітаризму - ГКНС. Був членом редакційної колегії газети "День" одіозного націоналіста Олександра Проханова. Дуже суперечливо у різний час висловлювався про події вересня – жовтня 1993 року, що увінчали світоглядне, а заразом – і олігархічне протистояння президента РФ Єльцина та парламенту цієї країни.

Цей відомий і, безумовно, талановитий журналіст у результаті створив цілу серію піднесено шовіністичних репортажів (під загальною назвою, звичайно, "Наші") – про "героїзм" російських силовиків та самовідданих російських націоналістів у різних гарячих точках на пострадянському просторі. У другій половині 90-х років зняв два фільми про Першу чеченську війну ("Пекло", "Чистилище"), в яких, по суті, героїзував нацистську агресію рашизму проти Чечні – подібність до того, що зараз путінізм пекельним вогнем горя сіє в Україні….

У 2012 році Олександр Глібович навіть був довіреною особою недофюрера Путіна, який нарощував потенціал своєї майбутньої "богоподібної величі". Що тоді, правда, ще вміло ховав чи то своє справжнє нацистське обличчя, чи садистські нахили, чи шизофренію.

Невзоров колись цілком лояльно ставився до християнства, потім став не просто атеїстом, а войовничим викривачем церковних розбещеностей та пристосуванства до потреб світської влади.

Разом з тим, настав момент, коли критична маса роздумів цієї однозначно розумної людини, яка неприкаяно уникає моральних орієнтирів, перетворила неабияку кількість інтелектуальної аналітики на якість метальних трансформацій. Він став різко категорично опозиційним путінізму, оцінюючи його традиційно для себе промовисто і вбивчо іронічно. Засудив російську анексію Криму, повзучу та віроломну, технологічно – гібридну окупацію Донбасу. Тепер – безкомпромісно "воює" з російським фашизмом, за Україну та разом із нею, – на "інформаційному фронті". Також відчайдушно, як колись, не замислюючись про масштаби наслідків, сприяв генезі великодержавного нацизму.

Він уже досить давно був невгодний путінському політикуму, неблагонадійний - для кремлівської пропагандистської еліти, витіснений із великих офіційних ЗМІ. Останнім часом свого проживання в Росії Невзоров був учасником різних інформаційно-аналітичних проектів опозиційного штибу.

В цьому році проти Олександра Глібовича, який перебуває за кордоном, в РФ було порушено кримінальну справу, його визнали "іноземним агентом", заблокували офіційний сайт. І, нарешті, оголосили у розшук.

Сам Невзоров вважає себе людиною, яка "перехворіла на фашизм", яка не схильна до моралізації, значною мірою віддана цинічному сприйняттю об'єктивних реалій без зайвої рефлексії. Всі свої ментальні кульбіти або навіть помилки, ця оригінальна людина робить щиро, не жалкує про це і не схильна за це вибачатися.

Як до цього всього ставитися? Ми зараз не беремо до уваги питання законності процедури надання Невзорову українського громадянства. Правові обставини ніколи не були ключовими критеріями розуміння реалій пострадянським суспільством, і, в принципі, не є значущими у контексті оцінки сутності цієї події.

З одного боку, будь-яка людина, по суті, народжена, щоб помилятися і безупинно шукати істину. Як не сумно, але це так. Самі собою вади сприйняття є природними, еволюційно зумовленими, неминучими векторами розвитку. Головне, щоб системні, значущі помилки в результаті були подолані компенсуючими виправленнями, краще – у супроводі каяття. Давайте щиро: чимало жителів України на початку 90-х підтримували ГКНС, не мали чіткого уявлення про факти, пов'язані з розстрілом танками парламенту РФ, неоднозначно сприймали події того періоду у прибалтійських республіках і навіть трагічні обставини чеченських та грузинських воєн. Це було десь далеко, а російська пропаганда завжди така всюдисуща і переконлива.

А Помаранчева революція, київський Майдан? Хіба ці величні акти самоствердження національного духу однозначно були сприйняті українським суспільством?

Не вважайте за критику – вона зараз не доречна. Але навіть наш нині, безумовно, героїчний та обґрунтовано надпопулярний президент зійшов на свою посаду, на мою думку, не будучи безоглядним патріотом України. Багато хто, напевно, пам'ятає хоча б його висловлювання про те, що "війна триває, бо вона комусь вигідна" чи "досить просто припинити стріляти"... Президент пройшов потужну, прискорену патріотичну еволюцію. Про багато знакових фігур з оточення Зеленського можна сказати те саме. I більше того – все українське суспільство остаточно прозріло, мобілізувалося та перейнялося національною самосвідомістю під впливом нелюдських звірств путінського фашизму…

У міфах та епосах навіть герої, боги та ідоли не бувають безгрішними. З тієї простої причини, що, якщо вони й надістотні, то такі, що присутні у світі людей, з характерними для нього невикорінними вадами. Кожна дитина колись обов'язково колупалася в носі, але це не означає, що вона не зможе стати гідною людиною. Загальний наратив сприйняття в Україні "російської проблематики", ймовірно, є чимось подібним.

Загальний наратив оціночного сприйняття в Україні проблематики "хороших росіян", ймовірно, повинен являти собою щось подібне до такого принципу "ступеня рашизації особистості". Лише невинність гідна розуміння і не виключає гідність. Вочевидь, що "русскость", сама по собі, не може бути ганьбою навіть у поточних обставинах. Пасивну оману росіян про путінізм і жахіття, що чиниться їм у нашій країні, в сучасну епоху глобальної відкритості інформації складно прийняти, але можливо пробачити при належному покаянні дезорієнтованих "страждальців". А ось військових злочинців і їхніх пособників слід безжально карати - без будь-яких перспектив спокути та прощення...

Питання громадянства Невзорова, на мій погляд, - це не стільки приватний факт, що стосується конкретної людини, як може здатися. Це - свого роду символ, номінальні червоні лінії, в межах яких, на думку влади, в певних обмежувальних параметрах можуть ідентифікуватися, реабілітуватися і прийматися ті самі "хороші росіяни".

Насамперед - з числа деяких відомих персонажів із сучасною проукраїнською позицією і численною армією українських шанувальників. Думається, що зазначена обставина - це цілеспрямований акт державної політики, що виразно характеризує офіційне ставлення української держави до російської культури і благонадійним росіянам, які мають у своєму життєвому багажі як позитивну, так і негативну політичну поклажу.

На мою думку, російська культура, безсумнівно, велика - в контексті художньої цінності окремих геніальних творів. Але в соціальному плані вона абсолютно безплідна, неефективна і в якійсь мірі - перманентно відірвана від реалій, не гуманна, позбавлена належної щирості і навіть віроломно хижа. Рівно тією мірою, якою цивілізована культура повинна сприяти формуванню благотворної свідомості прогресивної нації, але замість цього зумовлює породження жорстокого і брехливого фашизму. Нівелювати таку ущербність в історичному форматі може тільки об'єктивне колективне переосмислення, покаяння. Німеччині свого часу це виявилося доступно. Щодо Росії - великі сумніви...

Те ж саме, ймовірно, відноситься і до росіян. Від прямого або непрямого зв'язку з путінським фашизмом їм вже не відмитися. Нікуди не подітися від тієї обставини, що саме люди, об'єднані в соціальну спільність, формують свою владу. У тому числі - злочинну. Їм відповідати за неї, як собачнику за свого агресивного вихованця. Тим більше, як відомо, яблуко від яблуні далеко не падає, а якості дитини багато в чому зумовлені характеристиками батьків. Очевидно, є в культурному коді росіян схильність до шовінізму, нестримної експансії "російського світу".

Все питання в здатності кожної конкретної особистості до моральної рефлексії і каяття.

Невзоров, звичайно, дещо лукавить. Не такий вже він бездушний цинік, як проголошує. І та ж рефлексія йому не чужа, всупереч його ж заявам. Багато чого ж переосмислив і зрозумів про себе самого...

Чи може він бути громадянином України? Думаю - може, якщо вже є відповідне рішення державної влади. А чи повинен? Чесно? Не знаю. Та й своєчасність ситуації якось неоднозначна. Видається, що тут немає однозначної відповіді. А війна взагалі зводить оптимальний вердикт в ірраціональну площину. Гадаю, кожен може сам визначатися зі своєю позицією: чи зрозуміти, пробачити, погодитися? Саме так, як це властиво людині – через призму власного світовідчуття.

Але особисто я дивлюся програми Невзорова з інтересом. Бо перетворена людина, яка має унікальний досвід і вміє дивитися на обставини з різних позицій свого блукаючого "Я", завжди відрізняється особливою глибиною міркувань.