Блог | Партія війни та корупції: хто торгує людською свободою й майбутнім України

Ми нарешті почали називати речі своїми іменами. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець прямо заговорив про існування в Україні умовної "партії війни та корупції". Вона не зареєстрована Міністерством юстиції, не має партійних квитків, офісів і формального керівництва. Але має власну ідеологію, виконавців, касирів, інформаційну обслугу та недоторканних авторитетів. Її головний принцип простий: війною можна виправдати все, а на війні – заробити майже на всьому.

Свавілля як нормальність

Можна незаконно затримувати людей, бити їх, відбирати телефони, проводити ВЛК за п’ятнадцять хвилин посеред ночі, позбавляти законної відстрочки та відправляти тяжкохворого до війська. А того, хто запитає про законність таких дій, оголосити "ухилянтом", ворогом мобілізації або агентом Кремля.

Закарпатський кейс показав: свавілля не ховається десь далеко за горами – воно відбувається всередині державних установ і прикривається державними повноваженнями.

Представник Уповноваженого Андрій Крючков зафіксував у Берегівському ТЦК масові порушення, зокрема незаконне утримання людей і позбавлення законних відстрочок. Але замість перевірки можливих порушників під тиском опинився сам представник Омбудсмана. За словами Дмитра Лубінця, проти нього навіть намагалися сфабрикувати кримінальне провадження – нібито за перешкоджання діяльності Збройних сил. Це кричуща у своїй демонстративній безкарності спроба державного органу поставити себе вище за державний закон.

Ця безкарність має не лише кабінети, посади й службові посвідчення. Вона має власну уніформу. Обличчям системи, яка не хоче відповідати за свої дії, дедалі частіше стає обличчя, сховане під балаклавою.

Балаклава від імені держави

Працівнику державного органу, який діє законно, не треба ховати обличчя для розмови з громадянином. Балаклава потрібна тому, хто не хоче, щоб його впізнали, зафіксували на відео й змусили відповідати за власні дії.

Офіс Омбудсмана повідомляє про побиття, силові затримання людей на вулицях, у торговельних центрах і біля метро, вилучення телефонів та особистих речей. Надходили навіть повідомлення про навмисне провокування ДТП, щоб зупинити велосипедиста чи мотоцикліста.

У 2026 році кількість звернень щодо порушення прав під час мобілізації зросла у сотні разів, а Дмитро Лубінець заявив, що порушення можуть супроводжувати до 90% перевірених випадків мобілізації.

Це вже неможливо списати на кількох перевтомлених працівників чи прикрі винятки. Коли виняток повторюється тисячі разів, він стає системою. А коли система заплющує очі на балаклави, побиття, незаконне утримання людей і нічні ВЛК, вона фактично видає індульгенцію на беззаконня.

Україна потребує мобілізації. Армії необхідне поповнення. Але це не означає, що працівник ТЦК отримує право одночасно бути поліцейським, слідчим, прокурором, суддею та виконавцем вироку. Мобілізація без закону не посилює армію. Вона перетворює державу на загрозу в очах її громадян.

Чорний бізнес у камуфляжі

За фізичним примусом проступає ще брудніша сторона системи. Людину спочатку залякують перспективою опинитися в бусі, а потім пропонують заплатити, щоб цього не сталося. Державний примус перетворюється на приватний товар.

Одних затримують на вулиці, інших за тисячі доларів знімають з обліку, визнають непридатними, забезпечують фіктивною відстрочкою або переправляють через кордон.

У липні ДБР повідомило про схему в Дніпрі, де "вирішення питань" із ТЦК та виїзд за кордон коштували до 18 тисяч доларів. На Івано-Франківщині до суду передали справу двох сержантів ТЦК, обвинувачених у переправленні чоловіків до Румунії за гроші.

І це лише деякі зі схем, які вдалося викрити.

Людоловлю перетворили на чорний бізнес, що за прибутковістю, розгалуженістю та цинізмом уже конкурує з контрабандою і наркотрафіком. Товаром у ньому стає людська свобода, валютою – страх, а головним засобом виробництва – державні повноваження.

Ця індустрія заробляє на обох дверях. Через одні людину силоміць заштовхують у систему. Через інші – за гроші випускають із неї.

Що сильніше суспільство боїться ТЦК, то дорожче коштує можливість уникнути зустрічі з ним. Що свавільнішим стає примус, то прибутковішим – чорний ринок порятунку від нього.

Бус у такій системі – не лише транспорт для людоловлі. Це пересувна реклама корупційної послуги: плати, якщо не хочеш опинитися всередині.

Піар-аси на службі беззаконню

Жодна така система не може довго існувати лише завдяки виконавцям і грошам. Їй потрібне моральне прикриття – люди, які пояснюватимуть суспільству, чому бити, ловити й принижувати під час війни нібито нормально.

І тут постає хор турбопатріотів на підспівках.

Закоханий у диких імператорських пінгвінів колишній командир роти чомусь відмовляється бачити людей у власних співгромадянах. Він називає незгоду з неправомірними діями працівників ТЦК державною зрадою і переконує, що вісім із десяти "спійманих" стають нормальними солдатами. Уже слово "спійманих" видає цю відморожену оптику: перед нами не громадяни з правами й гідністю, а біоматеріал, який треба виловити й відправити за призначенням.

Інший герой цієї вокально-каральної капели роками продає радикалізм як патріотизм, а зневагу до людського життя – як готовність до великої історичної місії. Під братнім проводом ТЦК, ясна річ. Недарма пан Провідник проголосив: "Кожен, хто криво подивився у бік ТЦК, має сісти на довічне".

"Патрон в патроннику, коней шкода", – писав він у поезії про війну на Кавказі. Що ж, здавна відомо: коні не винні. А винні "лицарю без страху, докору й окопу" завжди люди. У цій картині світу право лише заважає, співчуття стає слабкістю, а будь-яка ціна – прийнятною, якщо її платитиме хтось інший.

І як не почути речника штурмового полку "Скеля"?. За ним не помічено особливої пристрасті ані до коней, ані до імператорських пінгвінів. Натомість хист до інформаційних викривлень помітити значно легше.

"Ми справді відрізняємося тим, що беремо майже всіх", – пояснював речник. Зокрема, за його ж словами, людей із хронічними захворюваннями та залежностями, а іноді й тих, хто через фізичний стан не може тримати автомат.

Українців він натомість пропонує запитати, чому вони не хочуть "виконувати свій обов’язок". А право суспільства оцінювати наслідки таких рішень відсікає просто: воно, мовляв, "не знає навіть 1% того, що відбувається на фронті".

Зокрема, й того, що робиться в самому полку. Після повідомлень про катування, побиття, приниження та численні смерті новобранців поза бойовими обставинами суспільство мало почути вимогу неупередженого розслідування. Натомість побачило інформаційну оборону підрозділу.

Провину конкретних людей встановлює суд. Але вимога розслідувати смерті, побиття та катування – не атака на армію. А намагання заткнути рота журналістам, правозахисникам або потерпілим – не захист військової честі.

Армію ганьбить не розслідування злочину. Її ганьбить злочин, який намагаються приховати.

Цими трьома впізнаваними голосами вокально-каральна капела, звісно, не вичерпується. Пропагандисти безправ’я можуть самі не брати конвертів і не заштовхувати людей у буси. Їхня роль інша: переконати суспільство, що балаклава, побиття, незаконне утримання та нічна ВЛК – необхідна й допустима ціна війни.

Одні набивають буси. Другі – кишені. Треті – ефіри. Разом вони і становлять "партію війни та корупції".