Незалежна Україна: чому весь світ може нам заздрити

24 серпня Україна святкує 26-й День незалежності. Але чи дійсно ми були незалежні всі ці роки? Чи існують певні маркери свободи країни і свободи суспільства?

"Зрада" і "перемога" стали популярними критеріями в оцінці тієї чи іншої події. У цей день ми вирішили залишити "зраду" "зрадофілам", і поговорити про справжні перемоги України - про те, що дійсно можна назвати предметом гордості країни та її громадян.

Своєю думкою з цього приводу з "Обозревателем" поділилися: український дисидент, політик і громадський діяч Левко Лук'яненко, генерал-полковник у відставці, колишній начальник Генерального штабу ЗСУ, колишній перший заступник міністра оборони України Анатолій Лопата, завідувач відділом Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький і позаштатний радник президента України, помічник міністра оборони України Юрій Бірюков.

Левко Лук'яненко: українці ще раби, але уроки дикунських військ Путіна допомогли прозріти

Велике досягнення - сам факт проголошення незалежності України після семи століть боротьби за свою державу. Досягнення - саме ці 26 років. Це був період перенавчання всього населення, перевишколення. Московська азіатська імперія нас виховувала по-своєму, але ці 26 років були важливим періодом перенавчання. На товари - свої і чужі, на продукти - закордонні і свої, на весь світ і на себе самих ми змогли подивитися і порівнювати, щоб побачити, що в цьому хорошого, а що поганого. Ця школа з нас, рабів комуністичної системи, за 26 років робила людей з більш-менш вільними поглядами.

Правда, процес такого перевишколення ще не закінчився, і наші громадяни ще не повністю позбулися рабства. Вони ще раби, вони ще не відчувають себе громадянами демократичної незалежної держави. Тому вони йдуть на вибори і продають свій виборчий бюлетень за 50 гривень, за 100, за 200 - як доведеться. Якби вони були громадянами, а не рабами, вони б не продавали свій бюлетень, а уважно вивчали кандидатів в депутати і голосували б, по-перше, обов'язково за українців, а по-друге, вибирали б кращих.

Ці 26 років в значній мірі були втрачені, тому що нас продовжували виховувати в промосковському дусі. Панування було в полоні у російської московської ідеології, яку відрами виливали на голови українцям з екранів телевізорів.

Цей період нація повинна була пройти. І вона пройшла, і багато чому навчилася, але навчання ще не закінчилося. Нинішня війна з Азією, з Московією - це набуття справжньої незалежності. Уроки дикунських військ Путіна дуже допомогли прозріти нашим людям, геть відкинути думку про те, що нібито українці, росіяни і білоруси - це єдиний народ, у якого спільні інтереси.

Так що процес прозріння українців і формування української нації йде дуже активно, і зараз нація вже не та, якою була в 2013 році.

Думаю, ми також будемо свідками того, як на наших очах розвалиться Російська імперія під назвою Російська Федерація, і тоді незалежність отримають Мордва, Чечня, Тувинская автономна республіка, Якутія та інші колишні колонії Кремля.

Анатолій Лопата: росіяни заздрять нам, і нам є чому заздрити

Більшість росіян заздрить нам, і нам є чому заздрити. Ми бачимо хоча б світло в кінці тунелю. До нього треба ще довго йти, але люди в Україні здебільшого - за свободу вибору. Чомусь ніхто не радіє ГУЛАГу, хоч українців там побувало не менше, аніж представників інших народів. Не радіє наш народ і тому, що ми жили в країні, де всім брехали. Росіяни дивуються, чому нам не подобається їхній спосіб життя, чому нам не подобається тоталітаризм, чому ми сприймаємо сильну владу в особі команди Володимира Путіна в штики.

Незважаючи на пропаганду, на те, що більшість росіян впевнені в тому, що Україна перебуває на межі прірви, вони заздрять нашому вибору. Україна вибрала свій шлях, і вони не можуть зрозуміти, чому цей шлях лежить на захід, а не на схід. Орда завжди була ордою.

Але ми точно знаємо, що, якщо ми когось вибираємо, то результат виборів непередбачуваний. А в Росії всі знають, хто переможе на наступних виборах, яка команда прийде до влади.

Я кажу речі, які не дуже б сподобалися уряду - і нашому, і чужому. Але я кажу, не боячись за те, що хтось прийде до мене і скаже: "Слухай, старий, що ти там наговорив? Як ти міг?" У нас немає цього страху за сказане.

Так, у нас є свої злодії, і великі злодії, і всіх їх ми знаємо - половина з них сидить у Верховній Раді. Але ми знаємо, що колись це обов'язково скінчиться.

У мене є відчуття, що ми йдемо до чогось хорошого. Ми не повертаємося назад. Але якщо таке відчуття є у мене, я думаю, воно притаманне й іншим людям.

Станіслав Кульчицький: "совковість" - ворог, страшніший за Путіна

Найбільше досягнення - це отримання політичної незалежності 26 років тому. Це початок всіх початків. Без цього нічого не могло зрушити з місця. Україна була в складі радянської імперії як комаха в бурштині - вона не могла рухатися.

У період з 1917 року українська еліта була практично знищена. Вона або була виведена за межі цієї імперії і там не змогла здійснитися, або загинула, або пристосувалася до обставин і стала обслуговувати імперію. Уже в третьому радянському поколінні практично не залишилося еліти, крім тієї тисячі, яку назвали дисидентами, крім тих, яких назвали шістдесятниками - інтелігенції, яка не могла боротися, а просто була іншої думки.

Отже, 1991 рік є точкою відліку, коли процеси пішли по-іншому.

Вони не могли піти інакше, ніж вони пішли. Ми проклинаємо наше недавнє минуле, ми критикуємо президентів, починаючи від Кравчука, але по-іншому просто не можна було нічого робити. Все повинно було йти дуже повільно. І ті покоління, які ми називаємо радянськими, повинні були відмерти.

Зараз 26-й рік незалежності і, по суті, сьогодні перше радянське покоління майже відмерло. За цей період народилося покоління, яке я називаю майданним, підростає і друге майданне покоління. Це люди, у яких немає "совковості". А "совковість" - це наш ворог, набагато більший, ніж Путін. Тому що Путін може використовувати не лише 700 танків, які він передав "ЛНР" і "ДНР", не лише власні війська в Україні - він може діяти методами гібридної війни. І, власне, так і діє.

Отже, нам треба згуртуватися, і одним з найважливіших факторів для згуртування є якраз російська агресія.

Можна дуже багато говорити про те, що трапилося за все ці десятиліття, але період з 1991 року - зовсім інший. Ми самі почали розпоряджатися своєю долею. Демократична Україна, яка народилася, починаючи від конституційної реформи 1988 року, коли зникла диктатура вождів КПРС, могла перетворитися в олігархічну - вже не в диктатуру, а в олігархічну республіку. Але наше щастя, що у нас занадто багато олігархів, і вони ніколи не домовляться між собою.

Ми скаржимося на корупцію, але корупція зараз менше, ніж була в лихих 1990-х роках. Просто тоді ніхто її не бачив, тому що вона була прихованою. Тепер вона не прихована, тому що з'явилося громадянське суспільство, яке відокремлює себе від держави, яке вже не заражено патерналізмом комуністичного ґатунку, яке може дати собі раду і може протистояти державі - тій державі, яку ми називаємо олігархічною.

Все це треба пройти, і ми це проходимо.

З місяця в місяць, з року в рік ми змінюємося. Нарешті, ментально ми вже відірвалися від Росії. Тепер завдання лише в тому, щоб зміцнювати єдність між різними регіонами України. Часто кажуть, що Україна дуже багатолика, і в цьому її біда. Я не думаю, що це так, тому що багатоликість, різноманітність зміцнює державу. Важливо тільки те, щоб ми відчували себе громадянами України, щоб всі ми, в тому числі росіяни, які живуть з нами, і всі інші національності, були згуртовані, щоб вони бачили в Україні батьківщину і не покидали її.

Я не думаю, що дуже скоро, але не пізніше, ніж за найближчі 15 років ми остаточно подолаємо і зовнішню небезпеку, і внутрішню небезпеку, і тоді - але не раніше - зможемо претендувати на місце в тій Європі, яка раніше називалася Західною Європою, в тій Європі, якої не торкнувся вірус комунізму.

Юрій Бірюков: до 2014 року у нас було тренування, а не незалежність

Я вважаю, що до 2014 року у нас було тренування, а не незалежність. Незалежність ми святкуємо тільки з 2014 року - нарешті.

Одне з наших досягнень - що ми взагалі вижили, і що ми святкуємо незалежність, незважаючи на те, що сусіди, "братський народєц", мать його, намагався зробити все що завгодно, аби ми більше не святкували незалежність.

Але найголовніше досягнення, особливо останніх років - це поява нації українців. Не національності і не етносу, а саме нації. На жаль, не вся країна входить в цю націю, але більша частина країни згуртувалася, і тільки за рахунок цього ми вистояли - і продовжуємо святкувати День незалежності.