Блог | Не сумуйте за радянською школою: чому я не можу чути про "найкращу у світі освіту"

Час від часу звідкілясь, немов зомбі, виповзають адепти "совка" і починають пускати з носа бульки про "найкращу в світі освіту" і "кришталево чистих педагогів".

1972 рік. Я – учениця молодших класів. З радістю біжу з туалету, бо тільки що мало не напустила в білі колготки і не впала від спеки на півторагодинний урочистій лінійці, де виступали ветерани в піонерських галстуках, гості з райкому, дві доярки в білих халатах з бідонами молока для нашої їдальні і шахтар, який тільки но виліз з шахти і – відразу до нас. Креатив піонервожатої пер з усіх дірок!

Ми прослухали доповідь про своє щасливе дитинство, загниваючий капіталізм і здали по 10 коп на борошно для африканських сиріт і по 5 коп для Анжели Дєвіс. Потім, втомлені, пішли в клас . Там стояв важкий дух від зеленої фарби, якою були пофарбовані до самої стелі високі стіни класу, а зі стіни нам посміхався дідусь Ленін.

Вчителька заводить в клас акуратну, ніби з обкладинки підручника, новеньку, і просить підтримати Оленку, тому що вона тільки вчора приїхала з сім'єю з Тегерана, де її тато працював інженером. Потім вчителька розгорнула карту світу і показала, де знаходиться Іран і підкреслила, як він потребує допомоги радянських людей: "Поплескаємо татові Оленки, який допомагає бідним країнам!"

Поплескали…

Чому цього інженера занесло в маргінальний район Горлівки, я не знаю. Але запам'ятала, що урок був зірваний. Дівчина розкрила портфель і дістала з нього фломастери.

1972 рік… Горлівка… Шахтарське селище… Фломастери! Потім переводки, жуйки і т.д. Ми оточили її парту і хапали фломастери і льодяники, як колись, напевне, індіанці хапали намисто і дзеркала. Щасливі нащадки героїв революції і штурму Рейхстагу, діти стахановців і передовиків валялися в пилюці на підлозі, віднімаючи один у одного жуйки, а майбутні будівниці комунізму дерли одна другій волосся, щоб першою вибрати красиву переводку. Вчителька типу заспокоювала клас, а сама хапала то ластик, то чинку, то жуйку і ніжно говорила нової учениці: "Леночка, я візьму це своїй Іринці, добре? Господи, якби я знала, що у нас такий хороший клас, я б її оформила в цю школу ". Зі стіни дивився дідусь Ленін і офігівав – він ніколи не бачив фломастери і писав "Крок вперед, два кроки назад" смердючим гусячим пером! Здавалось, що він заздрив нам, Оленці і далеким іранцям.

Боротьба за жуйку вийшла на новий рівень – з'явилася перша кров. Викликали медсестру, прийшов директор, потім підтяглися інші вчителі. Пацан з розбитою губою відверто всіх дратував своїм скигленням і був виштовханий з класу, а потім і нас відправили в їдальню. Пити молоко, які принесли доярки на лінійку. А педагоги активно вивчали вміст Оленчиного портфелю, напевне, щоб майбутні їхні промови про наше щасливе дитинство були ще кращими і змістовнішими.

1986 рік. Я – молода вчителька. Ледве вистояла зі своїми п'ятикласниками лінійку. Знову про п'ятирічки і загниваючий капіталізм, моральний кодекс будівника комунізму і т.д. Але вже без молока. Радгосп, що був неподалік, "загнувся". Під час лінійки до мене підходить головний ідеолог школи і шепоче на вухо: "Коли цей цирк закінчиться, я до вас зайду". І ось я тремтячою рукою щось пишу на дошці… Входить без стуку ідейна тітка, сідає за мій стіл і відкриває журнал. З кінця. Там, де адреси і місце роботи батьків. Вона по-діловому дивиться сторінку і невдоволено стукає ногою по підлозі: "Так… Негусто у тебе. Мені потрібно ремонт закінчити. Не можу пеноплен дістати…"

Чи варто говорити, що на перерві в учительській багато вчителів занурились в останні сторінки класних журналів?

Не сумуйте за радянською школою.