Блог | Найкращі наші

Я навіть не знаю тих, хто б не добровільно. Завжди була можливість скіпнути, навіть у кадрових, у них, до речі, найперше – ми знаємо величезні батальйони офіцерства, яке відсиділись перший рік вдома. А потім потихеньку почало виповзати, крутячи головами:

– ну, що, минулось? Вже не страшно?

Але я знаю й те офіцерство, яке йшло в перших рядах.

... нещодавно мала телефонну розмову.

– Ви мене пам'ятаєте? Я той дід...

- Боже, це ж ви команда стариків-розбійників! Звичайно, пам'таємо.

Була у чотирнадцятому команда. Від майора до полковника запасу. Їх могли взяти хіба сержантами. Вони пішли сержантами. 60 років крайній вік. Махновці були діди ті. Правильні махновці.

– Первый резервный выходил на фронт. Мы все должны были начинать готовить Второй. Но генерал собрал нас и сказал, что пацаны пойдут необстреляными, ненаучеными как следует. Понятно, мы вызвались идти с ребятами.

Просто офіцер.

Мав право лишитись, але пішов. Хто ж він, як не доброволець?

На нашу картку приходять кошти від людей, які добровільно обклали себе додатковим військовим податком. Вони це роблять вже восьмий рік. Це їх фронт. Роблять що можуть. Добровільно. Ми б нічого не зробили без цих коштів.

Я сама теж тихенько відмічаю свій особистий день добровольця. Для мене він стався тоді, коли я сказала одному з наших хвацьких водіїв, коли той повернувся з чергового фронтового рейсу:

– В наступний рейс я йду з тобою.

– Та Ледииииии... - загрохотав він. – Та что вам там делать? Сидите в командном кресле, руководите. Та ну возиться там с вами. Еще чего не хватало!

Але я була упертою.

Я пам'ятаю, як мені було страшно, коли ми виїхали і коли наближались до отого невідомого, про що досі я чула лише з розповідей, новин та одного гуманітарно-військового ознайомчого рейсу. А зараз я йшла в рейс робочий, по позиціях. Страшно було.

... страх.

Я з повагою ставлюсь до страху. Я давно навчилась не бити себе п'яткою в груди, не кричати про якесь міфічне безстрашшя.

– Немає тих, хто не боїться. Бояться всі. Питання в тому, що треба переламати свій страх. - говорив доброволець Андрій Галущенко, мій вчитель і товариш.

Оці всі наші добровольці – це люди, які боялись найбільше.

Вони так боялись за своїх дітей, дружин.

За свою маму вони боялись.

За свою домівку.

Вони боялись за свою країну.

І страх той був таким величезним, що не вийти на захист свого найріднішого вони НЕ могли.

Зі мною разом на фронт виходила велика кількість моїх друзів та тих, хто стали потім друзями. І вся моя сім'я. От як ми боялись.

Хто коли міг, той тоді і йшов.

Хто куди міг, той туди і йшов.

Хто до лав армії, хто нацгвардії, хто до добровольчих батальйонів. Хто до волонтерських фронтових лав.

Добровільно.

Добровільно.

крім хіба тих офіцерів, тих кадрових, які відсиділись у перші роки, а потім вилізли поважно зі своїх схронів. Оцих ненавиджу.

Маю право.

Це право добровольця.

тут доброволець Олекса Бик. Завжди в цей день моя найулюбленіша пісня. Під неї йшли в небо добровольці Божої чоти. Під неї вийдуть нові добровольці, як раптом спалахне.

Їх ще багато в нас, наших добровольців.

Хтось простояв там рік і зараз будує життя, але точно знає, що вийде у нову шалену колотнечу, бо як же там будуть необстріляні, бо в нас же досвід.

Хтось ще не виходив, бо був малим.

А хтось звідти і не виходив, хіба іноді по ротаціях. І знову й знову повертався.

Ми з вами, хлопці та дівчата. Ми добровільно поспішаємо за вами, а ви завжди на крок попереду. І, аби встигнути за вами, нам треба бігти не зупиняючись.

Нас жене страх.

У першу чергу це страх за вас - найкращі наші.

Добровольці...