Найєм: до вересня або переможемо, або буде зрозуміло, коли ця війна закінчиться

Масі Найєм – відомий правозахисник та адвокат, засновник адвокатської компанії "Miller". Був учасником АТО, а з початку повномасштабного вторгнення став розвідником. Історія його поранення та втрата ока відома багатьом читачам. Проте що відбувалося потім, як людина справляється зі своїми проблемами, залишаючись сам на сам, – саме та сторона життя багатьох героїв залишається поза увагою. У межах проєкту "Орестократія" я зустрівся з Масі. Темою інтервʼю були психологічна реабілітація поранених, проблема наркотиків і алкоголю та яким має бути ставлення суспільства до бійців, які повертаються з фронту.

– У вас ще триває реабілітація. Розкажіть, як ви почуваєтесь?

– Реабілітація ще триває, залишився головний біль. Через два тижні буде наступна операція, сподіваюся, що остання. Лікарі кажуть, що такий важкий період після поранення – це два роки, скоро вже минає рік.

– Скільки ви вже пережили операцій?

Вже три, четверта – остання, і я думаю, що в мене з’явиться око, я не буду бачити, але воно з’явиться.

– Що важче: моральні випробування чи фізичні?

– Мабуть, моральні, тому що з фізичними ти можеш на когось покластись, ти розумієш, що в тебе є лікарі. Технології і знання можуть допомогти. А в моральному стані ти сам на сам, навіть коли в тебе є психолог, ти все одно потім залишаєшся сам на сам.

– Можемо повернутися до того дня, коли ви вперше прийшли до тями у дніпровській лікарні? Що ви тоді відчули?

– Мені здається, що мій стан, який я собі уявляв у ті дні, був інший, ніж насправді. Мені здавалося, що достатньо просто все – ну немає ока, складніше буду бачити, загалом я бачу, тобто нічого не втратив. Єдине, що назавжди втратив запахи, – це реальна втрата. Мене тоді достатньо сильно хитало, було страшно перші два тижні, мені іноді здавалось, що можу померти. Ти відчуваєш, ти задихаєшся, ти не знаєш, що буде далі, постійний біль на якийсь момент заповнює тебе настільки, що тобі здається, що далі буде тільки так. Цей страх мене дуже хитав, і перші дні було складнувато, проте дуже сильно підтримували брат, сестра і суспільство підтримувало, але було дуже важко. Я розумію, що навіть зараз відчуваю певні наслідки поранення, саме психологічні проблеми. Я став менш стриманим до людей, коли щось не так відбувається, не так, як я хочу.

– Як ви з цим справляєтесь? Є багато випадків, коли воїни навіть з меншими травмами повертаються, і в них психіка не контрольована?

– Насамперед, принаймні вечорами я з собою про це говорю, я дивлюсь, що зі мною відбулося за день. Я розумію, що когось міг образити, зачепити, і роблю собі зауваження: так не можна, бо це суспільство, ти в ньому живеш, воно не є ворогом, тут дуже важливо переключитись, що ворог там. Я слідкую за своїм емоційним інтелектом, мені дуже допомогли медитації, я стежу, що зі мною відбувається на фізичному рівні, що мені болить, чому я різкий.

Другий момент – дуже глибоке розуміння того, що всі погані речі, які зараз існують, не будуть назавжди, війна не буде назавжди, смерть близьких не буде назавжди, твоя втрата не буде назавжди.

Третій момент, мене цього навчила психологиня, – треба шукати задоволення, але задоволення, яке тобі не шкодить, бо напитись, вживати наркотики, бити людей – це може бути якесь короткострокове задоволення, яке тебе просто зруйнує. Це дуже важко під час війни.

– Є спокуса якогось допінгу?

– Так, це велика проблема, я по собі це помітив, коли в серпні я виписався з лікарні і мені сказали, що взагалі пити не можна алкоголь. Я за перші два тижні дуже багато випив алкоголю. Потім поговорив з психологом, і вона мені пояснила, як це працює. Є стрес, мозок переживає цей стрес, мозок – це не палець, що видно, що кров йде, він перебуває у стресі, і для того щоб він міг себе стабілізувати, він шукає задоволення. Звісно, що алкоголь – це доступне, ви можете за 200-300 гривень купити віскі, випити і в принципі стає легше, але я точно знаю по собі, що такі гойдалки – це жахлива історія. Я адвокат у кримінальних справах, і були ситуації, коли до нас звертались клієнти, я бачив їхній досвід, ситуації, коли їм щось підсипали, і що з ними потім відбувалось. В мене є іноді бажання випити алкоголь, проте вже, може, місяць чи півтора я взагалі не вживаю, три дні назад випив трохи пива, але це було зовсім трохи. Зараз, коли я вже відчуваю, наскільки мені добре від того, що я стабільний, що мене не хитає, настрій не стрибає, мені добре, і я почуваюсь врівноваженим.

– Мені здається, що ваш кейс не є типовим. У вас – неймовірна підтримка рідних, суспільства, особиста мобілізація, але, мабуть, не кожному таке дано. Які поради ви дасте тим хлопцям, в яких інші життєві обставини?

– Я хотів би сказати одну дуже дивну річ: ми з вами, найімовірніше, не зможемо зробити так, щоб хлопці не вживали наркотики, але якщо ви почнете вживати наркотики, то це шлях у глухий кут.

Перша порада – це шукати задоволення в речах, які не шкодять здоров’ю, це дуже важливо. Не можна вживати наркотики і алкоголь. Що стосується близьких, дуже велике прохання – зрозуміти, що людина, яка пішла на війну і повернулась, інша, вимоги до неї теж мають бути іншими, це не вседозволеність, це значить, що потрібна підтримка в позитивних емоціях, це дуже важливо. Якщо ви матимете 3-5 днів позитивних емоцій, то у вас повернеться бажання жити. А коли у вас один день негативний, другий, п’ятий, десятий день негативний, ви впадаєте у відчай, і я розумію, що хлопці через це можуть почати вживати наркотики. Алкоголь чи наркотики – це не вихід, це вхід у ще більшу проблему, тому знайти своє задоволення, причому це може бути те, чого ви не робили до цього, вчитись музики, якщо ви мріяли, може ви мріяли навчитись танцювати, навіть без ноги, без руки – це можливо.

– Як рідні мають проходити між цими сплесками негативних емоцій і підтримкою героя, що повернувся з фронту?

– Важливо, щоб не було вседозволеності. Якби я почав впадати в комплекс жертви, жаліти себе, вважати себе дуже поганим, нещасним, я почав би чудити, і моє оточення це б не прийняло, воно мені дало по голові і сказало б: ти нормальна людина. Тут дуже важливо вдячність не переплутати із вседозволеністю.

– Я чув історію, коли поранені бійці не хотіли спілкуватися з психологами, їм оцих психологів "упаковували" у вигляді фахівців для сну. Як було у вашому випадку?

– Мені сказали в лікарні, що прийде дівчина поговорити, а я лежу в лікарні і нікуди втекти не можу, тому нехай приходить хоч 5 дівчат, мені байдуже. Прийшла пані, поговорила й пішла. Через день прийшов до мене лікар і каже: ну що, як поговорили з психологом? А це був психолог? Далі ми вже частіше бачились. Мені здається, у мене була певна упередженість, що психологи мене не зрозуміють, мене ніхто не зрозуміє, бо я така унікальна особистість. Але треба усвідомлювати, що суспільство, люди, наша психологія – вони більш-менш типові. Я з допомогою нашого психолога зекономив дуже багато часу і дуже багатьох помилок не припустився. Хоча знаю, що простір робити помилки дуже шалений, бо суспільство вдячне нам, і цим не треба зловживати.

– Суспільство своєю вдячністю фактично змінює патерн поведінки бійців у гірший бік, чому?

– Тому що це більше з НЛП. Якщо ви сильно турбуєтесь про людей, то вони впадають у режим бунтарів. Як з дітьми – коли ви сильно любите дітей, то вони починають чудити. Так само з військовими – відбувається підміна понять, вони вважають, що всі вдячні, значить і можна все. Далі військові повертаються в цивільний світ, в нас тут є свої межі закону, їх треба дотримуватись, бо якщо тільки ви порушуєте ці межі, то відпадає взагалі логіка цієї вдячності.

– У чому запорука успіху України в повоєнні роки?

– Є два гравці, які на це впливають: військові і цивільні. Цивільні мають створити таку рамку, що суспільство толерує, а що ні для військових. І ця рамка має бути простою – максимально зручні сервіси для військових з максимальною повагою до них. Військові – це повага, шана, але тільки військові щось роблять не те, вибачте, в цей момент військовий перестає бути військовим, він стає людиною, до якої діє закон, верховенство права.

Коли нам щось не подобається в державі, прийти і зламати це легко, тим паче, що у вас немає страху. Але розібратися і перебудувати так, щоб вона працювала краще, – це секрет успіху нашої держави. Якщо військові, які хочуть змінити щось у цій державі, повернуться і будуть розуміти, що треба спочатку розібратися, то ми вмить станемо найкрутішою нацією у світі. В Росії якраз цього розуміння немає. Ми, українці відрізняємось від росіян тим, що коли нам не подобається, ми проходимо і змінюємо це, але тут дуже важливо, щоб військові не були реактивними. У нас діють цивільні демократичні інструменти, якщо нам не подобається той чи інший депутат, це можна змінити виборами, нам не подобаються вибори, є інші демократичні інструменти, як можна це змінити. На війні немає правил, в мирному житті є правила.

– Що трапилось 5 червня 2022 року?

– Ми мали завдання кинути понтонну переправу. Ми знали, що коли буде евакуація хлопців з Сєвєродонецька, найімовірніше, рашисти підірвуть міст, і ми мали готувати місце для переправи, щоб це було більш-менш таємно. Коли ми це завдання отримали, то поїхали до інформатора додому, обговорили план дії. Він сказав, що покаже те місце, де можна кинути переправу. Ми запитали, чи є в нього карта мінних полів, він сказав, що нема, і поїхав вперед. Заїхали в місце біля Сєвєродонецька. Ворота відчинилися, заїхала машина інформатора, і заїхала наша машина. Я вийшов, постояв. Один з наших хлопців пішов зачиняти ворота, а я пішов взяти автомат. Інший хлопець сів в автобус – і в цей момент бус підірвався. Хлопець загинув, мій друг у важкому стані. Мені здається, що хтось дистанційно підірвав машину, бо протитанкова міна підірвалася б у момент наїзду, а так вибух відбувся пізніше.

– Це була необачність у бойовій ситуації?

– Я собі зробив висновок і хочу передати його всім, хто нас буде чути: коли ви на лінії фронту, коли взагалі на війні, не можна взагалі нікому довіряти, тільки своїм хлопцям, яких ви перевірили. Та людина сказала поїхати перевірити місце, де можна кинути переправу, і ми не знаємо, що з цією людиною, може, її родичі на цій стороні, може, там їх тримають у заручниках на окупованій території.

– Цього інформатора знайшли?

– Все, що я можу сказати, – що все добре.

– Ви демобілізувалися?

– Ні, я повернувся на службу. Це була дуже цікава історія: тільки вийшов з лікарні, це було в Німеччині, мені подзвонили і сказали: "Доброго дня, як ваші справи?". – Та добре, – кажу. – Ну то ми чекаємо на службі. Я ж тільки 15 хвилин назад вийшов з лікарні. Але загалом мені подобається, що я можу бути корисним на війні.

Зараз навіть якщо у вас частково втрата працездатності, то не демобілізують, не списують, і тому це величезна проблема. Поки ви значитесь на службі, вам платять зарплату, і це таке питання до уряду, чому вони так зробили, але загалом 99% людей не відпускають.

– Ви очолили громадську організацію з допомоги військовим "Принцип", яка покликана покращувати сервіси для поранених бійців. З сервісами не дуже?

– Так, із сервісами не дуже, і питання в тому, що в частині лікування і реабілітації раніше були проблеми, а коли зараз мобілізованих більше мільйона, то проблема в рази виросла, і це одразу стало видно.

– Нам потрібна медично-військова "Дія"?

– Так, ми з паном Михайлом Федоровим у грудні про це говорили. Навіть створено групу, яка почала аналізувати проблеми, почали придумувати рішення, і вони зараз імплементуються. Є певні політичні ігри, бо мали ухвалити певний законопроєкт, але подали два альтернативних. Деталі не можу розказати.

– Ви звинуватили корупцію в тому, що у вас немає ока. Що ви мали на увазі?

– Якби ми були на капсульно броньованій машині, то цей підрив врятував би життя мого побратима, здоров’я мого друга і моє здоров’я. У нас не було цієї машини. Таких машин у держави зараз мало, тому люди, які виконують бойові завдання, підриваються. Вартість такої машини – 14 млн грн. А тепер порахуйте, якщо у звичайну машину завантажити 10 людей, якщо, не дай Бог, щось з ними станеться, кожній сім’ї держава має заплатити 15 мільйонів гривень, то це вже 150 мільйонів. А якби ми підірвалися на спеціальній машині, і ми всі були живі-здорові, держава втратила б всього лиш 14 мільйонів. Оце математика. Військовослужбовці деякі мертві саме через те, що дехто крав з оборонного бюджету. Це корупція зі своїми наслідками.

– За вашими відчуттями, коли перемога?

– Я дуже поважаю одного з головних людей, хто ухвалює рішення на війні, це пан Буданов. Він обіцяв, що буде у вересні або до вересня. Я не його адвокат, але мені здається, що до вересня або переможемо, або буде зрозуміло, коли це закінчиться. Контрнаступ і його результати нам дадуть сигнал дуже чіткий і зрозумілий. Ми зможемо на чомусь будувати свої майбутні плани. Якщо не подолаємо ворога, то зрозуміло, що це дуже надовго війна, років на 3-4. Тоді треба побудувати все по-іншому, тобто не продавати зараз "екофлоу", а залишити їх, бо скоро буде зима.