Блог | Найдосконаліша конституція не гарантує демократії. Доведено Гітлером

Найпоступовіша конституція не є гарантом демократії

За повідомленням телеканалу Fox9, п’ятеро законодавців Міннесоти від Республіканської партії збираються представити законопроєкт, який має на меті додати "синдром розладу Трампа" до визначення психічного захворювання. "Синдром розладу Трампа" визначається в законопроєкті як "гострий напад параної", що є "реакцією на політику та президентство президента Дональда Дж. Трампа", відтак "люта ненависть до Трампа через його політику" буде вважатися у штаті психічним захворюванням.

З цього приводу можна було б посміятися, якби такий трагікомічний випадок не був лише одним у низці подібних на нього. Спільна риса у них – обожнювання президента США та відкидання самої можливості опозиції до нього як чогось ненормального. Втім, є і серйозніші випадки, які засвідчують проблеми з американською демократією. Інформаційно-аналітична компанія Bloomberg повідомляє: адміністрація Трампа може спробувати "перевернути догори дригом" понад століття практики президентських помилувань. Адже Трамп заявив, що помилування членів Конгресу, які розслідували штурм Капітолію 6 січня 2021 року, здійснене його попередником Джо Байденом в останній день президентства, було "недійсним та не мало жодної сили". За словами Трампа, помилування не мають юридичної сили, адже указ був підписаний за допомогою факсимільного підпису. Водночас американський президент не надав доказів своїм словам. "Це не моє рішення – це вирішуватиме суд, – але я б сказав, що вони недійсні, тому що я впевнений, що Байден не мав жодного уявлення про те, що це відбувається, і хтось використовував автоматичний пристрій, щоб розписатися та помилувати", – заявив Трамп журналістам на борту Air Force One. Так це чи ні? Федеральний апеляційний суд у 2024 році постановив, що помилування не обов’язково має бути письмовим. А саме надання помилування вважалося одним із абсолютних повноважень президента. Слова Трампа відкривають можливість спроб притягнення до відповідальності деяких з найбільших політичних супротивників чинного президента за допомогою дій Міністерства юстиції.

На це все можуть сказати (власне, і кажуть) – чого ви хочете? Проблем накопичилося надто багато, слід їх розв’язувати, і негайно. А демократична Конституція США, одна з найефективніших у світі, традиції народовладдя, які включають свободу слова, діяльність незалежних мас-медіа як потужний важіль контролю суспільства за владою, унеможливлюють різного штибу довготривалі ексцеси, які б загрожували американській політичній системі.

І якби ж то все було так просто! Але досвід історії учить іншому.

…31 липня 1919 року у місті Ваймар Національні збори Німеччини абсолютною більшістю голосів (262 – за, 75 – проти, відсутні 84 депутати) ухвалили одну з найбільш прогресивних і демократичних на той час у світі конституцій. Невдовзі вона була підписана президентом держави Фрідріхом Ебертом і набула сили, а день її підписання став національним святом, як тоді говорили, "днем народження демократії в Німеччині".

Справді: Ваймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, яка діяла на принципах парламентської демократії та федералізму. Були відбиті спроби, з одного боку, зберегти монархію, з другого боку, встановити "диктатуру пролетаріату" та "республіку Совєтів". Регулюючи у першій своїй частині взаємовідносини між загальнодержавними органами та самоврядними землями, Ваймарська Конституція встановлювала у другій частині широкий перелік основних конституційних прав і свобод. Загальне виборче право чоловіки Німеччини одержали ще 1871 року з рук "залізного канцлера" Бісмарка. Тепер же це право отримали й жінки. Вільно діяли численні політичні партії, буяла вільна преса. А для приборкання правих та лівих радикалів були передбачені законодавчі запобіжники, які давали змогу захистити конституційний лад і територіальну цілісність держави, яка, програвши Першу світову війну та переживши серйозні політичні конфлікти, час від часу зривалася в економічні та політичні кризи. Були передбачені й референдуми з найважливіших питань державного життя (і вони не раз в подальшому проводилися). І все б наче нічого, адже принцип модернізації країни на підґрунті справді модерної демократичної Конституції був утілений майже повною мірою, але…

Але перебіг історичних подій призвів урешті-решт до того, що надзвичайно демократична Ваймарська республіка, як звали тодішню Німеччину, вщент програла змагання за душі і серця німців, поступившись тоталітарним ідеям. Наслідком понад шести десятків років регулярної участі чоловіків Німеччини у парламентських виборах (три покоління виросли за умов існування загального виборчого права – це не жарт) і чотирнадцяти років участі у цих виборах жінок стало голосування у липні 1932 року на виборах до Райхстагу, які традиційно відбувалися за партійними списками. Націонал-соціалісти набрали найбільше голосів – 37,36%. Соціал-демократи були на другому місці, але дуже відставали – 21,58%. На третьому місці – комуністи – 14,56%. Далі йшли Партія Центру – 12,44%, Німецька національна народна партія – 5,93%, Баварська народна партія – 3,26%. Що означав такий підсумок виборів? Те, що дві партії, які сповідували ідеологію тоталітарного соціалізму – нацисти та комуністи – разом одержали підтримку 51,96% виборців. А якщо додати ще й прихильників авторитарної НННП (наступного року вона стане союзницею нацистів, сформує разом із ними уряд і зрештою ввіллється у НСДАП), то отримаємо 57,85%. Іншими словами, переважна більшість німців за умов панування демократії, свободи слова та свободи совісті, з використанням посутньо демократичних процедур висловилися проти самої демократії. Щоправда, все це сталося після тяжкої економічної кризи 1930-32 років, але ж але ж сталося – і це був вільний вибір німців. А шалена пропаганда тоталітаризму – що ж, для того свобода слова…

Відтак 30 січня 1933 року, президент Німеччини фельдмаршал Пауль фон Гінденбург призначив лідера Націонал-соціалістичної партії Адольфа Гітлера райхсканцлером. Усе відбулося з дотриманням демократичних процедур: обраний 1925 і переобраний 1932 року президент скористався статтями 53 та 54 Ваймарської Конституції, за якими він міг коли завгодно звільнити чи призначити канцлера та уряд в обхід Райхстагу, і зробити новим головою уряду лідера найчисельнішої парламентської фракції. Творці Конституції вважали: ці статті дадуть змогу у складній ситуації забезпечити безперервність та ефективність влади; ба більше, вони спеціально надали главі держави додаткові повноваження, щоб забезпечити йому можливість бути арбітром у неминучих конфліктах парламентських партій, проте…

Проте начебто знов-таки демократично був сформований коаліційний уряд. У ньому спершу було лише три нацисти: сам Гітлер – райхсканцлер, Геринг – міністр без портфеля, Фрік – міністр внутрішніх справ. Пізніше, вже у березні, до них додався четвертий – міністр пропаганди Геббельс. Оскільки ж більшості у Райхстагу уряд, хоч і коаліційний, не мав, то 1 лютого німецький парламент був розпущений; були призначені дострокові вибори на 5 березня того ж року. А далі, знов-таки у суворій відповідності до статті Конституції, яка надавала право президенту у разі конечної потреби тимчасово скасовувати ті чи інші громадянські права і свободи, 4 лютого був виданий указ про захист країни, що обмежував свободу преси і зібрань. 28 лютого з'явився указ "Про захист народу і держави". Ну, а надалі стаття 48 Ваймарської Конституції надала можливість канцлеру Адольфу Гітлеру цілком законно крок за кроком ліквідувати свободу слова, багатопартійність, свободу зібрань і встановити тоталітарний лад. А задумувалася ж ця стаття для захисту демократії, для боротьби з лівим і правим екстремізмом…

І не можна сказати, що все це відбувалося без народного схвалення – принаймні, без підтримки більшості виборців. На березневих виборах 1933 року тоталітарні й авторитарні партії разом здобули понад 63% голосів. Хтось може сказати: "Комуністи були непримиренними ворогами нацистів, вони з ними не мали нічого спільного!" А от Адольф Гітлер, маючи великий практичний досвід з цього питання, вважав інакше: "З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи з профспілкового ватажка націонал-соціаліст ніколи не вийде, але з комуніста вийде завжди". Так і робилося з наказу фюрера – був організований масовий вступ прихильників одного червонопрапорного тоталітарного соціалізму до партії, яка сповідувала дещо інший, але також червонопрапорний тоталітарний соціалізм.

Утім, варто детальніше придивитися до цієї цілком законної розчистки німецької політичної арени. 5 березня 1933 року в країні відбулися парламентські вибори. Попри всі преференції, які де-факто мала на них унаслідок запроваджених після підпалу Райхстагу, знов-таки, у відповідності до законів, істотних обмежень громадянських прав і свобод партія райхсканцлера Адольфа Гітлера – НСДАП, – набрала менше, ніж очікували її вожді – 43% голосів, що дало 288 депутатських місць із 647. Навіть разом із своїми союзниками з Німецької національної народної партії вона ледь-ледь нашкребла просту більшість (340 мандатів), але не отримала більшість конституційну. І тоді в бій пішла важка політична артилерія. 8 березня депутатські мандати комуністів були відкликані, їхні місця в Райхстагу – анульовані (що, власне, зрозуміло, адже Комінтерн, секцією якого була КПН, офіційно мав на меті скинення влади в цій країні). Паралельно розпочалися й арешти депутатів від соціал-демократичної партії, що вже не мало під собою реальних підстав унаслідок повної яловості цієї партії. А 23 березня Райхстаг, який проводив засідання у Королівський опері під пильною охороною загонів СА та СС, ухвалив закон "Про надзвичайні повноваження", згідно з яким "тимчасово" передав законодавчі функції уряду Адольфа Гітлера. Результат голосування: за – 444, проти – 94. Проти були уцілілі соціал-демократи, майже тридцятеро з яких уже перебувало за ґратами або в еміграції. Ну, а далі покотилося-поїхало.

22 червня 1933 року була заборонена Соціал-демократична партія – за "зраду вітчизни"; її депутатські місця, ясна річ, також анулювалися. Інші партії причаїлися й сподівалися, що їх омине ця чаша. Не вийшло: 14 липня всі політичні партії Німеччини, крім НСДАП, були розпущені або ж "добровільно" саморозпустилися. Щоправда, місця у Райхстагу їхні депутати зберегли, але ненадовго: 12 листопада відбулися нові "вибори", на яких тепер фігурував лише список НСДАП. Як і слід було чекати, цей список переміг: за нього проголосувало 92,11% виборців. Якщо ця цифра і була "підмальована", то ненабагато: абсолютній більшості німців імпонували активні дії нацистів і їхнього вождя. Формування однопартійної диктатури наблизилося до успішного завершення; остаточна ж крапка була поставлена після смерті президента Пауля фон Гінденбурга, коли Гітлер сумістив у своїй особі главу держави й голову уряду, ставши "фюрером німецької нації". Це було закріплено плебісцитом (бо ж "істинна трудова арійська демократія", а не якась там "буржуазна"!) 19 серпня 1934 року.

І якось непомітно виборче право з листопада 1933 року залишилося тільки у чоловіків. Та при цьому формально продовжувала діяти Ваймарська Конституція з усіма її демократичними правами та свободами, от тільки фюрерові Райхстаг надзвичайними законами надав (звісна річ, тимчасово!) необмежені владні права. Проте фюрер не зловживав ними; роблячи якісь найважливіші політичні кроки, він нерідко звертався за підтримкою і до Райхстагу, і до німецького народу, проводячи плебісцити, - і неодмінно таку підтримку одержував. А скасували Ваймарську Конституцію лише 5 червня 1945 року, коли вся влада в окупованій союзними військами Німеччині перейшла до Контрольної ради держав-переможниць…

Ось така історія. Яка переконливо засвідчує, адресуючись до нас: найдосконаліший і найдемократичніший Основний Закон сам по собі мало чого вартий, якщо його не підпирають стійкі демократичні настанови як провідних політичних сил, так й абсолютної більшості суспільства. Причому настанови, не в теорії, а на практиці іманентні "тілу" національного суб’єкта, чиї обшири світобачення не затьмарені тоталітарними міфологемами, суб’єкта, здатного до цілераціональних дій. Це важко, але можливо.