"Мріють, щоб повернувся тато": парамедикиня Тайра відкрила фонд та допомагає сім'ям полонених

Відома парамедикиня Юлія Паєвська, Тайра, створила благодійний фонд "Мрія". Він дбає про родини військовополонених, цивільних бранців і загиблих героїв. Від початку повномасштабного вторгнення тисячі українських бійців потрапили в полон, і їхні родини живуть в очікуванні, не знаючи де їхні рідні, що з ними і коли вони зможуть повернутися додому.

Їм потрібна допомога, щоб пройти шлях до повернення членів своїх сімей додому. І водночас їм треба жити, працювати, виховувати дітей, давати їм освіту. І все це на тлі очікування та тривоги за свого близького.

Чим займається фонд та яка допомога потрібна самій "Мрії", OBOZREVATEL поговорив із її виконавчою директоркою Тетяною Комлик (Татуся Бо).

– Наскільки я розумію, ваш фонд "Мрія" допомагає сім'ям, де хтось із близьких перебуває у полоні. Скажіть, як виникла ідея створення такого фонду? І чому саме "Мрія"?

– Українська фундація "Мрія", так ми її називаємо. Все почалося насправді з мрії Тайри, Юлії Паєвської, яку росіяни захопили в полон у Маріуполі, коли вона намагалася вивезти частину дітей та жінок із оточеного міста. Тоді ми розпочали боротьбу за неї. Ми зверталися до всіх зарубіжних організацій та інституцій, до дуже відомих і впливових іноземців, аби тільки врятувати її з полону. Я працювала з багатьма людьми, які знають та поважають Тайру.

У той же час мій племінник, захисник "Азовсталі", тоді разом зі своїми побратимами вийшов у полон. Саме вийшов, а не здався. Бо вони виходили за наказом головнокомандувача.

І тут все зійшлося – потрібно було врятувати і племінника з його побратимами, і Тайру. Тоді мені довелося багато дізнатися і пережити. І коли Тайра сказала, що мріє створити благодійний фонд, який допомагатиме сім'ям полонених як цивільних, так і військових, то я одразу попросила взяти мене туди. Я дуже хочу поділитися частиною своїх знань, вкласти частину душі в цю роботу, зробити життя цих людей хоч трохи легшим.

Чому "Мрія"? Бо Тайра сказала: "Я мрію створити такий фонд". Ми подумали та вирішили, що правильно дати саме таке ім'я фонду.

Бо зараз найголовніша мрія всіх рідних полонених, щоб вони повернулися додому. Я можу сказати з власного досвіду, що це надзвичайно важке очікування, тому ми хочемо підтримати цих людей, щоб вони не залишилися самі. Щоб знали, що про них піклуються, їх підтримують.

Нещодавно фонд "Мрія" отримав ще один пріоритетний напрям: допомога родинам загиблих воїнів. Цією важливою ділянкою опікується відома волонтерка Дана Ярова. Ми, українці, маємо взяти на себе відповідальність виростити дітей військових, які віддали своє життя заради майбутнього України. "Мрія" розуміє, що це наші спільні діти, і ми маємо дати освіту, фінансову і психологічну підтримку, відправити на літній відпочинок у табір. Тут йдеться не про дорогі подарунки і питання "відкупитися", це про опіку про дітей до 18 років, дружню турботу про них і нашу спільну відповідальність.

– Ви вже якийсь час працюєте, може, вже мали зустрічі з такими сім'ями, з дітьми? Можете розповісти історію, яка вас здивувала чи вразила?

– Перша моя зустріч була із сім'єю з Київщини. Там мама і троє дітей – дві старші дівчинки і маленький хлопчик 2,5 років. Коли росіяни відходили із Київщини, вони брали цивільних просто як заручників, як прикриття. Потім їм приписували звинувачення в тому, що вони нібито коригувальники, і вони опинялися в полоні. Так їхній тато опинився в полоні, вони вже з березня на нього чекають. За цей час вони отримали від нього один лист, який передав Міжнародний Червоний Хрест. Та й листом його важко назвати, там від руки було написано повідомлення: живий, здоровий, у полоні. Все.

Родина дуже чекає на свого тата. Дуже складно дізнаватися у дітей, про що вони мріють перед Новим роком. Бо вони завжди кажуть, що мріють, щоби повернувся тато.

Але прямого впливу на росіян ми не маємо, ми не можемо забрати людину з полону самостійно. Але ми можемо і повинні підтримувати ці сім'ї, тому ми зробили все, щоб підтримати мрії цих дітей.

Середня донька в тій родині із Київщини, наприклад, сказала, що вона дуже любить артистку Олю Полякову, знає її всі пісні, мріє з нею зустрітись, потрапити на її концерт. І частину цієї мрії ми здійснили: ми вийшли на Олю Полякову, попросили її зробити новорічне привітання для цієї дівчинки. І Оля записала дуже душевне відео. Коли дівчинка це побачила, у неї було стільки сліз радості. Тому що улюблена співачка знає про її існування, вона з нею говорить, вона її підтримує, розуміє. Ви не уявляєте, наскільки це цінно для цих сімей.

Вони живуть скромно. У них зараз немає власного будинку, вони мешкають разом із сусідкою. І за таких умов вони ще й волонтерять.

Коли ми були в них, почули, що хтось прийшов надвір. Мама каже: "Це баночки принесли". Я питаю: "Які баночки?" "Це баночки на ЗСУ". Вони ще й допомагають армії. Це розчулює.

Після цього ми мали велику поїздку до дітей полонених із ЧАЕС. І в цій поїздці було важливо не лише те, що ми привезли і подарували їм їхню мрію, а те, що вони бачили Тайру. Я кілька разів чула, коли мами та бабусі казали, що ми побачили вас, ви живі, ви повернулися з полону. І це додає нам сил чекати на своїх рідних.

Мені дуже запам'ятався там 7-річний хлопчик, якому ми передаємо коробку в подарунок. Він бере її, дякує та посміхається. Я питаю: "А ти побачив, що там у коробці?" Він попросив про хороший футбольний м'яч, бо грає у футбол. Він заглядає – а там м'яч. І хлопчик починає плакати.

Я намагаюся заспокоїти і питаю: "З ким із відомих футболістів ти мріяв би зіграти у футбол?" Дитина підводить очі і каже: "З татом".

Та подорож для мене емоційно була дуже складною. Тому що стільки історій приміряєш на себе. І водночас це дає просвітлення та віру в людей. Ми і зараз продовжуємо йти до цих родин, спілкуватися з ними, обіймати їх. Гарантувати їм свою допомогу та підтримку.

Ми їм пропонуємо послуги своїх спеціалістів безкоштовно. Щоб вони могли розраховувати на нас, щоб вони не відчували себе самотніми у цьому світі.

– Ви хочете допомагати в пошуку полонених, в оформленні їхнього статусу. Але це не так просто, потрібна велика команда – юристи, психологи, соціальні працівники. Що у вас із командою, хто у вас є?

– У нас є волонтери – юристи, психологи, які цим займаються. Зараз ми напрацьовуємо плани, як нам зробити центр психологічної допомоги для таких сімей. Щоб це була не лише ситуативна допомога, коли людина зателефонувала, з нею поговорили, і надалі нею ніхто не займається. А щоб це була комплексна психологічна допомога. Я знаю, наскільки важливо отримувати професійну допомогу в таких ситуаціях.

Бо коли відбуваються обміни полоненими, а твоя близька людина так і не повернулася, то ти про себе говориш "це не мій обмін", "пощастило іншим". І на якомусь черговому обміні виникає емоційне виснаження. Здається, що більше вже немає сил чекати, неможливо чекати. Це страшно й важко проходити людині самій.

Тому ми хочемо створити такий психологічний центр, який системно даватиме повноцінну психологічну допомогу. Тобто це не один телефонний дзвінок, а коли психолог працює з сім'єю повноцінно, проводить кілька сеансів, щоб люди це нормально проживали.

А щодо пошуку полонених, то ми співпрацюємо з громадською організацією "Український центр захисту прав людини". У них працює кол-центр, у них напрацьована база юристів, які займаються такою діяльністю. І все це відбувається у співпраці із державними, уповноваженими органами.

Головне завдання – не нашкодити полоненим, не заважати роботі державних служб, які займаються питаннями визволення полонених. Тому ми працюємо дуже обережно.

– Я бачу, у вас на сторінці люди вже пишуть: "Мій близький зник під Бахмутом, востаннє виходив на зв'язок тоді, допоможіть знайти". Чи багато подібних звернень до вас зараз? І кого більше шукають: військових чи цивільних?

– Військових шукають більше. Тому що цивільні, які зараз потрапляють у полон, здебільшого перебувають на окупованих територіях, і їхні рідні там же. Інформація до нас ще не доходить або доходить зі значним запізненням. Проблема ще в тому, що люди часто бояться повідомляти щось на підконтрольну територію України про те, що їхній близький потрапив у полон або його забрали "на підвал".

Розумієте, для окупантів не існує правил поводження з полоненими, конвенцій, норм і законів, вони творять що хочуть. Женевська конвенція прямо забороняє брати в полон не комбатантів та цивільних. Але росіяни беруть у полон цивільних, лікарів, інженерів, учителів. Називають їх коригувальниками, спецагентами, шпигунами. Тримають у підвалах, знущаються з них. Потім повідомляють, що така людина у полоні. І ми повинні працювати з ними як з людьми, яким потрібний обмін.

Основна проблема людей, чиї рідні потрапляють у полон, – ми їх називаємо зниклими, доки немає про них офіційної інформації, – так ось рідні перебувають у стані шоку, вони не розуміють, куди йти і до кого звертатися. Їм потрібна людина, яка на першому етапі хоча б проведе їх.

Звичайно, на сайті координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими є дорожня карта. Але людині в стані шоку дуже важко пройти цю дорожню карту. Багато родичів кажуть, що дивляться на цю дорожню карту і не розуміють жодного слова з того, що там написано. Що за чим робити, до кого звертатись, щоб оформити статус, куди подавати дані тощо. І тут ми залучаємо нашого юриста, який допоможе їм пройти всі ці стадії.

У нас багато військових бережуть своїх рідних та їхній психологічний стан, іноді не дають їм телефони своїх командирів, побратимів, не дають більше інформації, яка потім може допомогти в такій історії. І батьки починають питати, де їм шукати командира частини, куди звертатися та як знайти цього військкома. І ми намагаємося їх координувати.

Просимо юриста просто взяти цих людей за ручку та пройти з ними весь шлях.

– З якими проблемами фонду довелося зіткнутися?

– Ми зараз шукаємо донорів. Кількість запитів постійно зростає, ми шукаємо організації та фонди, які готові нас підтримати. Звичайно, ми могли б звернутися до небайдужих українців та просити у них. Але зараз важливою є кожна копійка людей для підтримки ЗСУ. Тому що від цього залежить захист нашої країни.

Тому ми більше звертаємось до іноземної аудиторії, іноземних фондів та пропонуємо їм підтримати нашу діяльність.

Щодо особистих труднощів. Коли день поспілкуєшся з сім'ями, всю їхню історію приміряєш на себе, треба якось просто жити та зберігати власні ресурси, можливість працювати. Іноді й самій доводиться звертатися до психолога, бо ресурси потрібні і для сім'ї, і для роботи.

На щастя, я працюю не сама, у нас збирається чудова команда волонтерів, які роблять багато роботи. Коли не вистачає власного ресурсу, то достатньо поговорити з Тайрою. Тоді все стає на свої місця, з'являються сили працювати, робити ще більше, брати на себе ще більше. Вона мій власний павербанк. Від неї я частіше заряджаюсь енергією та ідеями.

– Які ваші плани на майбутнє, що б ще вам хотілося зробити, може, якісь нові проєкти відкрити?

– Я планую розвивати роботу фонду таким чином, щоб ми могли надавати допомогу всім, хто звернеться. Але я раніше займалася питаннями освіти. І мені хотілося б підтримати обдарованих дітей у питаннях навчання, спорту. Самі розумієте, розвиток дітей, їхня освіта – процес безперервний і постійний.

А сім'ї, чиї рідні в полоні, перебувають у стані очікування. Все життя ставиться на паузу. І мені хотілося б взяти ці питання на себе. Щоб талановиті діти отримували можливість поглиблювати свої знання, розвиватися, тренуватись, отримувати необхідне обладнання та інвентар для тренувань.

Щоб хоч діти не були в стані такого застою. Дуже важливо у цих дітей зберегти здатність мріяти. Щоб вони не зупинялися у своїх прагненнях.

Якщо ми згадаємо історії успішних людей, то зауважимо, що ці люди переважно досягли успіху тому, що вони зберегли здатність необмежено мріяти. Я сподіваюся, що серед цих дітей, яким ми допомогли чи ще допоможемо, виявляться люди, які здатні створити українське економічне диво чи неймовірний науковий кластер, який допоможе людству в майбутньому.

Можливо, будуть люди, які створять автомобілі, що літають, підкорюватимуть космос або будуть відомі спортсмени, письменники.

Дуже важливо зберігати ресурс цих дітей. Тому що війна вижирає ресурси не лише дорослих, а й дітей. Я щодня це бачу навіть у свого маленького сина, якому зараз 3,5 роки. Слухаю, що він говорить, і розумію, що війна багато в чому починає його обмежувати. Так не повинно бути.